Дмитро Сінченко (позивний «Перун») – 36-річний боєць Української добровольчої армії з Кропивницького. Став до лав саме цього добровольчого формування не випадково. Громадська діяльність Дмитра почалася ще з молодіжних організацій: «Молодий народний рух», «Національний альянс», «Дебатна академія». Згодом займався розслідувальною журналістикою і політичною діяльністю. Після Євромайдану – антикорупційними розслідуваннями, включився в адвокатування й просування проєвропейських реформ на місцевому й національному рівнях, очолював Асоціацію політичних наук, активний учасник декомунізації та деколонізації у Кропивницькому. З 2014 року долучався до волонтерства для армії, згодом і сам став військовим-добровольцем – в УДА.
УДА – добровольче військове формування України. Символічна дата заснування – 20 квітня 2014 року – перший наступальний бій українських добровольців під командуванням Дмитра Яроша під час Антитерористичної операції під містом Слов’янськ Донецької області. Про свій вступ до лав добровольчій армії та особливості служби у ній Дмитро розповів кореспондентові Укрінформу.
- У який момент прийшло розуміння, що потрібніше бути там?
- Коли я зрозумів, що велика війна неминуча і вона скоро почнеться. Саме УДА, тому що я був знайомий з Дмитром Ярошем, долучався до різних націоналістичних рухів. Уперше поїхав на фронт ще до повномасштабного вторгнення, наприкінці грудня 2021 року. Я там був якраз на новорічно-різдвяні свята разом з Ігорем Козубом, він очолював тоді добровольчу армію в Кіровоградській області, був командиром територіального відділення. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я спершу був у Києві, у новосформованому першому батальйоні. Коли батальйон виконав задачі з оборони Києва, нас перекинули на південний напрямок, я долучився до руху опору «Південь», це також підрозділ УДА. Там ми брали участь у боях під Правдиним, Олександрівкою. Після звільнення Херсона і правобережжя області нас перекинули на Донеччину, зараз ми беремо участь в обороні в районі Бахмута. Наш підрозділ УДА інтегрувався в ЗСУ. З осені 2022-го ми – 14 рота 5 батальйону 28 бригади.
- Керівництво також змінилося?
- Керівництво залишилося своє. Ми сформували свою роту в складі батальйону. Я за званням солдат, але виконую обов'язки на сержантській посаді – сержант із матеріального забезпечення роти.
- Чому люди йдуть служити саме в УДА?
- Є різні добровольчі підрозділи, їхня історія починається ще з 2014 року, але на різних етапах деякі інтегрувалися у структури МВС і ЗСУ, між ними є певні відмінності, передусім у командному складі. Йдуть у той чи інший підрозділ зокрема тому, що там є якісь особисті контакти. Служити з тим, кого ти знаєш і кому довіряєш, – набагато краще. Також є певні відмінності в ідеологічному плані між різними добровольчими структурами. Оскільки ми підрозділ ЗСУ, то деяких переваг УДА у нас немає, але і деякі переваги ЗСУ в нас з'явилися.
- Наприклад? Оплату додали, а ротації раз на 10 днів скасували?
- Так, у цьому плані ми тепер не вільні. Ми тепер, як і всі інші солдати, маємо бути на своєму місці. Але передусім ідеологічне спрямування наших бійців є тим самим, командування є тим самим, кадрова політика є тією самою, тобто ми самі готуємо воїнів для себе, і ці підготовлені бійці йдуть саме в наш підрозділ.
- Зараз охочих вступити до лав УДА менше, ніж на початку широкомасштабного вторгнення?
- Зараз у нас є й деякі бійці, які потрапили до нас по мобілізації, яких ми відбирали з тих, кого нам пропонували.
- Як саме відбираєте?
- Командир проводить співбесіду і визначає, чи нам підходить боєць.
- Після приєднання до ЗСУ всім підійшли нові умови служби, чи хтось відмовився?
- Частина людей просто не оформилися у склад ЗСУ, але вони продовжують бути добровольцями й виконувати певні задачі, просто у трохи іншому форматі.
- Ви зараз тримаєте оборону неподалік Бахмута. Навіщо це місто росіянам?
- Загалом їм потрібна вся Донеччина. Їм байдуже, якою буде назва міста, що вони захоплять. Але вони мають показувати якісь перемоги для своїх громадян, тому так наполегливо намагаються захопити будь-яке українське місто. Бахмут за деякими моментами простіше захопити, ніж інші міста – через географічні особливості. Тож і тому туди йде такий удар – Бахмут важче утримувати. Для них це просто ще один населений пункт для подальшої окупації. Якщо здати Бахмут, далі будуть бої за інше місто.
- Що росіяни після себе залишають?
- Якщо брати, прикладом, Олександрівку, то за неї постійно йшли бої, переходила з рук в руки, там немає нічого цілого, суцільні руїни, розбита техніка, відірвані башти від танків, БТРів. Як і всюди, росіяни мародерили. Коли ми проїжджали вже звільнене село, дивимось – стоїть пралка біля двору, біленька, ціла. Мабуть, не встигли з собою забрати.
- Українські воїни щодня гинуть у цій війні. Як жити далі після загибелі побратимів?
- Всі знають, куди вони йшли, всі знали, що це війна, тут небезпечно. Кожен з нас може загинути. Але двічі не вмирати. Це важко, але оплакувати загиблих ми будемо вже після перемоги, зараз треба якомога швидше перемогти. Чим швидше переможемо – тим менше наших загине.
- Наскільки присутній страх за своє життя?
- Звичайно, у розумних межах інстинкт самозбереження має бути, він є, і не може бути такого бійця, який зовсім не боїться. Інакше його вже треба списувати терміново, забирати з лінії фронту. Але страх не має керувати діями бійця, це має бути здорове відчуття інстинкту самозбереження, яке допомагає залишитися живим.
