Журналіста Дмитра Хилюка батьки чекають з полону понад рік
«Він у мене – золота дитина», – каже про Дмитра його мама і детально розповідає, як доглядав за нею після інсульту, що стався шість років тому. Тепер Галина Юхимівна хоч і з паличкою, але ходить. А батько – 75-літній пан Василь на подвір’ї у Козаровичах на Київщині згадує, як разом із єдиним сином у березні минулого року п’ятеро окупантів неподалік хати завалили їх на землю, а потім утримували як заручників. Старшого чоловіка не без знущань, але відпустили через кілька днів, сина й донині немає вдома.
Дмитро Хилюк, через російсько-українську війну, – цивільний заручник. Прізвище журналіста внесли як зниклого у звіт «Репортерів без кордонів». Батькам обіцяли, що їхнього сина мають ось-ось повернути… Утім, цивільних заручників витягувати з російського полону ще складніше, ніж військових. А тільки з Димерської громади, в яку входять Козаровичі, окупанти вивезли 42 заручників.
Укрінформ розпитав батьків Дмитра Хилюка про те, як їхній будинок тимчасово «віджали» російські окупанти, щоби облаштувати спостережний пункт; чому від сина за понад рік надійшов лише один дуже коротенький лист; як швидко літні люди, що пережили окупацію, змогли полагодити все після прильоту снаряда у помешкання, а також – про біснування окупантів у будівлі та на подвір'ї.
Ми також поспілкувалися з колегами Дмитра Хилюка, журналіста інформагентства УНІАН.
ЗРУЧНА ПОЗИЦІЯ ДЛЯ СПОСТЕРЕЖНОГО ПУНКТУ ОКУПАНТІВ
Нині виїзд із Києва у бік Демидова Вишгородського району, що зазнав тимчасової окупації військами рф, буяє весною. Понад рік тому це був один з найгарячіших вузлів оборони від російської навали на підступах до столиці. Блокпости ще є. Тепер, коли переїздиш синь річки Ірпінь, на диво повноводу цьогоріч – трохи в далині бачиш білосніжних лебедів.
Одразу за селом Демидів – поворот праворуч на Козаровичі. Пряма асфальтована дорога веде аж на самий край села – за перший номер вулиці Лесі Українки (раніше була Кірова). Через доволі великий проміжок без будівель є ще будинки з номерами 3 та літерами. Нам сюди. Пан Василь Хилюк зустрічає біля двору.
Хилюки живуть у Козаровичах, за 45 км від Києва, майже чверть століття. Галина Юхимівна отримала сюди направлення вчителювати. Обоє з Хмельниччини. Спочатку жили в державній квартирі, а в 1990-х місцеве успішне сільськогосподарське підприємство, де механізатором працював пан Василь, для трударів почало будівництво двоповерхових ошатних будинків. Один розподілили Хилюкам. Утім підприємство встигло тоді «вигнати» лише каркаси, решту довелося доводити до ладу самостійно.
Саме цей куток Козаровичів і будинок Хилюків російські окупанти наприкінці лютого 2022 року обрали для облаштування спостережного пункту. Засіли на другому поверсі у двох місцях, зокрема, в кімнаті Дмитра – з невеликим балконом.
«26 лютого зайшли колони російської військової техніки: танки, бронетранспортери. Потім поїхали до Київського моря, це відразу за селом. Наступного дня прийшли інші – буряти, полазили по подвір’ю – нам було видно з хати у вікно. Потім грюкають у двері, ломом із сараю, чи Бог його знає чим, вибили замок, – розповідає пан Василь. – Ми відкрили. «Виходітє!» Вигнали нас із Дмитром. Двоє наставили на нас автомати. А троє пішли в хату. Кажу їм: «Там хвора жінка, налякаєте» – «Та нічєво, нічєво». Бачив: і сусідів тоді виганяли з хати (вони потім на другий чи третій день виїхали). Ці похазяйнували у нас десь із годину. А ввечері прийшли два солдати не азіатської зовнішності, спокійніші. Повилазили на балкон із автоматами». Чути було їх уночі, а раненько зібралися й пішли. Пообіцяли наступного дня прийти.
Під вечір 2 березня почалася канонада. Ці стріляють – за хатами, міни кидали. Наші їм відповідали. Ми всі втрьох у будинку були, Галина Юхимівна лежала. І тут як влупить! До цього теж гучно стріляли, що ми аж підскакували, але раптом попало прямо в наш дім. У нас товсті стіни, плиту посунуло в хату, але до кінця не пробило. Якраз там напроти Діма сидів. А я кочегарив. Посипалася штукатурка, плитка, вікна повилітали»…
Того вечора вирішили проситися ночувати до сусідки. Галину Юхимівну, вона останнім часом із паличкою переміщалася, транспортували на візку. А на ранок пан Василь із сином вирішили подивитися, як там удома.
