Жити, щоб дочекатися

Чотири роки тому Центр підтримки ветеранів війни та членів їх родин був створений у Миколаєві для учасників АТО. Сьогодні, коли триває велика війна, його актуальність важко переоцінити. До послуг відвідувачів – відділи фізичної та психологічної реабілітації, кваліфікована юридична підтримка, можливості соціальної адаптації й професійної переорієнтації та багато чого іншого. Усе це абсолютно безкоштовно.

Тут є сучасна спортивна зала з різноманітними тренажерами, кабінети арттерапії, комп’ютерний клас та сенсорна кімната, яку наразі перепрофільовують для відновлення поранених, а ще – душові, санвузли, спеціальний ліфт для людей з обмеженими фізичними можливостями тощо. Тутешні фахівці також допоможуть відкрити власну справу або вивчити іноземну мову.

Окрему увагу тут приділяють родинам, чиї близькі пропали безвісти або опинилися в полоні. З роботою Центру познайомилася кореспондент Укрінформу.

БУТИ ПОРУЧ

Фахівці стверджують, що через війну майже половина мешканців України потребують психологічної допомоги. І все ж є серед нас люди, яким така підтримка потрібна найбільше. Зокрема, це ті, чиї чоловіки, батьки, сини чи доньки перебувають у полоні або зникли безвісти. Стан невизначеності, переживання, розпач, біль – ці емоції виснажують організм, негативно впливають на психіку. Якщо вчасно не втрутитися – наслідки можуть бути найгірші.

Психологиня Олеся Ольшевська розповідає, що певний час працювала у регіональному представництві штабу з питань зниклих безвісти за особливих обставин. Тому отримала хороший досвід спілкування з цими людьми і знає їх нагальні потреби.

- Коли до мене звертаються, скажімо, дружина чи мама безвісти зниклого, я цікавлюся, чи виконали вони низку офіційних процедурних вимог, передбачених у таких випадках. Якщо є потреба, даю телефони гарячих ліній тих служб й організацій, які займаються цими питаннями. Але головне моє завдання – підтримати цих людей, зробити так, щоб вони не почувалися самотніми, – розповідає пані Олеся.

Вона також поділилася тонкощами роботи з тими, у кого близький у полоні, й тими, у кого рідні вважаються зниклими безвісти. Віднедавна крім індивідуальних консультацій їм пропонують групові заняття з психологічної підтримки та арттерапії.

- Обидві групи приходять одночасно, і наша робота триває майже весь день. Спочатку з кожною групою працює окремий фахівець. Їх змішувати не можна, це різні методи роботи. У них спільне лише те, що їхня ситуація – це невизначена втрата. Та коли рідний у полоні – це вже певна конкретика: людина жива і треба чекати повернення.

Наша психолог Катерина Сіткова навчає членів таких сімей і правильно комунікувати з людиною, яка повернулася з полону. Адже часто у того, хто пережив тортури, катування, міняється психіка. Тому ми навчаємо рідних – що їх може очікувати після повернення, щоб вони були до цього готовими. Також ми намагаємося дати їм зрозуміти, що вони мають піклувалися і про себе, бути в нормальному фізичному та психологічному стані. Щоб мати сили дочекатися і витримати все те, що буде потім. Бувають випадки, коли люди, які пережили кризові ситуації, перестають розуміти одне одного, сім’ї розпадаються. Наше завдання – запобігти цьому, – каже психологиня.

Що ж до родин безвісти зниклих, то тут мають бути інші підходи. Людина перебуває у стані невизначеності, відчаю, вона не знає, до чого готуватися – чи живий, чи загинув, чи в полоні…

Погіршує психологічний стан цих людей і пошук інформації про своїх рідних на всіх можливих ресурсах, у тому числі й ворожих. Щодня передивлятися масу такого контенту – заняття не для слабких. Відео та фото, які там трапляються, можуть вразити психіку.

