Як українізується Болград, де раніше взагалі не говорили українською
«Ми вже більше 4 тисяч квадратних метрів маскувальних сіток сплели», - не без гордощів повідомляє Оксана Кілафли з міста Болград Одеської області, дружина українського офіцера яка працює головним спеціалістом відділу містобудування та архітектури міської ради, а сама - родом з Івано-Франківщини. Сюди, в українську Бессарабію, на малу батьківщину чоловіка Олександра, вони приїхали після призначення його на службу більше 20 років тому.
Після розформування військової частини сім’я кілька років мешкала, знову за службовим призначенням, у Мелітополі Запорізької області. Там Оксана навіть поступилася своєму правилу розмовляти тільки українською мовою – бо й будівельна термінологія специфічна на робочому місці, і чоловік вмовляв на людях говорити зрозумілою для оточення, єдино вживаною російською мовою.
«У 2018 році, коли чоловік служив сім місяців на передовій в АТО/ООС, задумалася: що я роблю?! – розповідає Оксана Кілафли. - Коли він повернувся, то вже не розмовляла російською». І буквально з 25 лютого 2022 року вона займається волонтерством і щотижня проводить зустрічі з тими, хто хоче говорити українською.
Чоловік Оксани продовжує воювати. У повномасштабний період російсько-української війни з батальйоном вони тримали бойові рубежі у Херсонській та Одеській областях. Нині на Донеччині. Олександр - з родини етнічних болгар, які переселилися раніше на територію теперішньої Української Бессарабії. Домашньою мовою в сім’ї батьків була болгарська. Коли тільки познайомився з майбутньою дружиною – досить швидко вивчив українську, нею послуговувалися між собою.
МІФ ПРО «ПРОРОСІЙСЬКИЙ» БОЛГРАД І ЦАРСЬКИЙ ГЕНЕРАЛ ІНЗОВ
Українська Бессарабія – як Вавилон, в якому змішали безліч національностей і мов: болгарська, гагаузька, українська, російська, албанська, румунська. Це дуже важливо не забувати, бо складнощі є і переважно вони – звідти, з історії. Болград за дві сотні років існування дев’ять разів переходив під юрисдикцію то одніє, то іншої держави. І щонайменше протягом всього цього часу край був дуже бажаною територією для російської імперії, яка господарювала тут у 1821-1856 та 1878-1918; а далі були радянські 1940-1941 та 1944-1991 роки.
Донині у місті існує культ генерала Івана Інзова, який у першій половині ХІХ століття очолював опікунський комітет у справах іноземних переселенців півдня росії. Уважається, що він багато зробив для переселенців, яких у краї була більшість. І лише зовсім недавно його портрет не помістили на новий офіційний сайт Болградської міської громади, який запрацював у листопаді 2022 року. Інформацію про історію міста, нарешті, там уже подано українською мовою, хоча й залишається відчутною ностальгія за часами імперій: російської та радянської. А ще виділено підрозділ про парк імені Пушкіна...
Загалом у Болграді, розташованому на березі найбільшого прісного озера в країні Ялпуг, – райцентрі Одеської області, до речі, місті народження попереднього, п’ятого президента України, – мешкає близько 15 тисяч населення. У порівняно невеликому населеному пункті є аж чотири(!) пам’ятні місця того ж генерала російської імператорської армії Івана Інзова. Власне він там перезахоронений 1846 року у церкві Святого Митрофана через понад рік після смерті в Одесі.
Навряд чи збігом обставин після початку російсько-української війни у 2014-му можна вважати те, що через рік у Болграді першим почесним громадянином міста посмертно став саме Інзов. Уже у 2017 році на постаменті, де раніше височів вождь пролетаріату Ленін, з'явилося погруддя царського генерала у парадній формі із численними орденами – відновлена копія того, який встановлювали у місті в 1911-му, демонтованого з приходом румунської влади у 1918-му. А маніпулятивну легенду про те, що вдячні болгари несли з Одеси до Болграда на колінах домовину зі своїм покровителем, - розповідали школярі біля пам'ятника Інзову ще у 2021 році. Спростовує цей міф хоча б те, якщо подумати, що так елементарно неможливо пересуватися. Втім, в українській Вікіпедії про нього можна прочитати досі, без жодих спроб поставити під сумнів достовірність інформації.
