У ніч на 6 червня під воду пішли десятки населених пунктів півдня України, тисячі людей були евакуйовані, а Запорізька атомна електростанція опинилася в епіцентрі небезпеки. Руйнування ГЕС – масштабна катастрофа, реалізація злочинного наміру російських терористів, наслідки доведеться ліквідовувати роками...
А що цивілізований світ? Яка його реакція?
Реакція, м’яко кажучи, виявилась недостатньою, млявою та нерішучою. Безумовно, на Заході були дуже стурбовані та занепокоєні, але, по суті, переважна більшість заяв і повідомлень зводилися до формулювання «не все так однозначно». Закордонні медіа по суті прирівняли Росію та Україну, агресора й жертву, суб’єкта та об’єкта геноциду.
Та не медіа єдині… Відомі природозахисні організації, як от Всесвітній фонд дикої природи (WWF), і Грінпіс (Greenpeace), і Всесвітнє товариство захисту тварин (WSPA), і Міжнародний зелений хрест (Green Cross), і Міжнародний союз охорони природи (IUCN) тощо – взагалі зайняли гротескну позу трьох мавп: «нічого не бачимо, нічого не чуємо, нічого не скажемо». Три доби мовчала й відома шведська екоактивістка Грета Тунберг. І лише надвечір 8 червня вона висловила у своєму Твіттері співчуття українському народу через «екоцид, який влаштували російські агресори, підірвавши Каховську ГЕС».
Нарешті, дуже розчарувало й те, що жодна з країн світу не направила до України своїх рятувальників після підриву Каховської ГЕС, тоді як українські рятувальники допомагали іншим державам навіть під час війни.
Чому сталося так, як сталося? «Укрінформ» обговорив цю тему з Дмитром Золотухіним, експертом з інформаційних війн та конкурентної розвідки, виконавчим директором громадської організації «Інститут постінформаційного суспільства».
- Пане Дмитре, що можна сказати про першу реакцію світових медіа на підрив росіянами Каховської ГЕС та їхню позицію «не все так однозначно»? Чому їм знадобилося аж три доби, аби зрозуміти, що сталося, та хто насправді в цьому винен? Це про західні стандарти журналістики?
- У 2014 році західні журналісти два місяці не вірили, що на територію суверенної України заходить російська бойова техніка, не зважаючи на те, що українські офіційні органи надавали тони матеріалів. Аж доки два якісь журналісти не зробили пару твітів у себе на Тві-аккаунтах і от тоді увесь світ заговорив – «ой, справді, а що там роблять російські бетеери?»…
Ще гірше було зі збиттям боїнга MH17. Потім з отруєнням Скрипалів у британському Солсбері...
Ситуація не нова. Так, ми вже сім років говоримо, що декларовані західними медіа стандарти журналістики не тільки не відповідають сучасному світу, а самі стали злом. На жаль, наш голос досі не чути, бо проблеми «тубільців» не переймають «шерифів» із західних популярних видань.
- А як пояснити реакцію в медіа, вірніше її відсутність, з боку провідних міжнародних організацій, що займаються збереженням довкілля? Вони ж мали щось сказати? А ООН — чому така квола та запізніла реакція?
- А чому вони щось винні Україні? Росія може жахнути по ним «ядрьоной бомбой». А Україна як може їм зашкодити? Дедалі більше і більше доказів надходить, які говорять про те, що у світі real politik тебе будуть слухати виключно тоді, коли ти можеш зробити боляче, якщо на тебе не зважатимуть. На жаль, ми надто пізно це зрозуміли.
- Чи допоміг би тут неупереджений та регулярний моніторинг світових ЗМІ: якось ідентифікувати ворожі інформаційні компанії, вчасно вживати заходи протидії?
- Чарівне слово «моніторинг» за останні 10 років було кілька разів спаплюжене. Зараз воно використовується для того, щоб виправдовувати мільйонні витрати західних донорських фондів і роботу десятків українських підрозділів державних органів. Я не бачу логіки в тому, щоб «вживати заходів» вже після того, як міжнародні медіа сформували наратив «нє всьо так однозначно», ще й витрачати на це кошти.
Сам по собі моніторинг не дає нічого. Я говорю це, як людина, яка працює в цій галузі майже 20 років. Тільки проактивна системна стратегічна комунікація, яка вимагає чітких цілей і вертикально-інтегрованої управлінської системи.
