Пам’яті журналіста, аналітика й воїна Олександра Бондаренка
Український військовослужбовець, журналіст, працівник Агентства стратегічних комунікацій RMA Олександр Бондаренко загинув у бою під Кремінною на Луганщині, своїй малій батьківщині.
Чоловік був родом з Луганська. За фахом – філолог, освіту здобув у Луганському педагогічному університеті. Свою журналістську діяльність розпочав радіоведучим на місцевому FM-радіо.
Далі він працював телерепортером, висвітлюючи масові антиурядові протести на Майдані у Києві у 2013-14 роках, а потім анексію росією Криму у березні 2014 року.
Згодом він перейшов працювати на «ВВС Україна», потім – на ТРК «Україна».
Фото: Фейсбук Сьогодні
Його розуміння складності відносин України з росією вважалося особливо цінним, адже Олександр виріс на сході України. Хоч мешкав у Києві вже майже 20 років, земляки досі сприймали його як свого. Найбільше чоловіка пам’ятають як кореспондента й ведучого Луганського кабельного телебачення. Галина Шолкін була однією з тих журналістів ЛКТ, хто активно лобіював запрошення Бондаренка до свого колективу. Вона давно живе в Ізраїлі, де йде своя війна. Але відразу відгукнулась на прохання згадати колегу.
Фото з архіву Галини Шолкін
“Востаннє бачила Сашка після Помаранчевої революції. Він не пішов на компроміси із совістю, не бажаючи прийняти журналістику як «другу найдавнішу». ЛКТ - це була Партія регіонів. Він відмовився «відпрацьовувати політику партії». Вважав за краще звільнитися. Мені шкода було прощатися з таким талановитим колегою, але, з іншого боку, я дуже хвалила його за таке рішення. Він виріс із ЛКТ, ну, і Луганськ став надто містечковим для нього. Все, що відбувалося в його житті, не було спонтанним. Сашко був глибоким, думаючим, не порожнім. Справжнім. Він залишиться у серцях тих, хто його знав. Таких не забувають”, - каже Галина.
Ще до звільнення з ЛКТ Олександр почав співпрацювати з «Громадським радіо», куди його запросив покійний Олександр Кривенко, що саме собою є, скажімо так, знаком журналістської якості. Після закриття «Громадського» працював на кількох провідних українських телеканалах, останні кілька років – в агентствах масових комунікацій. Коротко кажучи, став успішним медіа- і комунікаційним менеджером. Але після вже 25-го лютого 22 року почав військову службу в 112-й бригаді Київської тероборони.
Фото: Верховна Рада України
Повномасштабне російське вторгнення, очевидно, не стало для медіааналітика несподіванкою. Ось пост на його сторінці у Фейсбуці за два дні до навали:
«Дуже добре пам’ятаю цей момент. Майже вісім років тому, в суботу, 1 березня 2014 року, ми сиділи в ньюзрумі і дивилися пряму трансляцію. Це було засідання російської Ради Федерації, до якої звернувся Путін за дозволом ввести війська в Україну. Тоді було дуже темно, страшно і не було зрозуміло, чого чекати. Вісім років по тому вже не страшно. Нас багато, ми сильні, розумні й завзяті. Ми переможемо. Слава Україні!».
На останньому його фото у Фейсбуці від 11 вересня підпис: «Десь під Харковом». Прокресливши на мапі лінію від Харкова до Кремінної, можна припустити, він встиг взяти участь у визволенні рідної області.