Міцне прив'язування Болграду до російської історії насправді відбувалося з часів його заснування. У величному соборі Святого Преображення, побудованому у 1833-1838 роках, розписаному у 1912-1914, донині висать таблички: «От признательного потомства переселенцев-колонистов южной Бессарабіи священной памяти Императора Александра І» та «1903 г. Сия икона сооружєна усєрдиєм житєлєй г. Болграда в память 25-лєтия присоєдинєния г. Болграда к России». (Написані за старою російською орфографією). Зрозуміло, що нинішнє підпорядкування храму - Церкві московського патріархату. Така «непорушність» прямої пропаганди країни-агресора, яка 10-й рік веде збройну війну в Україні, прикривається словами про збереження «історичної пам'ятки».
Ще більше стає зрозумілим місто, коли згадати дислокування тут за радянських часів, з 1960-х, військової частини. За парканом у дворі колишнього Будинку офіцерів на облуплених стінах ще чатують червоноармійці, а поряд стоїть демонтований з п'єдесталу сірий Ленін у повен зріст, а за кілька метрів – похнюпився золотавого кольору бюст «вождя» і задер носа менший, пофарбований «сріблянкою».
Проукраїнськи налаштовані активісти іронічно жартують: якщо хочеш у радянський союз – приїзди у Болград, ще застанеш.
ЯК ТОПОНІМІЧНА РЕВОЛЮЦІЯ ПЕРЕМОГЛА «ЖДУНІВ» ПУТІНА
«Рашизм потроху змінився на нейтралізм, але проросійських настроїв ще багато, - констатує про Болград Тетяна Станєва, українська болгарка, організаторка створеного заради м’якої українізації регіону Міжнародного фестивалю документального етнографічного кіно «ОКО». Нещодавно вона в Брюсселі розповідала євродепутам і болгарській діаспорі про війну в Україні та життя нацменшин. – Прикро, але при владі залишається багато «ждунів» путіна. Вони мовчать, бо зараз не скажеш того, що їм хотілось би. Тільки-но повернулася з Болграду. Заходиш у громадські місця – і там грає собі російська музика і ніхто не робить зауваження, окрім мене й інших активістів. Сумно, що люди не співвідносять це з війною. Не вважають, що це щонайменше не гідно у той час, коли від російської зброї гинуть українці. А як максимум – таким чином спонсорується російський агресор».
І з цим не можна не погодитися, адже якщо ці треки не крадені і «крутяться» в Болграді законно, то якась копієчка від цього «капає в росію», а там вже переливається в кулі і бомби.
«Бессарабія була лише екзотичною заставою на кордонах імперій. Це була територія, яку необхідно було контролювати, а не розвивати. Так і пройшли перші десятиліття незалежності», - так характеризує український регіон програмний асистент Євразійського центру Атлантичної ради Ендрю Д'Аньері. Це твердження стане зрозумілим кожному, якщо згадати, що Болград належить до стратегічного Причорноморського регіону. Гугл-карта показує відстань від міста до острова Зміїний, що належить до Ізмаїльського району Одеської області, – лише 133 км. Це на тій малій острівній українській території наші моряки 24 лютого 2022 року – у день злочинного повномасштабного вторгнення рф в Україну –категорично вказали безальтернативний курс «російському воєнному кораблю», куди той – ракетний крейсер «Москва» - невдовзі і відправився.
