Пам’яті стрільців, братів Романа та Леоніда Бутусіних

Хвилина мовчання

12.05.2023 09:00

Укрінформ

Хлопці боронили Чернігівщину, тим часом їхній батько з 18-річним братом Григорієм захищали Київщину

Роман та Леонід Бутусіни загинули 9 березня 2022 року у селі Лукашівка, що на Чернігівщині. Після звільнення села від російських окупантів їхні тіла знайшов батько, військовий Олег Бутусін.

Українська сторінка історії багатодітної родини Бутусіних розпочинається у 2014 році, коли Олег та Тетяна з дітьми втекли з росії через політичні репресії та оселились у селі на Прикарпатті. Свій переїзд пояснили нетерпимістю до путінського режиму. Тоді родина вирішила отримати українське громадянство. Пощастило лише Тетяні з дітьми. Для Олега Бутусіна це вилилось у багаторічну тяганину, в якій не допомагав ні його статус учасника АТО, ні численні звернення побратимів з батальйону «Правий сектор», в якому Олег воював за Україну добровольцем.

Фото: Фейсбук-сторінка Олег Леонидович Бутусин

Старший син Роман ще підлітком хотів приєднатися до батька, але мати не пустила. Хотіла, щоб Роман вчився, бо мав до науки великі здібності. Роман вивчив українську мову, екстерном склав іспити і вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові, де навчався на розвідника-артилериста. Вчився на відмінно, але через стан здоров’я закінчити академію не зміг. Згодом вступив до Національного авіаційного університету.

Молодший Леонід після закінчення Надвірнянського військово-спортивного ліцею вступив на юридичний факультет в одеському університеті. У 2020 році обоє хлопців підписали контракт із ЗСУ і воювали на Донеччині.

Фото: Фейсбук-сторінка Leonid Butusin

Після 24 лютого Роман та Леонід боронили Чернігівщину. На фронті вони були стрільцями та помічниками гранатометника.

Тим часом їхній батько з 18-річним братом Григорієм захищали Київщину у складі «Правого сектору».

Фото: Фейсбук-сторінка Олег Леонидович Бутусин

Зв’язок із Романом та Леонідом обірвався 9 березня, коли російські окупанти оточили село Лукашівку, що на Чернігівщині. В останньому повідомленні до батька вони написали, що люблять його, але той не міг відповісти, бо був на бойовому завданні. Пізніше жодні повідомлення від дітей не надходили. Військових вважали зниклими безвісти.

Фото: Фейсбук-сторінка Олег Леонидович Бутусин

Олег Бутусін кілька днів намагався зайти у Лукашівку, аби бодай щось довідатись про дітей, але все було марно. Знайти братів вдалося лише 30 березня, коли село звільнили від окупантів. Загиблі Роман та Леонід лежали майже поруч. Роману було 24 роки, Леоніду – 21.

«Гриша посивів у 18 років з переживань. Для всіх це був удар. Вони врятували Чернігів, а з ним і Київ, бо невідомо, чим би це закінчилося. Такою страшною ціною. Вони нам, батькам, стали прикладом. Що могли зробити 20 сміливців без жодної техніки проти 500? Мали лише два старі танки, два гранатомети, 50 мін і автомати. Мій Льонічка бігав між танками й підбивав їх з «Мухи». Це був героїчний вчинок», – переконана мати Тетяна, переповідаючи свідчення побратимів синів.

Фото: Фейсбук-сторінка Галя Харюк

Військовий з позивним «Вікінг» пригадує, що брати трималися разом до кінця. Підбили російський танк, координували вогонь і попередили місцевого фермера, щоб негайно виїжджав з родиною. Пояснили, що село втримати майже не реально. Після «Градів» та «Ураганів», якими кілька днів росіяни накривали Лукашівку, туди заїхали танки окупантів. Той дзвінок братів до фермера 9 березня був останнім...

«Хлопці мої бились до останнього», - наголосив батько, коли знайшов тіла своїх дітей у Лукашівці. Біля них було багато гільз, тіла бійців були прошиті кулями. З Чернігівщини до Калуша Олег Бутусін забрав землю, скроплену кров’ю його дітей. На місці загибелі синів власноруч поставив хрести.

Відео: hromadske.ua

«Кров ваша, мої дорогі діти, пролита не даремно. Це запорука нашої перемоги над росією… Боляче і страшно. Не дай Боже комусь так побачити своїх синів, молодих хлопців, які б могли ще жити і жити», - каже батько.

Фото: Фейсбук-сторінка Олег Леонидович Бутусин

«Сини були нашою опорою... Пережити таку втрату неможливо, з цим болем треба навчитись жити. Але ми знаємо, що достойно виховали своїх дітей. У нас їх і надалі 12, адже Ромашка і Льоня завжди поряд із нами...», - запевняє мати Тетяна.