Понад чотири місяці Ігор Двигало після поранення поблизу Бахмута лікувався і проходив реабілітацію. Тепер військовослужбовець повертається на Донеччину інструктором. З Ігорем, напередодні, ми поговорили про мотивацію залишатися у строю; про зниклого безвісти художника Бориса Гуменюка, з яким починали служити в ТрО; по ставлення лікарів військово-лікарських комісій до поранених та реакцію киян на захисника на милицях.

НА ПЕРЕДОВІЙ – НА СВОЄМУ МІСЦІ

- Ігоре, після важкого поранення, лікування і реабілітації упродовж понад чотирьох місяців ви повертаєтесь на фронт. Що при цьому людина відчуває?

- По-перше, відчуваю, що там потрібен. Це відчуття не полишало на позиціях. На фронті, на передовій – я розумів, що знаходжуся на своєму місці.

Мене добре навчили за той час, поки ми були ще під Києвом. Саме на передовій побачив, що це не марно було, що моя служба дійсно приносить користь, я потрібен своїм.

- Важке поранення ви отримали у грудні минулого року поблизу Бахмута на Донеччині. Як це сталося?

- У селі Кліщіївка. Мене вистежили дроном. Був сам, йшов краєм посадки, почувши квадрокоптер – сховався. Коли той відлетів, трошки перечекав… Але скоріш за все, їхнім мінометникам були передані мої координати. Перша міна прилетіла десь в межах метра від мене.

- Скільки всього пам’ятаєте тоді «прильотів»?

- Їх було багато. Після першої міни відчув удар у ногу, ребра боліли. Відповз у посадку, заховався. Судячи з усього, дрон не переставав стежити за мною. Бо почали знову прилітати міни після того, як я почав шукати жгут і намотувати, тобто ворушився. Слава Богу, якось не дуже влучно били.

- Наскільки великою була загроза від ворожих дронів поблизу Бахмута тоді, у листопаді-грудні минулого року? Загалом, як часто дрони переслідують наших військових?

- Переслідували часто, дронів дуже багато літає. І вдень, і вночі. Якщо немає підключення до інтернету – щоби відразу передати інформацію, дрон має повернутися, щоб з нього зняли відеозапис. Судячи з того, які квадрокоптери літали у нас, – вони до інтернету таки були підключені, тобто з них отримували дані у режимі реального часу.

- Від такого спостереження з неба можна сховатися?

- Від тепловізорів рятує будівельна чорна плівка. Така в кожному окопі є. Ховаєшся під дерева – якщо є.

- Яким був минулий грудень на Донеччині для вашого підрозділу?

- По різному. Були відлиги: земля там така, що поки дійдеш до позиції, то багнюки налипає кілограмів по п’ять на кожній нозі – дуже важко йти. Але за такої погоди трошки легше рити окопи, хоча однак глиниста земля. У мороз було простіше, але для рук, для ніг – холодно, якщо постійно на одному місці. Нам постійно передавали хімічні грілки, їх на 4-5 годин вистачало.

- Як вас евакуювали після поранення?

- Я все бачив, чув, відчував. Коли мене забирали від тих посадок, як і з кожним пораненим у таких ситуаціях – тримали контакт зі мною, тобто підтримували розмову. Я їм анекдоти розказував…

- У яких шпиталях лікувалися?

- Із Бахмута потрапив у Дружківку. Там хірурги вийняли осколок зі шлунка. Потім було Дніпро, десь тиждень пробув там у реанімації. Друга операція – на нозі, її робили у Львові. Далі у Мукачево лікувався – виникли проблеми з кишківником, знову була операція, повернення у Львів, згодом Трускавець і врешті-решт Київ.

- Правники детально пояснюють, що військовослужбовці – щоби потім не виникли проблеми – мають скрупульозно стежити за документуванням свого поранення: записи, довідки з підрозділу. У вас обійшлося без казусів?

- У моєму конкретному випадку спілкування з ВЛК – майже до останнього ніде не було задокументовано, що в мені залишаються осколки від тієї міни. У хірурга я перепитав: «А як щодо осколків?» Бо по всіх виписках згадки про них не було. А дістали з мене лише один осколок. Травматолог, який мав зробити запис, вніс його тільки після додаткового підтвердження рентгеном і дзвінка хірурга. Добре, що хоч мав змогу зайти без черги.

- Черги залишаються великими?

- Так. Щоправда, зараз вже трошки пробують робити електронний запис. А у мене двоє лікарів, до яких найбільші черги. Щоби взяти до них талончик, приходять о 6-й ранку. Реєстратура починає працювати о 8-й. Записувався двічі. Бувало, швидко брав талончик: якщо він без номера – все одно знову в живій черзі доводиться сидіти...