«ПОКИДАЛИ НАС НА ЗЕМЛЮ, СТРІЛЯЛИ…»
«Раненько йдемо в городі – вони вже летять, п’ятеро, оточили нас з усіх боків. «Рукі ввєрх!» «Ложісь!» – покидали нас на землю. Стріляли, Дімі у вухо вдарили – щоб оглушити чи налякати, – згадує 75-літній Василь Хилюк. – Обшукували, чоботи навіть поскидали. Окупанти начепили нам куртки на голову і повели. Я за сина вчепився, бо не видно, куди йти. Водили зигзагами. Очі скотчем позаклеювали, руки спутали пластмасовими стяжками…
Коли привели у приміщення, розділили нас. Години дві там сидів. То заходили до мене, то виходили, матюки гнуть. Розпитували, чому не виїхали, разів п'ять перепитували дату народження Дмитра. Потім запхали мене в якесь невеличке темне приміщення без вікон. Два дні, по-моєму, там сидів. Начальник якийсь їхній приніс галети – щось із сухпайка, я й не їв: сухе таке. Питаю: «Де син?» – «Ми с нім поговорілі і я отпустіл к мамке». Я зрадів навіть. Через пару днів знову приходить, питаю: «Чому мене не відпускаєте?» – «Слєдоватєль прідьот, поговоріт с тобой – отпустім, єслі нічєго нєт таково». Перепитував, чи Дмитро університет закінчив і ким працює. Я відповів, що не знаю, десь у Києві. «Он учітєль?» – «Філолог». Не знав, що й казати».
Через тиждень бранців погрузили на машину, де були такі ж чоловіки, зо три десятка. Десь возили, вигрузили – потім з'ясувалося, у Димері. Коли вийшли, Василь Андрійович почав пізнавати хлопців із села, хоча знав їх переважно візуально, бо ж молодші. І з Дмитром зустрілися: «А чого ти, тату, тут?» – «А ти чого тут?» Зрозуміли, що батькові брехали, що сина відпустили; так само обманювали й Дмитра. Разом ще пробули два дні, спали у страшному холоді; тоді на вулиці ще лежав сніг.
Із Козаровичів п’ятьох людей відпустили. Хилюк-старший потрапив у це число, а син – ні. Панові Василю й наостанок збрехали: «Чєрєз нєсколько днєй закончітся война – он прідьот»… 12-го вивезли машиною за Димер, висадили і скомандували всім розходитися додому. Панові Василю – це кілометрів вісім, ішов з іншими.
Але на російському блокпосту в Козаровичі їх не пустили. Не допоміг і «пароль» – росіяни інструктували – «83-я разрєшаєт» (ймовірно, 83-а окрема гвардійська десантно-штурмова бригада зс рф з Уссурійська, яка брала участь у наступі на Київську область у лютому 2022 року. - Авт.). Довелося повертатися, обходити. Пан Василь зайшов до знайомої, де через 11 днів у «ризиняшках» хоч ноги помив і напився чаю. Пускати ночувати у хату побоялася, порадила сусідський порожній гараж.
До деокупації жили з дружиною у сусідки…
ДМИТРА ШУКАЛИ НАВІТЬ У БРАТСЬКИХ МОГИЛАХ
«Ще 24 лютого 2022 року, коли все стало зрозуміло, Дмитро приїздив у редакцію, – розповідає Тетяна Урбанська, заступниця шеф-редактора інформагентства УНІАН. – Ми говорили, що будемо працювати по максимуму. Він лишався з батьками у Козаровичах, бо мама була хвора.
Дмитро ще на початку березня виходив на зв’язок. Коли влучили в їхній будинок, написав sms-ку, що вони з батьками цілі. Потім зник. Не було кілька тижнів ніякого розуміння – що сталося з ним і з батьками. Коли в кінці березня почалося звільнення Київщини, ми тримали зв’язок із поліцією й хлопцями з ТрО, які заходили першими. Тоді відкривалося багато жахіть, і ми просили уважно придивлятися, чи не натраплять на сліди нашого співробітника чи зачіпки якісь.
Коли стало відомо, що частину людей, яких затримували в Димері й у Козаровичах, спочатку перемістили в Гостомель – намагалися шукати і там. Було дуже страшно, коли стало відомо про загибель Макса Левіна (поліція знайшла тіло відомого фотожурналіста 1 квітня, – авт.). Дмитра шукали навіть у братських могилах, дуже боялися, що з ним сталося найгірше. Потім стало відомо, що кілька десятків людей перевезли в білорусь.
Ми стукали в усі двері, були постійно на зв’язку і з пані Верещук, і з розвідкою, і з СБУ, і з Київською прокуратурою. Залишали заявки, де тільки могли – і врешті дізналися, що Дмитра утримують в росії. Намагалися з ним зв’язатися, але не вдавалося.