- Кожен психолог, працюючи з такими вразливими категоріями, має займатися і соціальним напрямком, це комплексна робота. У таких випадках я раджу наступне: якщо вам важко це переглядати – не робіть цього. Краще знайдіть людину, яка могла б вас замінити, яка не буде так пропускати все через себе. А ще я кажу, чого не варто робити у таких випадках, куди не можна звертатися, які дані не треба оприлюднювати. Людям ця інформація важлива.

І взагалі, в таких випадках основне завдання психолога – бути поруч, спілкуватися, спостерігати, чи не розвиваються у людини важкі психічні стани, депресія, чи не потрібна їй медична допомога, і таке інше, – запевняє пані Олеся.

ЖИТТЯ ТРИВАЄ

Скільки знадобиться часу для того, щоб стабілізувати психоемоційний стан таких людей – невідомо. Все дуже індивідуально, залежить від стресостійкості кожного. Але фахівці наполягають, що повинна бути особиста мотивація, без бажання відвідувачки вони нічого зробити не можуть. Інколи навіть доводиться залучати друзів або родичів, які для неї є авторитетом. Вчать їх – що саме треба сказати чи зробити, щоб спонукати людину до виходу зі стресового стану.

- Жінки, які приходять до нас, у тому числі й на групові заняття, дуже вдячні за те, що їм є з ким поспілкуватися, що хтось може їх вислухати, приділити увагу. Так само й під час телефонних розмов – треба просто з людиною говорити, ставитися з розумінням, демонструвати зацікавленість її проблемою. Все це теж дуже важливо, – розповідає Ольшевська.

Після роботи в групах жінкам – а сюди ходять здебільшого саме вони – пропонують разом зайнятися арттерапією. Під наглядом фахівців вони намагаються відшукати у собі ресурси, які можуть приносити радісні емоції.

- Наприклад, є техніка «Я – сукня», яка дозволяє побачити себе збоку. Жінки малюють сукню, а потім ми спілкуємося. Обговорюємо з кожною тканину, фасон, куди таку можна одягти... Далі йде другий етап, де жінки вже уявляють себе у цій сукні. Я питаю, чи хочуть вони її носити, чи їм комфортно. Під час спілкування роблю висновки: хто в якому стані нині перебуває, що відчуває, яка допомога потрібна.

Скажімо, усі учасниці цього заняття намалювали святкову сукню, але жодна не захотіла її одягати. Вони кажуть, що не можуть собі дозволити святкувати, коли чоловіка чи брата немає поруч. Одягнуть лише після його повернення. Бо коли йому погано, як, мовляв, можна дозволити собі радіти? Тобто вони відкладають життя на потім, але так не має бути. Тож наше завдання – обережно донести цим жінкам, що вони повинні відпочивати й отримувати певне задоволення навіть у такій ситуації, адже життя триває. Але зробити це непросто, – ділиться професійними секретами моя співрозмовниця.

Вона каже, що подальші заняття включатимуть ще й фізичну реабілітацію, скажімо, з жінками фахівець проводитиме групову суглобну гімнастику.

- Ми хочемо, щоб ці люди прийшли до нас і присвятили час собі. Вони працюють з фахівцями, спілкуються між собою, бачать, що вони не самі. І це дуже для них важливо, тому ми запрошуємо всіх, хто має бажання працювати над собою і виходити із кризового стану, – каже пані Олеся.

При цьому вона зазначає, що дехто полишає заняття, бо тут треба над собою працювати, а це непросто.

Фахівці не приховують, що члени родин безвісти зниклих військовослужбовців – це складна категорія. Крім переживань за долю чоловіка чи сина, у них, як і у більшості українців, є й інші проблеми. Адже триває війна, обстріли, гине хтось зі знайомих, плюс побутові питання, які вони мають вирішувати самостійно. Тому інколи психіка не витримує. Витягти з цього стану – важка робота.

- Тут головне – прийняти ситуацію такою, якою вона є, зрозуміти – що ти можеш контролювати, а що ні. Наприклад, жінка шукає чоловіка. Я кажу: ви подали всі документи, зробили відповідні запити, здали ДНК. Все. Більше ви нічого зробити не можете, бо ви не управління розвідки і не СБУ. Треба жити далі, – наголошує пані Олеся.