На смерть Сашка відгукнулося багато його друзів. Ось що розповів Укрінформу Валентин Ткалич, який у 90-ті роки очолював луганський обласний осередок НРУ:
“Він належав до тієї невеликої групи активної української молоді, яка не тільки ідентифікувала себе як українців, але й допомагала усвідомити це іншим на території Луганщини. Він був у «Просвіті», потім у «Молодому Русі» – і в Русі як такому. У 90-ті роки ми знімали офіс недалеко від педагогічного університету; там молоді рухівці і гуртувались. Ми давали їм таку можливість – попити кави, з’їсти печенюжку, обговорити свої теми… Що хочу сказати: серед усіх факультетів історичний і, більш за все, української філології відзначались своїм патріотизмом. Таня Ковтун, Таня Стус, Сашко… Без них ми б не витягли роботу, яка на нас була покладена. У 1998-му році вперше вибори до Верховної Ради проходили за змішаною системою. Комуністи в нас домінували – не було ще ні «регіонів», ні інших промосковських партій. Ми один на один з ними боролись і набрали по області дев’ять відсотків: 77 тисяч голосів. То ж якби оце не Сашко і не його друзі, невідомо, чи вийшло б у нас досягти такого результату. Олександр мені в 15-му чи в 16-му році телефонував. Він тоді працював на якомусь телеканалі і робив передачу про батальйон «Айдар». Тоді велась кампанія проти «Айдару», і я йому коментував певні епізоди, - згадує Валентин Ткалич. - Він виділявся тим, що був високим на зріст, худорлявим – і посмішка його... З ним завжди було цікаво. Він для мене був дуже значущім, як журналіст. Ще хочу сказати: багато з тих, хто пройшов через наш підвал – офіс «Руху» тоді розміщувався у напівпідвалі житлового будинку – стали людьми самодостатніми і значущими, скажем так, в історії України і в тому числіЛуганщини”.
Одна з тих, хто якраз став самодостатнім – письменниця Тетяна Стус:
“У це щоразу важко вірити... Сашко Бондаренко, друже, хай сяє Твоя непересічна Сутність у Світлих Світах. Твоє земне тіло загинуло в бою, але Твій Дух продовжує свій Чин – для нашої рідної Луганщини, для України, для Світу. Пишаюся, що ми торкалися життями. Дякую, що тримав для хрещення у своїх теплих долонях мою доньку, куме. Завжди пам’ятатиму”.
“Ми вчилися з ним разом в Українській гімназії, в різних класах, але дружили, – згадує керівник Східноукраїнського центру громадських ініціатив Володимир Щербаченко. – Потім разом навчались в університеті, він на українській філології, я на істфаці. Там ми разом створили Студентське братство Луганської області, потім «Молодий Рух»… Для мене ця смерть – як смерть частини моєї молодості, бо в ній він один з найсвітліших образів. Він взагалі такий був весь час – веселий, позитивний, легкий на підйом. Чесний. Щирий. І взагалі по молодості – був молодим, та й пізніше не намагався бути іншим. Він кум мій – хрестив мою дитину в Осинівській церкві на Новопсковщині (найстаріша церква Луганщини, пам’ятка архітектури пізнього бароко – ред.). Подорожували багато по всяких таких організаційних справах разом. Задля підтримки молодих українських поетів організували конкурс «Срібний голос і гостре перо». Біля пам’ятника Шевченку відмічали дати, події…”, - розповідає Володимир Щербаченко.
Тетяна Ковтун сьогодні працює в Лондоні лайф-коучем. А тоді таким коучем для неї був Сашко Бондаренко.
“Саша був надзвичайно теплою людиною. Разом із здатністю влучно зіронізувати він був напрочуд мудрим, емпатичним і підтримуючим. Пам’ятаю, у 2002-му ми зустрілись у Луганському виборчому штабі. Бонд, як ми його називали, був, як завжди, легкий, усміхнений, постійно жартував. Якийсь із днів видався особливо важким, трапився черговий трабл. Я була пригнічена, вийшла на сходи перевести дух. Хвилин за п’ять з’явився Саша. Присів біля мене, обійняв за плечі і спитав: «От скажи, ти згадаєш цю історію років через двадцять? Не витрачай себе на дурню. Концентруйся на головному...» Я давно забула, про що була та ситуація. І чого я тоді плакала. Але і зараз, більше ніж двадцять років потому, пам’ятаю його слова...”.
Фото: RMA
"Нам надзвичайно пощастило, що Сашко був у нашій київській команді, але після кількох успішних років він хотів рухатись далі. У цієї незвичайної людини завжди були нові виклики. В тому числі й останній героїчний виклик - захистити свою країну від агресії", - зазначив голова Української служби ВВС у 2004-2010 роках Мачек Бернатт-Рещинський.
Чоловік дуже любив спорт. Він переміг себе, втіливши свою мрію стати професіоналом у плаванні. Поставив за мету переплиcти Босфор, і досяг своєї мети.
У Олександра залишився син Михайло.
За даними Інституту масової інформації, Олександр Бондаренко став 55-м медійником, який загинув в Україні внаслідок російської збройної агресії.
Вічна слава і пам’ять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Sasha Bondarenko, перше фото - ArtamonovTeam
