Подолати прірву: як повертатимемо Україну на деокуповані території?

Поштовхом для дискусії став блог колишнього очільника Інституту Національної пам’яті, головного «декомунізатора» країни, народного депутата України Володимира В’ятровича, який запропонував подумати про те, якою має бути державна політика на звільнених від окупації територіях. І дав невеликий перелік опцій: жорстка українізація на кшталт іспанської реконкісти, більше лагідна, або взагалі – відкласти це питання.

Не знаємо, чи можна відкласти питання українізації (про це міркують наші спікери), але не варто уникати та відкладати тему про майбутнє людей та звільнених регіонів. Бо ми нікуди не дінемося від жорстокої правди. За даними СБУ, на окупованих територіях були жителі, які погоджувалися здавати наші позиції ворогам за посади в окупаційній адміністрації, за вкрадену машину, російський паспорт... Зрештою, ми мали багато колаборантів, хто зраджував без жодних обіцянок благ, з «ідейних міркувань». Як нам діяти надалі аби ніколи знову? Як облаштовувати звільнену Україну? Ми запропонували обговорити цю тему людям, чия думка однозначно є авторитетною в Україні.

Серія матеріалів буде такою собі експертизою для тих, кому приймати рішення у такій стратегічній темі й такій тонкій матерії, як взаємодія з людьми на нещодавно окупованих територіях після повернення туди України.

Я ЗА МЕТОДИ ОПОСЕРЕДКОВАНОЇ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Євген Головаха, директор Національного Інституту соціології: НАН України:

- Перша реакція на цей блог - це відмовитися від будь-якого обговорення. Реконкіста асоціюється із жорстокими методами. Тоді давайте вже доведемо ситуацію до абсурду, візьмемо за еталон іспанську інквізицію. Але, зрештою, готовий поміркувати разом, просто прошу всіх вийти з образу кабінетних аналітиків, і перед тим, як вживати слова на кшталт «реконкіста», побачити, на що за лічені дні перетворилася Херсонщина - зруйновані дорогі нам місця, курорти, аграрні підприємства, можливо, немає в живих людей, які приймали вас на відпочинок...

Коли говоримо про долю України та окупованих територій після війни, то варто тему розділити на дві частини. Є території, які окуповані десять років, і є новоокуповані, близько рік-півтора тому. І це вимагає двох принципово різних підходів, різних стратегій. Пам’ятаємо, що на Харківщині та Херсонщині живуть люди з дуже великою травмою. І відновлення їхньої психіки - це відновлення їхнього способу життя. Якщо повернути їм хоча б той рівень життя, школи, лікарні, будинки, комунікації, то вони будуть із вдячністю сприймати те, що буде йти від України. Разом із мовою, культурою. Це важливо, щоб і мова і культура поверталися туди тією мірою (не раніше), в якій туди повертається вода, газ та світло. Сьогодні ми маємо думати про рекультивацію земель та розмінування, та паралельно створення духовної культури. Я переконаний, що там будуть раді акторам, артистам, але відновіть інфраструктуру. Я б назвав це опосередкованою українізацію, не шляхом роз’яснення, мовляв, оце ви були зрусифіковані, а станете українцями. Будинок культури та клуб має йти після або паралельно із комплексами заходів із відновлення тої землі. Спочатку очистіть водойму, а потім запускайте рибу. Якщо на руїнах без світла, води, медичної допомоги ви будете співати пісень, то ви будете людей дратувати. Коли люди побачать кроки з рекультивації те реставрації, українська культура стане там бажаною. І звісно, потрібна українська церква, але так, щоб це були щирі священники, які здатні побачити страждання людей.

А щодо тих, хто прожив десять років під росіянами, то там дуже складно... Слід, щоб на Донбас повернулися патріоти, вихідці з цього регіону. Ну, не треба, щоб туди їхали галичани зі своїми травмами, мовляв, ми їх звільняли, своїх хлопців поклали, а вони досі російською говорять. А слід, щоб приїхали сотні тисяч, хто поїхав звідти у 2014-2015 роках. І вони стануть природними провідниками української культури та ідеології незалежності та дерусифікації. Якщо на Харківщині та Херсонщині дерусифікація має бути опосередкованою з точки зору відновлення інфраструктури, то там вона має бути опосередкованою й з точки зору повернення нормального соціуму. Це найздоровіша та найважливіша для людини частина людей, які поїхали з Донбасу у той момент, коли взнали, що туди прийде «русскій мір». Тільки ці люди, а я багатьох з них знаю, здатні відновити там Україну. Вони корінне населення, і вони привезуть Україну туди. Не слід просто платити новими «заселенцями», а повернути тих, хто сам є носієм української ідеї.

Говорячи про долю людей, які там жили в часи окупації, слід чітко визначити законодавчу базу для того, що вимагає відповідальності. Жодній людині це не можна віддавати на відкуп прощення чи відповідальність. Бо люди, які десять років прожили на цій території не підпадають під наші моральні оцінки. Їх судити морально може лише той, хто сам це пережив і знає, як це, коли ти під загрозою смерті. Ми не можемо прийти до них і судити за мораллю людей, які в цей час сиділи в Києві й пили каву. А законодавчо визначити що це було, і створити таку правову систему, щоб не князєви їх судили. Бо якщо електрика визнають колаборантом і посадять на десять років, а чиновника, який цим всім займався за хабар відпустять, то користі не буде. Найстрашніше буде, якщо переслідуватимуть «стрілочників».

