Пам’яті миколаївського активіста, учасника «Ігор нескорених» Олега Кравця

Олег Кравець (позивний «Кара») служив у 28-й окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу. Чоловік загинув 11 травня 2023 року під Бахмутом під час мінометного обстрілу.

Олег був із тих, хто не міг спокійно дивитися, як ворожа орда суне на нашу землю. Битися з нею він почав ще у 2014 році на Сході України. Там він втратив одну ногу та отримав серйозне поранення другої. Але навіть така важка травма не завадила цьому мужньому чоловікові займатися активною громадською діяльністю у мирному житті.

Він був одним із лідерів руху захисту Бузького Гарду, очолював Штаб опору його затопленню. У квітні 2021 року разом із побратимами, які втратили кінцівки, брав участь в акції "Мене не вбив російський солдат, мене вбиває Енергоатом". Тоді хлопці прикували себе до скелі ланцюгами на знак протесту проти підняття рівня Олександрівського водосховища і затоплення острова Гардовий. У такий спосіб вони намагалися попередити чиновників, що ветеранська та екологічна спільнота Миколаївщини не допустить знищення цієї місцини, яка має неповторний живописний ландшафт й унікальні червонокнижні рослини. А ще це місце пов’язане з епохою українського козацтва - тут був центр Буго-Гардівської паланки Війська Запорозького.

«Ми зустрілися з Олегом на Ширлані влітку 2014, на злагодженні 28-Ї бригади. Згодом мене відрядили до 79-ки й наші бойові шляхи розійшлися, щоб назавжди переплестися на «гражданці». Він втратив ногу, я руки… «З нас би двох одного нормального зробити…» - жартував я, а він реготав, примружуючи очі так, як може лише він. Потім ми прив'язували себе ланцюгами до скель Гардового острову, аби запобігти його затопленню і не допускали жодної думки про можливість відступу… «Кара» був тим, з ким я без роздумів пішов би під бурхливі води Бугу й спустився в пекло, аби розібратися з дідьком», - написав у Фейсбуці ветеран російсько-української війни, начальник управління у справах ветеранів та внутрішньо переміщених осіб Миколаївської міськради Олександр Терещенко.

Олег родом із села на Вінниччині. Батько був агрономом, мати зоотехніком. Але хлопець вибрав іншу професію - закінчив спочатку будівельне училище, потім технікум, певний час працював у Львові. Згодом пішов до армії, служив у ракетних військах. Там йому запропонували стати спецпризначенцем. Спочатку погодився, брав участь у багатьох операціях, у тому числі міжнародних. Але військова служба в армії колишнього Союзу вже тоді була йому не до душі, тому невдовзі звільнився і пішов далі вчитися. Цього разу обрав Черкаський інженерно-технологічний інститут. Працював в Сибіру та Монголії, але через деякий час повернувся до Миколаєва з дружиною та сином і тут залишився.

За два тижні до своєї загибелі Олег прямо з-під Бахмута, де точилися пекельні бої, приїхав до Львова, щоб вчергове взяти участь у «Іграх нескорених», бо був їх постійним учасником. 

"Мене на змагання відпустив величезний колектив бригади, тому виступаю я лише із її прапором. Ігри Нескорених - наш щасливий квиток у світ здоров'я та спорту. Це світ, де гартується воля, що сильніша за тіло. І його кордони поза межами всього можливого. Бо ми робимо неможливе!" – наголосив воїн.

Свою участь у змаганнях він присвятив побратимам із миколаївської команди “ГАРД”, які загинули у 2022 році – Дмитру Олійнику і Володимиру Мотельчуку. “За кожного нашого полеглого маємо жити два життя!”, - сказав тоді Олег. На жаль, прожити їх йому не судилося.

Всі, хто його знав, захоплювалися Олегом не лише як другом і воїном, а ще й як людиною, яка прагнула зробити Україну кращою.

Товаришка Героя, миколаївська журналістка Олена Івашко каже, що він був добрим другом, справжнім борцем, патріотом і просто неймовірною людиною. За її словами, про звитягу Олега знали усі друзі, але його думку поважали навіть недруги, він був авторитетом серед побратимів, його принциповість та безкомпромісність була зброєю, якої побоювалися чиновники.

Фото: nikcenter.org

«А ще він – поет, який колись написав: «І два життя було замало». Не дарував йому Господь друге життя… На початку травня попросив надіслати світлини квітучих сакур, які він висаджував разом із сином на вулиці Садовій у Миколаєві. Я виконала його прохання… Тепер ці сакури будуть нагадувати нам про справжнього Героя», - сумує за другом Олена.

Після церемонії прощання у Миколаєві тіло Героя для поховання доправили на його малу батьківщину – у рідне село Шляхова на Вінниччині.

Фото з відкритих джерел