- Щодо «проактивної системи страткому» - можна трохи конкретніше?.. От, приміром, цьому ж контексті: світові повідомлено, що РПЦ і її патріарх Кирило передали Угорщині щонайменше 11 українських військовополонених угорського походження. За інформацією спецслужб, у такий спосіб РФ хоче створити провокацію: скликати пресконференцію з полоненими, на якій вони повинні розкритикувати Україну та подякувати РПЦ, яка нібито допомогла передати їх угорській стороні. Як тут варто діяти?
- Варто діяти, як діють ті ж британці. Британська модель управління комунікаціями передбачає, що армія комунікаційників керується з одного центру і формує відповідні процедури та розгортає державні функції – від питань акредитації журналістів в регіонах, до роботи на різних внутрішніх і зовнішніх аудиторіях.
Щодо питань діяльності РПЦ та Угорщини – абсолютно очевидно, що це не є комунікаційною проблемою, оскільки це є спеціальна інформаційна операція, яка здійснюється російськими спецслужбами. А тому планування і реалізація наших дій по цьому питанню має включати тісну співпрацю між цивільними комунікаційниками, дипломатами й співробітниками сектору безпеки та оборони, в тому, числі – з розвідувальних органів. Згідно з процедурами НАТО, куди ми так прагнемо потрапити, ІПСО (або спеціальні інформаційні операції) вважаються невід’ємною складовою системи стратегічних комунікацій держави.
До того ж питання протидії іноземним інформаційним операціям не мають обговорюватися в інтерв’ю на широкий загал… Можливо, генерал Буданов знову загадково помовчить прямо в камеру, і все якось магічним чином налагодиться.
- Американський ведучий Такер Карлсон, звільнений з Fox News у квітні 2023 за поширення конспірологічних теорій та наклеп, запустив власне шоу у Твіттері Tucker on Twitter. У першому епізоді він заявив, що в підриві Каховської ГЕС винна Україна, критикував американські медіа та політиків, які підтримують Україну, виразив симпатію Путіну та висміяв Володимира Зеленського. Це відео зібрало десятки мільйонів переглядів. На вашу думку, Карлсона та йому подібних Україна може якось присікти, зокрема в юридичній площині? Чи були в історії вже такі кейси?
- Україна не може нічого, ніде і ніяк «присікати». Ну, хіба що відправити прапорщика «акулу» в той басейн, де плаває Такер Карлсон. Ми нічого не можемо зробити ні з Такером Карлсоном, ні з Ілоном Маском, який його ретвітить, ні з власником Washington Post Джефом Безосом, який, ймовірно, може фінансувати окремі медіа на користь Трампа, ні з самим кандидатом в президенти Трампом.
Україні потрібно будувати відносини з Республіканською партією США. Хочемо ми того, чи ні – в країні, від якої залежить наше майбутнє, в США, є і будуть мільйони тупих людей, які будуть продовжувати вважати, що це Україна винна у початку війни. І потрібно будувати системи, як спілкуватися з їх політичними представниками.
- Вибачте, але відправити «акулу» в басейн, де плаває Такер Карлсон – насправді, така собі ідея… Невже ми ніяк не можемо ТАМ вплинути? Зрештою, хіба ми не впливаємо, коли наш президент, чи міністр дають інтерв'ю американським ЗМІ? А посла України там немає? Нарешті, внутрішню, українську аудиторію ми маємо врахувати та заспокоїти? А європейську?
- При усій повазі, ці питання нагадують мені старий совковий жарт – «якими будуть ваші дії в епіцентрі ядерного вибуху?». Сукупна аудиторія Карлсона, його партнера Ілона Маска, і тих, хто підтримує трампістський погляд на реальність, становить десятки мільйонів осіб, які будуть голосувати на прийдешніх американських виборах. Тому єдиний вихід з ситуації, який на цей час є для мене пріоритетним – це переконати західні політичні еліти у тому, що поразка Російської Федерації стане запорукою кращого майбутнього для усіх людей по обидва боки Атлантичного океану, включаючи й мешканців самої Російської Федерації.
Якщо ми зможемо досягти ключової нашої мети (до речі, непогано було б її чітко сформулювати), то слова Карлсона і Маска взагалі не будуть турбувати...