Якщо ми правильну систему збудуємо, то й мине, з часом, все, що пов’язано із русифікацією. Бо люди прекрасно побачили, що РФ разом з «русскім міром» несуть корупцію і зневагу. Їм слід показати, що український світ кращий, що він справедливий. Справедливість - це категорія суперечлива, у моралі - найскладніша. Але тим не менше, у людей у стихійне уявлення справедливості. І якщо вони побачать, що українська система влади та дерусифікації справедливіше, за російську деукраїнізацію, то вони її приймуть.

ОПТИМАЛЬНИЙ ВАРІАНТ – ЦЕ РОЗУМНА УКРАЇНІЗАЦІЯ

Денис Казанський, блогер, журналіст та політичний оглядач:

- Найголовніше питання зараз – у якому стані будуть ці звільнені території? Це буде визначальним чинником їхньої подальшої долі.

Дуже добре, що Херсон вдалося звільнити так, що навіть вікна в будинках не розбилися. Але з Бахмутом уже так не буде. Відкрите питання і по інших містах. Хто залишиться у них жити? Хто буде готовий туди повернутись? Як скоро вони будуть відновлені й чи взагалі будуть? Наприклад, Мар'їнка повністю знищена, там уже нема чого відновлювати. А війна продовжується. Отже, поки що все йде до того, що прикордонні з Росією області просто спорожніють. Того Донбасу, який раніше грав визначальну роль в українській політиці, не буде вже більше ніколи. Принаймні, за нашого життя.

Загалом я думаю, що оптимальний варіант - це розумна українізація (за аналогією зі smart power). Тобто коли українізація поєднується з відновленням. І відповідно повернення України, української мови у людей асоціюється з поверненням цивілізації та гідного життя.

ВАРІАНТ «НІЧОГО НЕ РОБИМО» НЕ ПІДХОДИТЬ

Оксана Забужко, письменниця:

- Варіант «нічого не робимо» на звільнених територіях не підходить. Цим шляхом йшла Німеччина та зайшла в глибоку дупу, перепрошую. Всі профашистські партії, які мають шанси прийти до влади, то дає Східна Німеччина. Наочний приклад, що буває, коли нічого не робимо, просто годуємо регіон. Не повторюємо чужих помилок.

Але я думаю, що розмову про долю людей на звільнених територіях повинні починати юристи. Бо спочатку йдеться про покарання за воєнні злочини. У нас є прецеденти балканських воєн, як відбувалося там покарання та прощення. Мають існувати правові процедури, юридичні чистки. У темі воєнних злочинів я не експерт. Ціле покоління міленіалів вчилося на юристів, тож їм і слід сідати та досліджувати, як створити люстраційні програми.

Продовжувати розмову повинні чиновники, у яких є візія, і які готові створювати державні програми із відновлення там України. Я не член уряду і не маю практичних рекомендацій зі створення урядових програм. Але це має бути великий рух, у том числі із розвитком культурної складової, контролем за інформпотоками для інформаційного опритомнення. Це те, що зробила б будь-яка держава на повернутих територіях. Це ази існування унітарної держави.

Я ніколи не перебільшувала ворожих настроїв окупованих територій, хоча враховуючи історію регіону (якщо йдеться про Донбас), відсоток тих, хто чекав РФ там вище, аніж в «середньому по лікарні», більше «понаехавших та дідів». А після дев’яти років під Росією мізки там ще більше перевернуті. Я зустрічала дітей, які виїхали підлітками до Європи з тих окупованих територій, їм вистачило року перебування із ровесниками, які виїхали з власне українських за духом територій, щоб їм розвиднилося. Так, проблема є, бо там дехто вже дев’ять років вчиться в сучасній російській школі. І хай Господь Бог боронить. Саме туди б я дивилася насамперед, а не на старих та людей середнього віку. «Десять лет современной ерефовський фсб-шной школы» це капець. Це дуже серйозний виклик. Повинні впоратися.

Ми маємо бути першими, не повторювати помилок, бо немає 100% успішних прецедентів такої інтеграції. Я говорила про це з 2015 року, що слід створювати комісії й думати про реабілітацію молоді. Але піддаватися настроям, що діти всіх «бойовиків та колаборантів» будуть нас ненавидіти, не можна. Це повтор старої кдб-стскої логіки та методички про переслідування дітей та онуків упівців до третього-четвертого коліна. І потім, коли дітей дисидентів не пускали в університети, бо вони будуть мститися за батьків. Це сталінська теза. Саме тут відповідь на питання, чи ми впораємося із тим викликом. Тут потрібна і координація і концентрація здорових розумових зусиль, але це наше слабке місце. Після моїх спроб гуманітарних реформ 2004-2014 року я знаю, що кажу. Тут потрібен інтелектуальний штурм. Ну але дасть Бог буде все добре. Переможемо!

Розмову вели Ярослава Міщенко та Мирослав Ліскович. Київ