- Як оцінюєте роботу ВЛК?

- Вони ж не лікують. Думаю, що більшість, скоріш за все, має наказ писати: «придатний».

КОЖЕН КВАДРАТНИЙ МЕТР УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ – НАША ЗЕМЛЯ

- Яким було ваше 24 лютого 2022 року?

- Я до того травмував ногу і тиждень був на лікарняному. Тривожно було кілька днів. Прокинувся десь о 8.10 і одразу – на кухню. Там у мене завжди цілодобово говорить Суспільне радіо. Почув що відбувається і відразу зателефонував Сергію Пантюку і Борису Гуменюку, бо знав, що вони вже воювали в добробаті. Уже до того говорили, що організовується підрозділ. Увечері зустрілися. Ще був мій друг, він зараз також служить у нашому взводі. А тоді – поїхали на пункт мобілізації територіальної оборони. Так нас і оформили окремим взводом. В основному кістяк того взводу – це досі мій підрозділ.

- Творчий, я б сказала, взвод?

Так, виходить, що 4-5 людей поряд – митці. Ще коли під Києвом були, то спати лягали так: я, за мною актор Дмитро Лінартович, за ним письменник Сергій Пантюк, потім поет і художник Борис Гуменюк. Трохи згодом ще навпроти мене розмістився і бандурист Василь Лютий. Такий от у нас творчий куток був. Всі в одному відділенні спочатку. Потім трохи розкидало: Дмитро Лінартович пішов у десантно-штурмові війська. На базі цього підрозділу сформували 23 окремий батальйон спеціального призначення Окремої Президентської бригади імені Богдана Хмельницького.

- Що ви знаєте про Бориса Гуменюка. Адже про місце його знаходження невідомо уже кілька місяців?

- Коли лежав в реанімації, мені про Бориса по телефону сказав Сергій Пантюк. Я засмутився, хоча відразу не зрозумів про кого мова, бо командир підрозділу теж з таким іменем – Борис Гончар (він згодом у самому Бахмуті теж безвісті пропав).

Не знав, що Гуменюк був у тій Кліщіївці, де мене поранили. Ми воювали у різних підрозділах і на різних позиціях, виконували кожен свою задачу.

На позиції Борис Гуменюк був ще з одним бійцем. Прилетіла міна й обох поранило: одного легко, інший – середній чи важкий. Вони викликали медиків, самі перемістилися. Уже під час евакуації почався мінометний обстріл...

Зі всієї групи залишився тільки один чоловік. Він розповів, що начебто бачив, що ніхто з побратимів не піднімався. Ну і тіл немає. Тому є надія, що все ж таки Борис Гуменюк і ще кілька людей десь потрапили в полон, бо те село поки, на жаль, не під Україною.

– Давайте ще повернемося на початок повномасштабного вторгнення. Що запам’яталося з періоду оборони Київщини? Що ви робили?

- Ми тримали небезпечний напрямок зі сторони Харківщини, у Бортничах, на випадок танкового прориву ворога. Дякуючи злагодженості Сил оборони, його не сталося. Організували там опорний пункт. Постійно тренувалися, наш командир взводу Хрест мав уже бойовий досвід 2014-2015 років. Група швидкого реагування, десь півтора десятка бійців, відчеканювала готовність швидко виїхати, забрати людей з блокпосту, дати бій, тренували піхотну тактику.

- На яких напрямках був ваш підрозділ далі?

- Бахмутський напрямок на Донеччині. Зайшли туди у листопаді минулого року.

- Періодично в обивателів виникає питання: для чого тримати Бахмут ціною таких жертв? Яка ваша відповідь?

- Там, по суті, нічого не залишилося від міста. Але це питання землі. Кожен квадратний метр української землі – наша земля. У нас лінія могла переміщатися 20 метрів – і за кожен метр велися серйозні бої.

«НАЙНЕПРИЄМНІШЕ, КОЛИ ЧОЛОВІКИ ВИПРАВДОВУЮТЬСЯ, ЩО НЕ НА ФРОНТІ»

- Після поранення ви поширили у соціальній мережі пост іншого військовослужбовця про те, що пеклом є нерозуміння цивільними тих, хто повернувся з зони бойових дій. Як вас Київ зустрів?

- То побратим з мого батальйону написав про те, що невдячність і неповага є пеклом.

У кожного своя «бульбашка». А в моєму оточенні здебільшого люди волонтерять – хто не служить. Тож переважно розуміння є.

Від спілкування з людьми на вулиці у Києві мені навіть іноді ніяково. Особливо коли ще з милицями чи з ціпком ходив, то постійно підходили і дякували, хтось кавою хотів пригостити. Одного разу йшла група, напевно, зі святкування, іменинниця чи хто обійняла мене, троянду подарувала, подякувала. Тож здебільшого люди розуміють і поважають захисників.