- На просторах Фейсбуку зустрів таку думку: в інформаційно-пропагандистському плані підрив дамби повністю повторює ситуацію з катастрофою MH17. Наскільки ви з цим згодні?
- Подібність цих двох кейсів у своєму пості добре пояснив український філософ Олексій Панич. MH17 та підрив дамби це настільки страшні злочини, що вони повинні мати наслідком невідворотне і швидке покарання. А це означає, що до їх винуватця потрібно застосувати насильство, бо апарат примусу – це невід’ємна частина ліберально-демократичного суспільства. Західне суспільство занадто боїться злочинця і готове закривати очі на злочини, аби тільки не виходити з зони комфорту.
- Отже, який висновок з цього всього напрошується? Такий епізод в інформаційній війні – це про що? Як взагалі можна оцінити «рахунок» у цій війні? Врешті, як змінити розклад сил, чи є така необхідність та що для цього потрібно?
- В інформаційній війні не існує «рахунку», програшів, або виграшів. Ніхто так і не придумав «очків», «голів», «секунд», «шайб» чи чогось іншого, чим можна було б виміряти температуру інформаційного простору. Мій висновок ґрунтується виключно на моїх спостереженнях, які базовані на 20-тирічному досвіді роботи у сфері аналізу спеціальних операцій та інформаційних впливів. І він не надто втішний. За останні два тижні з’явилися десятки аналітичних та публіцистичних матеріалів, які переконують західні інтелектуальні еліти в тому, що перемогти Росію не можна, бо вона дуже велика, а Путін настільки ідіот, що може підірвати все, що завгодно… От, бачте – підірвав ГЕС… А обіцяв підірвати ЗАЕС. Все це спрямовано на зростання страху в західних аудиторіях і це працює. Вони бояться.
Але сучасний інформаційний світ має властивості швидко змінюватися і, навіть, кардинально перевертатися. Тільки для того, щоб цього добитися – треба перестати вірити у «чарівний контрнаступ» і близьку перемогу. Перш ніж стане краще – стане гірше.
- Тобто, конкретно з підривом Каховської ГЕС росіяни нас випередили в інформаційній сфері? Але загалом, на вашу думку, як на сьогодні виглядає Україна в інформвійні проти РФ?
- Росіяни не випереджали нас. По суті, суб’єкт, єдина діяльність якого – генерувати хаос, не повинен нікого випереджати. Концепція, що називається «протидія дезінформації», вже сама по собі говорить, що ми постійно наздоганяємо. «Вивчення наративів ворога», яке є таким популярним зараз серед західних донорів української комунікаційної сфери, вже саме говорить про те, що ми читаємо та досліджуємо те лайно, яке генерують російські спецслужби, поки вони, в цей же час – генерують нове лайно. І, так ми й ходимо по колу.
Метавійна, яка точиться одночасно у декількох когнітивних вимірах – емоційному, філософському, фактологічно-інформаційному, цивілізаційно-світоглядному - вже давно вийшла за рамки терміну «інформаційна війна». Нам слід забувати цей термін і викинути на смітник історії слоган «факти мають значення», який був фетишизований західними донорськими вливаннями.
В метавійні Україна є беззаперечним протагоністом. Абсолютним добром, яке у просторі сенсів росіяни постійно атакують через свої різні інструменти. Але ми маємо тримати у фокусі нашої уваги одночасно різні цільові аудиторії: і західну, і африканську, і індійську, і китайську, і азійсько-тихоокеанську, і південноамериканську.
З першого періоду війни я кажу, що українська війна за незалежність – це ідеальний голлівудський блокбастер, який має свій саундтрек «Ой, у лузі червона калина…», своїх беззаперечних героїв, – Володимира Зеленського та Валерія Залужного - свої епізоди, які змушують глядача плакати та сміятися.
Але існує одна проблема… Блокбастер не може тривати вічно. А тому нам потрібен або швидкий хепіенд з катарсисом головних героїв, або план на нові сезони цього серіалу (що, скоріше за все, і буде відбуватися).
Тому, відповідаючи на це запитання, я скажу: ми точно виграли симпатії аудиторії, з якою працювали. Але ще треба докласти неймовірні зусилля, щоб нам вручили «Оскар»...
Поговорив Мирослав Ліскович. Київ