Щоб спонукати своїх відвідувачів відволіктися від важких думок, у Центрі цікавляться, чим би вони хотіли займатися, що їм до душі. А отримавши відповідний запит, намагаються втілити його у життя. Наприклад, напередодні Великодня багато хто висловив бажання навчитися розмальовувати писанки. Тому до Центру запросили фахівчиню, придбали з допомогою Червоного Хреста всі потрібні матеріали і провели майстеркласи. Захід мав неабиякий успіх – на нього прийшло чимало жінок разом з дітьми. На кілька годин вони поринули у творчість і змогли переключити увагу на приємні речі.

У ПОШУКАХ СПРАВЕДЛИВОСТІ

З першого дня Центр очолює полковник Віктор Мойсеєв. У 2014-2016 роках був учасником АТО/ООС, а з 25 лютого 2022 року знову захищав країну на фронті. Він дуже добре розуміє потреби військовослужбовців та їх близьких, коли ті повертаються до мирного життя.

- Я був ліквідатором на Чорнобильській АЕС, пройшов АТО, воював під час повномасштабного вторгнення… Тому не можу байдуже ставитися до чужого горя, до жінок, які очікують з полону своїх чоловіків і синів, до тих, чиї рідні віддали життя за нашу країну. В міру своїх можливостей намагаюся допомогти. Хоча повноважень у мене не так і багато, зате є хороші особисті зв’язки, – каже Віктор Мойсеєв.

Він показує теку з документами, які залишила мати загиблого добровольця.

- Ось дивіться, прийшла до нас жінка, 32-річний син якої був учасником АТО/ООС, а після повномасштабного вторгнення рф пішов знову захищати нашу землю добровольцем. Загинув ще у квітні минулого року, проте мати досі не отримала виплати, які гарантує держава у таких випадках. Вона пройшла вже через усі офіційні служби, але скрізь їй відмовили, мотивуючи тим, що начебто були неправильно оформлені документи, немає якоїсь там довідки. Такого не повинно бути у нашій країні. Тому ми допомагаємо не лише юридичними порадами, а й намагаємося конкретно вплинути на ситуацію – дзвонимо, просимо, вимагаємо. Не кожній людині вистачає сил і наполегливості здолати бюрократичну машину. Ми ж маємо підтримку мера та міської влади, яка повністю фінансує роботу Центру, і це допомагає. Тому я переконаний, що доб’ємося справедливості і жінка отримає належні їй кошти. На жаль, такі приклади ще непоодинокі, – розповідає пан Віктор.

Він також каже, що у своїй роботі нерідко стикається з ситуаціями, коли те, що регламентує держава законодавчими актами, не завжди можна виконати на місцях.

Скажімо, є постанова КМУ про те, що родина безвісти зниклого військовослужбовця має право на певні пільги, зокрема, на отримання пенсії, знижки за комунальні послуги тощо.

- Але щоб їх отримати – потрібен витяг з Єдиного реєстру безвісти зниклих, який тільки починає заповнюватися. Отож люди приходять до Пенсійного фонду з законною вимогою, але їм на цій підставі відмовляють. Вони у розпачі, плачуть, ідуть до нас. Я намагаюся допомогти, але, на жаль, важелів впливу на вирішення даної конкретної ситуації у нашого закладу немає. Це дуже прикро – коли є хороші закони, але механізми їх реалізації відсутні. Тому закликаю усіх відповідальних адаптувати законодавчі акти до потреб конкретних людей. Бо це завдає шкоди іміджу держави, – ділиться наболілим мій співрозмовник.

До початку повномасштабного вторгнення росії Центр постійно відвідувало понад дві тисячі учасників бойових дій та членів їх сімей. Сьогодні, реагуючи на вимоги часу, заклад розширив свій функціонал, почав надавати послуги родинам загиблих, безвісти зниклих та військовополонених. У найближчому майбутньому тут очікується збільшення кількості фахівців найбільш затребуваних напрямів – психологів та фізреабілітологів.

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото автора та Центру підтримки ветеранів війни та членів їх родин