Оборона Соледара і Бахмута - це як фільм жахів

Це вже друга весна, яку Україна живе у стані великої війни. Військові кажуть: українці молодці, бо добряче надавали по зубах ворожій армії. За цей час були надважкі бої, в яких не витримувала зброя. Але хлопці бились!..

Укрінформ зустрівся з військовими із 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, які вистояли в боях за Соледар. Те, що там бачили, вони називають не інакше як пеклом, а тих, проти кого довелось воювати, - зомбі.

 ЦЕ ЯК КОМП'ЮТЕРНА ГРА, ДЕ РІВЕНЬ СКЛАДНОСТІ ВСЕ ВИЩИЙ 

Ветеран АТО з Вінниччини на позивний "Американець" каже, що за місяць до повномасштабного вторгнення почав своєрідну підготовку: автівку тримав заправленою, зібрав гроші, окремо склав документи. Говорить, що якась ніби наелектризованість висіла у повітрі, було ясно, що велика війна розпочнеться.

- Напруга відчувалася. Багато ветеранів АТО розуміли, що має бути війна, - каже він.

Коли почалося вторгнення, його дружина та донька були у рідних в Харкові. Тож чоловік першим ділом поїхав туди, аби вивезти їх, а потім пішов до війська, в рідну 128-му бригаду, де служив у 2014-2015 роках.

- Коли в Харків заїжджав, там бойових дій не було, і дехто зрозумів, що війна, а дехто - ні. Бачив людей з речами, які намагались виїхати, затори були. Але мені то все одно було, головне - родину забрати. Нині вони в Данії. Я наполіг, аби вони виїхали, мені так легше на фронті перебувати. Вагань, воювати чи ні, не було, я в будь-якому разі планував йти на збори резервістів, якраз їх Президент оголосив напередодні, - згадує він події лютого 2022 року.

З того часу він разом із побратимами встиг повоювати не лише на Запорізькому напрямку. За його словами, тоді, на початку війни, тримали оборону малими силами, але попри це зупиняли танкові колони.

- Звільняли Правобережну Україну, стояли на обороні Соледара. Під Соледаром були тяжкі бої, для тих, хто вийшов звідти, - це наче фільм жахів. Таке можна було бачити раніше тільки в кіно. Обколоті чи обдовбані лізуть на тебе, кулеметники прострілюють їм ноги, а вони лізуть далі і кричать "за росію". Це жах, в голові не вкладається, як такі тварюки можуть бути, - розповідає військовий.

"Американець" називає Соледар найбільшим пеклом і каже: не дай Боже через таке ще раз коли-небудь пройти.

- Це як комп'ютерна гра, де рівень складності стає все вищий. Із зеками важко воювати, вони в дурмані перли на нас. Я думаю… ні, впевнений, що жодна адекватна людина не буде лізти по полю, бачити, що воно всіяно вбитими, обкладалися трупами своїх солдат і лізти далі. Ну яка психіка це може витримати? Не розумію. Це зомбі. Проти “вагнера” теж складно воювати, бо то спецпризначенці навчені, все життя присвятили війні. На Херсонщині найважче було стояти проти російських десантників, - ділиться співрозмовник.

ТИМЧАСОВО ЖИВА ВОРОЖА СИЛА

"Американцю" 36 років. Під час АТО, в 2014 році, він стояв на обороні Дебальцевого, неподалік висоти, яку називають "Валєра" (висота 307.5, поблизу села Санжарівка тоді Артемівського, а нині – Бахмутського району Донецької області). Саме його підрозділ стримував тоді росіян, які хотіли прорватись.

І тоді, і нині Україна віддавала найкращих, каже він.

- Ви питаєте, що найскладніше? Все. Раз за разом йшли атаки. Вони спочатку кидали своїх зеків та мобілізованих, аби виявити вогневі позиції. Наші хлопці давали відсіч, перебивали противника, нас одразу накривала ворожа артилерія, і через 15 хвилин знову вони починали лізти. Зброя не витримувала… Люди старалися і трималися, а зброя не витримувала. Автомати у хлопців клинили.

Здається, що говорити далі на цю тему йому стає неймовірно важко. З'являються паузи між реченнями та словами, немов в його голові прокручуються кадри з того "фільму жахів", який він бачив під Соледаром.