Через рік від початку повномасштабної війни медіа повідомили, що нарешті в Болградському районі відбулася «топонімічна революція». Проукраїнські активісти виставили перед депутатами, які мали голосувати, портрети загиблих у сучасній російсько-українській війні земляків. Депутатка Болградської міської ради Тетяна Ведь із заступником голови райради Володимиром Романовським доносили іншим необхідність означити в назвах вулиць позицію держави Україна. Перехитрити «ждунів» вдалося за допомогою шістнадцяти окремих проєктів рішень, які відділили питання присвоєння імен вулицям та назв скверам у Болграді від інших пропозицій. Інакше підготовлений апаратом міської ради варіант проєкту рішення «в цілому» навряд чи набрав би необхідну кількість голосів.
«Перейменування йшло дуже-дуже довго та повільно, - коментує місцевий журналіст Серафим Савченко, який після 24 лютого 2022 року принципово почав говорити українською. – Особливої активності міська рада не демонструвала. Іноді складалося враження, що ніхто не хоче цим займатися. Але потроху-потроху активісти дотиснули. Проводили подворове й інтернет-опитування стосовно перейменування вулиць, які підпадали під дію закону про очищення від топонімів, пов’язаних з державою-агресором».
У результаті болградці замість вулиці 25 Чапаєвської дивізії відтепер ходитимуть вулицею імені Героя України, капітана ЗСУ Віктора Оцерклевича; командира десантно-штурмової роти Олександра Калова – а не вулицею ще одного ідола не лише Бессарабії, російського генералісимуса Суворова. Зникнуть з топонімічного вжитку вулиці Пушкіна, Московська, а вшановуватимуть тепер назвами Максима Мединського, Руслана Прусова, Ігоря Хіньова, Юрія Бондаренка, Віталія Шрубковського, Сергія Бахчеджи – захисників, які загинули за Україну.
ЧИМ БОЛГРАД ДОПОМАГАЄ АРМІЇ
Після 24 лютого 2022 року у Болграді з’явилося багато людей, яким потрібно було щось робити, констатує активістка Оксана Кілафли. У міській раді з перших днів повномасштабного російського вторгнення працював штаб евакуації бажаючих у Болгарію. А для дислокованого у місті 88-ого окремого батальйону морської піхоти почали збирати продукти, необхідні речі. Організувалися плести маскувальні сітки, для першої - основу приніс місцевий житель. Долучилися до цього і люди похилого віку, і ті, хто з інвалідністю. Першу сітку передали місцевій ТрО, представники якої вчили плести маскування.
Щотижневими стали ярмарки місцевих майстринь, які щонайменше третину вторгованих грошей передають на потреби ЗСУ.
Починаючи з жовтня 2022-го благодійний фонд «Ліга добрих справ», виконавчим директором якого є Олексій Строганов ( він з сім’єю евакуювався на Одещину з Кривого Рога), та волонтери міста за підтримки райдержадміністрації почали цілеспрямовано збирати кошти на підтримку свого 88 окремого батальйону морської піхоти. В лютому 2023-го, працівники адміністрації перерахували в нього 19 400 гривень. А всього збирали разом 250 тис грн на придбання протидронової рушниці, повна вартість якої щонайменше удвічі більша. Співробітники Болградського Центру первинної медико-санітарної допомоги задонатили 46,5 тисяч гривень – зарплатню за один робочий день. Доброчинними внесками поповнюється щоразу скринька кількома тисячами на кожному виступі, що проводить Центр культури та дозвілля та студія «Онґл». До допомоги захисникам причетні, зокрема, школи, дитячі садочки, фермери, ФОПи, народні майстрині, силовики району, працівники культури... І географія збору донатів через болградських волонтерів теж масштабна - вся Україна, Болгарія, Данія, Німеччина, Фінляндія.
«Так вже хочеться перемоги і повноцінного щасливого життя! Ми з вами знаємо, що для цього потрібно - ти або в ЗСУ, або для ЗСУ. Тільки разом ми переможемо!» - складно не погодитися з такими словами Оксани Кілафли і всіх, хто посильно наближає капітуляцію російської армії корисними справами, знанням правдивої історії, долученням до української мови та традицій.
Валентина Самченко, Київ
Фото авторки та надані Оксаною Кілафли і Міжнародним кінофестивалем «ОКО»
