Пам'яті мінометника, володаря чорного поясу із тхеквондо Андрія Воробкала

2 квітня у Бахмуті загинув уродженець села Хутори, що біля Черкас, Андрій Воробкало. Воїн із позивним "Грек" мав чорний пояс із тхеквондо й знав 5 мов — українську, грецьку, англійську, польську й російську.

“Внук був патріотом, яких мало нині, — розповідає його дід Петро Гурін. — Так сталося, що донька з чоловіком розвелася й поїхала до Греції. З 4 до 13 років Андрій жив у нас із дружиною. Наш будинок недалеко від комбінату “Азот” — внук, як був малим, то думав, що хмари на небі виробляє саме “Азот”, — посміхається Петро Васильович.

Андрій гарно вчився, був дуже спортивним хлопцем, любив читати. У 13 років, коли його мама створила нову родину в Греції, поїхав туди. З собою взяв два прапори — жовто-синій та червоно-чорний. Вітчим Андрія був уродженцем Канади й захоплювався східними єдиноборствами.

“Саме він привчив хлопця до важких, виснажливих тренувань — траплялося, що внук біг до спортзалу 15 кілометрів. Він дуже любив вітчима й був вдячний йому за спортивну кар'єру — адже Андрій був переможцем численних змагань, мав чорний пояс із тхеквондо, який отримав в Афінах. Водночас він гарно вчився, вступив на факультет міжнародних відносин Варшавського університету. Однак згодом зрозумів, що йому більше подобається спорт, а не дипломатія і за два роки повернувся до Афін, де зібрав дітей і відкрив школу східних бойових мистецтв. Ще мав здібність до музики — я мав музичні таланти — до загибелі сина грав на “Ямасі” та баяні. Андрій самотужки в інтернеті вивчився грі на гітарі”, - розповідає Петро Васильович.

Початок війни застав Андрія Воробкала у Греції. Він відразу заявив батькам, що поїде до України, щоби забрати на Балкани дідуся з бабусею, за яких дуже переживав. Коли ті вже були у безпеці, сказав, що піде до української армії.

“Я відмовляв онука, як міг! Казав: Андрійку, я знаю що таке війна, бо за часів СРСР послали воювати в Єгипет під час війни з Ізраїлем. Згодом був у Чорнобилі, бо маю професію екскаваторника. А ти не знаєш! — Петро Васильович схлипує. — Умовляв онука, бо вже пережив одну трагедію — у віці 28 років в автокатастрофі загинув мій син і Андріїв дядько. Однак хлопець був невблаганний — він покинув своїх вихованців, покинув ситу й благополучну Грецію, де його батьки мають власну піцерію, й повернувся до України, яку так безмежно любив. Казав: “Якщо не поїду захищати, то як я зможу подивитися в очі українцям, на яких напав такий ворог!” Говорив лише літературною мовою — це я зараз говорю суржиком, а він — ніколи”, - згадує Петро Васильович.

Що цікаво, каже, Андрій знав російську, але ніколи не говорив нею — був молодим, а вже відчував, що це споконвічний ворог.

“Ми з дружиною - уродженці Рівненської області. За 70 метрів від моєї хати були поховані воїни УПА — молоді хлопці. Внук часто ходив на те кладовище — мабуть, його патріотизм звідти. Проходять роки й століття, а все залишається незмінним — молодих українців убиває росія”.

У 20-х числах квітня 2022 року Андрія Воробкала зарахували до Добровольчого українського батальйону, де він був командиром підрозділу мінометників 82 калібру. Через деякий час він перейшов у ЗСУ, де опанував 120-міліметровий міномет. Воював на Херсонщині, а останнім часом — у Бахмуті. Напередодні загибелі їхав у відпустку до дідуся та бабусі, але його повернули з пів дороги.

“Хлопці, з якими внук служив, казали, що нам соромно за нього ніколи не буде — внук побив росіян без ліку — був настільки вправний, що міг покласти міну у відчинений люк танку чи БМП. Останні два тижні у Бахмуті вагнерівці відкрили справжнє полювання на нього — так він їм залив сала за шкуру”, - розказує Петро Васильович.

Десь за тиждень до смерті Андрієві приснився сон — ніби він іде Бахмутом зі знайомою дівчиною-волонтером і раптом бачить в одному з будинків росіян. А він без зброї! Прокинувся й переказав цей сон дідусеві. Той страшенно розхвилювався й переживав — навіть знайомі, коли бачили, то питали, чому він дуже сумний.

Фото: Інстаграм roxannegurina

“Минуло кілька днів, але все було спокійно. Тільки почали заспокоюватися, коли донька повідомила про його загибель. Слухавку взяла дружина й по голосу я зрозумів, що сталося непоправне. Хлопці отримали передачі від волонтерів — зайшли до будинку, щоби відкрити посилки. Міна прилетіла через дах і вбила всіх. Врятувалися лише ті, хто був в інших кімнатах. Коли везли до нас труну, люди дорогою робили живий коридор, ставали на коліна. А на похороні все село було!”

Андріїв рідний батько теж воює — чоловік має два поранення. У Бахмуті захищають Україну ще кілька уродженців села Хутори.

Вічна пам'ять Герою!

Фото з відкритих джерел