Побратим “Американця” має позивний "Бронік". Йому 24 роки, він з Мукачева. До війни був нашим колегою - працював оператором та монтажером на обласному телебаченні. У війську з 27 лютого 2022 року.

Він також говорить про те, що ворог не жаліє своєї "живої сили". Бачив це під час оборони Бахмута.

- У Бахмуті найбільше вразила і шокувала їхня методика. Попередні їхні штурми, наприклад, на Оріхів, були в основному технікою, а от на Бахмуті - лише живою силою. Але їх треба знищувати. Інакше ж ніяк. Те, що відбувається і відбувалось там, цивільним людям не можна передати. Вони ніколи не зможуть зрозуміти, для чого це місто потрібно тримати. Але скажу лише, що там вони (росіяни. - ред.) зуби поламали і несуть дуже хороші втрати, - говорить військовий.

Оріхів "Бронік" згадує, бо і сам там був. Його бригада спочатку стояла на обороні Оріхова та зупиняла наступ ворога. Потім їх перекинули на Херсонський напрямок, далі був, як каже військовий, "новорічний тур" по Бахмуту, Яковлевці, Соледару.

- І от зараз знову вже на рідному Запорізькому напрямку. Тут ситуація напружена, але контрольована, - додає.

Питаю, навіщо, на його думку, росіяни знищують Оріхів. Відповідає, що саме місто їм непотрібне.

- Це місто з самого початку війни для них як кістка в горлі. І на початку війни багато їхнього особового складу і техніки було розбито на тому напрямку. Вони вже тоді розуміли, що не зможуть зайняти його. Спочатку ще намагались, але в них не вийшло. Оріхів їм не потрібен як місто. Їм потрібна дорога, - говорить штурмовик.

ВОРОЖА ПАНІКА І ЗДОБУТКИ ЗСУ

Обидва військових кажуть, що ситуація на фронті і досі складна, але легше, ніж рік тому, бо ворог втратив запал і відчутно панікує. А ще росіяни стали частіше бити авіаційними бомбами через те, що в них є певний дефіцит снарядів.

- Якщо порівнювати, як вони діяли на початку і зараз, то співвідношення наших і їхніх снарядів було один до десяти, а зараз різниця значно менша… Далекобійна зброя - найстрашніша, бо нею вони луплять по цивільних містах, інфраструктурі, мирних людях… Ворог не має успіхів на фронті і тому б'є по цивільних. Це паніка. Вони хочуть паніку і серед населення посіяти, - говорить "Бронік".

"Американець" впевнений, що ЗСУ виб'є ворога. На запитання, чи достатньо сил у військових, відповідає:

- Контрнаступ буде. Але головне не це. Головне те, що ми зробили. Ми за рік знищили найбільшу армію, ми зупинили її звичайною зброєю. По 100 одиниць ворожої техніки до нас виходило - і її зупиняли звичайні люди, ті, які навіть не служили в армії. Вигнали з Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, з частини Херсонщини, зупинили наступ на Бахмуті. Важкою ціною, але ми це зробили. Українці молодці, - каже він.

У цивільному житті він працював в метрології, на фронті - гранатометник.

- Ми отримали від американців гранатомет МК-19 і через те, що він багато важить, встановили його на пікап. Їздимо, прикриваємо хлопців, у штурмах беремо участь, у колонах бронетехніки йдемо. Накриваємо позиції противника, аби піхота могла далі завдання виконувати, - пояснює.

Вже більше року він бачить свою родину лише онлайн. Намагається хоча б пару повідомлень на день відправляти. Якщо ж перебуває в тилу, то може записати голосове повідомлення, а як пощастить, то навіть по відеозв'язку поговорити.

- Дитина за рік виросла - важко впізнати. В школу почала ходити. Не я її повів у перший клас,  на жаль… - вже на завершення розмови каже "Американець".

Незадовго до війни він почав ремонт оселі. Каже, що його потрібно завершити, родину додому забрати.

- Сили мусять бути. Мусимо зціпити зуби і далі тягнути, аби ті, хто загинув, загинули недаремно, - додає він.

Ольга Кудря, Запоріжжя

Фото автора