- Що найстрашніше у цій війні для тебе?
- Напевно, поразка.
- Цивільні часто орієнтуються на думки аналітиків і громадських діячів у соцмережах, а ті періодично роблять гучні прогнози про звільнення певних територій.
- На те вони й аналітики, аби давати прогнози, але всі мають розуміти, що прогноз може і не збутися.
- Голова ГУР Кирило Буданов говорив, що цього року є можливість звільнити Крим.
- Якщо це говорить Буданов, то треба розуміти, що це він говорить з якоюсь метою, і не факт, що аби когось заспокоїти.
- Яка роль випадку на війні, є історії щасливих збігів?
- Часто трапляється, що через якісь збіги залишаєшся живим. Смерть там ходить на кожному кроці й те, що кожен з нас живий – це вже диво, тому так, про кожного можна без перебільшення зняти фільм і написати книжку. Зі мною була історія, коли приїхав перший раз на позицію, мене поселили, як мені сказали, в найкращому, найнадійнішому бліндажі. Це було справді так, тобто він був збудований за усіма правилами, мав би витримати удар 120-го міномету, окрім прямого влучання. Я переночував там ніч. Раніше це був бліндаж медика, якого контузило, мене поселили туди лише поки його не було. А зранку йому приїхала заміна, дівчина, і її вирішили оселити в цей куток, знову ж, як у найбезпечніший. Я свої речі забрав, пішли пити каву в сусідній бліндаж. Туди ж прийшла й нова медикиня. І прилетіло в той мій бліндаж, якраз у вхід, поки ми були у сусідньому.
- Траплялося, що в УДА за Україну хотіли воювати росіяни?
- Коли ми були ще у Києві та Запоріжжі, у нас служив громадянин росії, але етнічний українець, з українським прізвищем, який хотів отримати українське громадянство, одружений з українкою. А зараз у нас служить саме етнічний росіянин, громадянин України, з російським прізвищем, але який ненавидить москалів. Командир одного з підрозділів. Етнічна складова ролі не грає, грає роль відчуття справедливості, спорідненості з Україною. Звісно, кожен боєць проходить перевірку, і боєм – також. Якщо він показує себе добре на позиціях, то воює разом з нами.
- Бувало таке, що хтось потрапив саме до УДА, а потім відмовився від служби?
- Був один хлопець, який проходив раніше патріотичні вишколи, мав гарну фізичну підготовку, родом з Херсона, і прийшов до нас саме визволяти Херсон. Прийшов і після першого ж суттєвого обстрілу сказав, що хоче додому, до мами. Перепитав у нього, може контузію отримав, чи що. Він задумався, сказав, що так, отримав контузію, на тому й домовилися.
- Бувають курйози?
- Коли наш підрозділ кудись переїжджає, я часом буваю в іншому місці й потім доганяю підрозділ своїм ходом, за геолокаціями. Так сталося, коли ми переїжджали на Донеччину, я гнав якраз машину волонтерську – пікап на заміну знищеному росіянами під Олександрівкою, і їхав прямо на позиції за точкою геолокації. Їду, все нормально, але дорога веде якось близько до лінії фронту. Телефоную, уточнюю, чи все правильно, мені відповідають, що так. Їду, проїжджаю останній блокпост наш. Кругом висока трава, злітають фазани, пташки, пробігає косуля, зайці. Приїхав до наших, вони перепитують, як я тією дорогою їхав, якщо там взагалі не наші. На щастя, ніхто мене не помітив. Я швидко їхав.
- Чим люди в тилу зараз можуть допомогти військовим?
- Зараз волонтери часто продовжують передавати їжу, одяг, шкарпетки, цього на фронті насправді не потрібно стільки. Не знаю, можливо, десь існують підрозділи, яким бракує їжі, але це, на моє особисте переконання, питання до їхнього командування. По забезпеченню у нас немає жодної потреби в їжі. Також на позиціях і не до їжі. Бійці намагаються їсти менше, за великим рахунком – там і мало думаєш про це, не до їжі. Через переживання, емоції. В одязі також немає проблем. Є потреби в суттєвому – у дронах, у машинах, які, на жаль, швидко знищуються. Потреби у коштах на ремонти. Пальним нас також забезпечують, але його ніколи не буває достатньо.
- Як зорієнтуватися у зборах для військових та які обрати для допомоги?
- Є потреба у поточних коштах для підрозділів. Краще звертати увагу на цільове призначення для запитів від військових.
- Коли і як ми переможемо?
- Я вважаю, що тоді, коли росія не існуватиме як геополітичне утворення. Тобто не тоді, коли зміниться політичний режим, не коли усунуть путіна і замість нього буде путін з іншим прізвищем, а тоді, коли знищимо росію як загрозу для світу. Інакше ми знову і знову будемо змушені з ними воювати у відкладеній на 10-20 років війні. Нам не можна спокушатися на ейфорію від того, що от ми звільнимо наші території, й вони зупиняться. Якщо росія буде дезінтегрована, з контрольованою дезінтеграцією, тобто сприянням певним національним республікам у їхній незалежності, тоді ось тій частині, яка залишиться, Московії умовній, не буде справи до України.
- Які у нас задачі в цьому напрямку, крім поля бою?
- Задача – об'єднувати світ цією ідеєю і просувати її. На міжнародних майданчиках, через дипломатичні представництва, і цей процес просувається, ця ідея вже лунає. Якщо раніше нашим партнерам таке видавалося божевільним, то зараз про це мова вже йде. Моя коронна фраза: «Ми підпишемо мир на руїнах Кремля».
Мирослава Липа, Кропивницький
Фото надані Дмитром Сінченком