Трохи більше ніж пів року офіційні органи просили не розголошувати інформацію, тому що була надія, що вдасться домовитися про обмін цивільних, яких росіяни взяли в заручники. На півдні були такі приклади. Тож ми все робили тихо, чекали.
За напівофіційною інформацією від державних органів, кілька разів Дмитро був у списках на обмін. Сподівалися, що частину цивільних і нашого журналіста вдасться звільнити перед Новим роком… Ми пізніше спілкувалися з громадською організацією «Цивільні в полоні», яка підтверджує, що так, на жаль, відбувається з дуже багатьма цивільними заручниками.
російська сторона не визнає, що це цивільні, утримують їх дуже часто за якимись надуманими кримінальними справами, і начебто погоджуються їх обмінювати. Але врешті-решт, коли відбувається обмін – привозять когось іншого і кажуть: «Або забирайте цих, або нікого». Наскільки я знаю, Офіс омбудсмена працює над тим, щоб цивільних заручників все ж таки звільнили.
Часто російська сторона взагалі не підтверджує, що в них є в заручниках українські цивільні громадяни. Навіть коли ми знаємо, де перебуває людина. Навіть Червоний Хрест, який має можливість потрапити у місця утримання (зокрема, СІЗО, колонії), але реалізує її тільки після того, як доступ надасть росія, – про цивільних заручників дізнається випадково. Наприклад, представники МКЧХ оглядають камеру з українськими військовополоненими – і серед них виявляють людей з такою історією.
Продовжуємо стукати в усі двері, кожен зі свого боку: ми, громадські організації, які займаються цивільними полоненими, та державні органи. Дуже велика надія з’явилася після того, як Міжнародний кримінальний суд виніс рішення про ордери на арешт президента рф і російської дитячої омбудсменки через викрадення дітей з України. Діти – це теж цивільні заручники. Можливо, наступний ордер буде стосуватися російської уповноваженої з прав людини».
«ВІН У НАС – ДУША КОМПАНІЇ»
«Я була серед тих людей, які не вірили, що росія почне війну», – каже Галина Юхимівна, стоячи на подвір’ї біля квітучої яблуні «Слава переможця». Для неї уже понад рік єдина радість – роздивлятися з чоловіком фото сина і перечитувати єдиний коротенький лист, датований 14 квітня 2022 року, але отримали його батьки лише у серпні. Почерк упізнали: «Дорогі мої мамо і тату, я живий, здоровий, в мене все хорошо. Діма». Пані Галина лише зауважує, що син би сказав «добре».
Українські слідчі взяли свідчення у Василя Хилюка про полон і викрадення Дмитра Хилюка. Генеральна прокуратура відкрила кримінальне провадження щодо викрадення цивільних на території Димерської ОТГ. Журналіст Дмитро Хилюк та його батько мають статус потерпілих.
Батько й мати тривалий час не знали про місце утримання сина. Наприкінці квітня 2022 року зателефонували з Координаційного штабу поводження з військовополоненими і повідомили, що росія підтвердила, що Дмитра Хилюка утримують у СІЗО №2 міста Новозибков Брянської області. Це підтверджував й Ігор Шостак, який був звільненим через обмін.
У дворі Хилюків у Козаровичах уже закидано 2,5-метрову яму, яку окупанти викопали для маскування своїх танків. Тільки нема тепер на тому місці фруктових дерев, як раніше. Волонтери і бійці ТрО відремонтували пошкоджені «Градом» стіну будинку, дах, встановили нові вікна і двері, звели паркан; поряд відновлювали електроопори, познімали на вишнях розтяжки.
Колега Дмитра Тетяна Поляковська, яка часто з квітня минулого року навідує його батьків, переконала літніх людей, що варто обробляти город (хоч і там були вирви від снарядів) – щоб були свої овочі зустрічати сина… «Я розумію, що від мого настрою залежить їхній бойовий дух, – розповідає Тетяна. – Спочатку вони були дуже сумні».
«Діму на роботі усі люблять. Він у нас душа компанії, веселун, завжди жарти придумує. На мотоциклі любить їздити, – розповідає колега. – Завжди з ним гарно поговорити. Дімка було в редакцію приносив груші зі свого саду. Чекаємо пошвидше, коли буде і Діма, і груші. Ми всі зберемося, буде для нас і для нього велике свято».
«Він з тих, хто вважає, що для журналіста не існує поняття «закінчення робочого дня», – додає колега Надія Пришляк. – Щоби не підставляти, певний час ми з колегами мовчали, що Дмитро є цивільним заручником у росії. Для нас дуже важливо не нашкодити».
Валентина Самченко, Козаровичі – Київ
Фото Геннадія Мінченка