- Скажімо так, Київ розуміє.

- Так. Були випадки, коли чоловіки починали одразу виправдовуватися, чому вони не на фронті. Це найбільш неприємно. Я одразу кажу: «Ти працюєш, з твоїх податків мені платять зарплатню. Все». Як на мене, цієї війни вистачить на всіх чоловіків. Не думаю, що війна закінчиться через місяць чи через два, чи через півроку.

- Ви повертаєтесь на фронт інструктором. Попереднє навчання для новачків є запорукою не боятися ставати у лави захисників. Як навчали вас?

- Вчать постійно, навіть коли підрозділ на ротації. Додаткові курси проводять у залежності від військово-облікової спеціальності. Тривають вони від двох тижнів до місяця-півтора – що тут, що за кордоном.

- Які обов’язки інструктора?

- Військово-лікарська комісія (ВЛК) визначила мою ступінь придатності для служби. Після отримання медичного висновку одразу зателефонував командуванню і пояснив, що ще маю певні фізичні. Мені сказали одразу: «Приїжджай».

Маю досвід, яким можу поділитися. Скажімо, важливо знати піхотну тактику: пересування у складі підрозділу, двійками, трійками; як прийняти бій різною чисельністю бійців – цьому я вже можу навчити. Бо це ми проходили і випробовували в бою. Можу бути також інструктором з вогневої підготовки.

«ГОВОРИ ЗІ МНОЮ» ПІД ГІТАРУ

- Відколи змогли стати на поранену ногу, ви у Києві концертами збирали донати, зокрема, для своєї роти...

- На нашу роту збирали лише один раз. Це був концерт 22 квітня за участі Дмитра Лінартовича (ми з ним 1 січня 2022 року організували гурт «Серце»), Живосила Лютого. Ми тоді зібрали майже 6 тисяч гривень. Проводили аукціон, де за донати пропонували придбати шеврони нашої роти.

Також на аукціоні було декілька картин. Одна невелика, з назвою «Українська перемога» – дружини Сергія Пантюка Тетяни Шептицької, заступниці директора Національного меморіального заповідника «Биківнянські могили». Я придбав. Буде висіти вдома поруч з картиною Бориса Гуменюка «Берегиня».

Окрім цього у «Купідоні», ще два концерти організовували. Крайній «Я повернусь» – у «Ветеран хабі».

- За кілька днів до 24 лютого минулого року ви з Лізою Красніченко у Музеї Марії Заньковецької представляли поетичну виставу «Говори зі мною». Яка там ваша композиторська робота?

- До трьох виконаних тоді пісень я створив музику: «Говори зі мною» на слова Юри Іздрика та ще два на вірші Ліни Костенко – «Не знаю чи побачу вас чи ні» і «Не говори печальними очима».

- Ви гітару з собою на війну не брали?

- Роздумував: брати чи не брати. Але їхали машиною, місця було мало… В одному з підвалів на Донеччині натрапили на інструмент без однієї чи й двох струн. Коли я таки заграв на тій гітарі, побратим здивувався, йому стало зрозуміло, чому мій позивний – «Маестро». Загалом, не було часу відволікатися на музику. Прокидаєшся о 4.30 і дотемна на позиціях.

- Чи братимете інструмент цього разу?

- Візьму, оскільки буду не на самому «передку».

- Мінометним обстрілом вам зачепило праву руку, великий палець. Відчутно дотепер?

- Коли довго граю – терпне рука. Медіатор довго втримати не можу.

- Ви були координатором нічної акустичної сцени на великому фестивалі у Шевченкових Моринцях «Ше.Fest». Скучаєте за такими подіями?

- Я також один із організаторів дочірнього проєкту – конкурсу пісень на слова Тараса Шевченка «Ше.Пісня». А перші два роки брав участь як учасник. Починалося все з 2017-го.

- Як ставитесь до культури, коли війна?

- Це той фронт, на якому ми поки ще програємо. Хоча вже починаємо набирати оберти, відмовляючись від російської музики, спілкуючись українською мовою. Важливим було те, що запровадили квотування на радіо та телебаченні. Перестали крутити в ефірах російський продукт – всі почули, які українські пісні класні.

- Як відчуваєте, наскільки російська і російськомовна музика, загалом культура – те, що українській аудиторії цілеспрямовано «підсовували» і нав’язували?

- Згоден. Саме тому вважаю, що це не менш важливий фронт. І саме фронт, бо для ворога це зброя – мова, культура. На жаль, поки що наше суспільство цього не усвідомлює у своїй більшості. А переможемо тільки тоді, коли це розуміння прийде.

Валентина Самченко, м.Київ

Фото Геннадія Мінченка