Чого добився Пригожин, влаштувавши «путч вихідного дня»
Збройне протистояння між ЧВК Вагнер та урядовими силами Росії продемонструвало не лише хиткість та химерність центральної влади держави-агресора. Цей доволі кумедний, але кривавий епізод із знищенням власної авіації та несподіваною розв’язкою, свідчить, що путінська Росія остаточно перетворилася на failed state – неспроможну державу.
Втім, учасники драми цього не помічають, бо апріорі неспроможні таке помітити. Вони продовжать гризню між собою до повного краху Російської федерації. Які є ознаки того, що буде саме так? По-перше, Пригожин явно діє не один, основні гравці його «команди» ще не вийшли на авансцену. Але вони точно вийдуть: надто легким по результатах «путчу вихідного дня», бачиться досягнення поки що невідомої нам цілі. По-друге, Пригожин зачаївся і він не з тих, хто захоче сваритися зі своїм військом, яке зберіглося повністю і чекає наказу.
Росія – не відбулася, як держава, але відбулася, як банда.
Проголошений Євгеном Пріґожиним «Марш справедливості» на Москву, здійснюваний силами знятих з російсько-українського фронту частинами ПВК «Вагнер», розпочався із взяття під контроль російського Ростова-на-Дону, а закінчився у 200 кілометрах від Москви несподіваними рішенням ініціатора маршу припинити переможний похід та повернутися до казарм та таборів. Укрінформ, українські та закордонні ЗМІ докладно інформували про усі нюанси та перипетії невдалого заколоту та його причини і передумови, тому немає сенсу ще раз переповідати хроніку. Проте є декілька суттєвих моментів цього «водевілю», які потребують пильної уваги та докладного розгляду.
Передусім, виявилося, що Росія повністю відповідає опису неспроможної держави, згідно до індикаторів німецького політолога Ульріха Шнеккера. За його визначенням, неміцна державність (failed state) характеризується неспроможністю держави утримувати монополію на застосування сили, втратою компетенцій у галузях надання державних послуг та таким політичним устроєм, який відсікає і населення, і політичну опозицію від можливості впливу на процес ухвалення державних рішень. Усі розмови кремлівських політологів про «суверенну демократію» виявилися лише спробами приховати той факт, що за роки з моменту розпаду СРСР російська держава була і залишилася штучним утворенням. А його існування залежить не від волі народу, а від кількох десятків інтересантів, що створили кримінальний картель з визискування природних та людських ресурсів з гігантських територій на свою користь. І що як тільки інтереси одного з членів картелю входять у протиріччя з іншими, він без зайвих роздумів йде на шантаж та застосування сили.
Російська Федерація перебуває у такому стані розвитку суспільних відносин, який характерний для епохи феодальної роздробленості, її центральна влада не контролює ані окремі регіони (Чечня), ані здатна здійснювати ефективний контроль над частинами своїх збройних сил (ЧВК «Вагнер). Російські закони можна проігнорувати на користь політичної доцільності, це яскраво продемонстровано Путіним, який у своєму суботньому спічі оголосив рейд вагнерівців на Москву збройним заколотом, але вже ввечері того ж дня погодився з «формулою Лукашенка» - зняття обвинувачень заколотникам у обмін на повернення до місць постійної дислокації та від’їзд Приґожина до Білорусі.
Вельми багатозначним є й реакція збройних сил, Росгвардії, МВС та інших силових структур РФ на заколот – ніхто з них не вступив у збройне протистояння з вагнерівцями. Штаб Південного воєнного округу в Ростові-на-Дону був захоплений без бою, чисельні військові частини армії РФ та спецслужби не зробили жодного пострілу по заколотникам. Проти вагнерівців діяла тільки військова авіація, але так «вдало», що одразу втратила шість гелікоптерів та літак, а також відзначилася розстрілом цивільних автівок на шляху до Москви.
У цьому зв’язку постає вкрай болісне питання стосовно контролю центральної влади Росії над арсеналами ядерної зброї. Заколот вагнерівців закінчився, але немає жодної гарантії від того, що завтра або через тиждень інший польовий командир, або той же Пригожин зі своїми «вагнерівцями», не захопить таки склади тактичних ядерних боєприпасів та не вирішить їх застосувати або на полі бою, або розпочати жваву торгівлю з екстремістськими рухами або державами-ізгоями. Країни Заходу, які дотепер стримуються у масштабах допомоги Україні, повинні переосмислити підходи, виходячи з того, що Москва може у будь-який момент втратити контроль над частиною своїх арсеналів зброї масового знищення.
Ворог слабшає, ставлення до Росії з боку Заходу потребує нових підходів
Союзники України у своїх оцінка Росії досі виходили з того, що РФ є країною, з такими самими механізмами ухвалення рішень та контролю за виконанням, як і в усіх сучасних країнах, просто до влади там прийшли реваншисти та прибічники авторитарних методів правління. Це є помилкою, адже Росія являє собою державне утворення, де і ментальність більшості населення, і способи здійснення владних повноважень, і структура влади, попри її зовнішню подібність до західної, є докорінно відмінною. Російська Федерація є цілком феодальною конструкцією, подібною до Московії часів Івана IV, або, у більш зрозумілих нашим західним партнерам термінах і історичних аналогіях, - баронського свавілля часів Іоанна Безземельного.
Ще один важливим висновком є те, що реакція більшості російського населення та частини російської опозиції на заколот Приґожина була пасивною аж до схвалення по факту. Росіяни готові поміняти мілітаристів-невдах у Москві на мілітаристів, які забезпечать їм «перемогу над Україною та Заходом»? Вони просто пристануть на будь-який варіант.
Росія протягом трьох століть, від створення Петром І імперії, є наскрізь просякнутою духом мілітаризму та марень про територіальні захоплення. Може скластися враження, що триста років безупинної пропаганди перетворили покоління підданих Російської імперії, громадян СРСР та Російської федерації - на спільноту, яка ладна поступитися будь-якими своїми людськими та соціальними правами заради все нових завоювань. Але це не зовсім так. Більшості потрібне, щоби «Росії боялися». Але, як будь-яка абстракція ця максима швидко руйнується при зіткненні з опором. В історії Росії це траплялося багато разів, так буде і зараз – реальність переможе інфантильні мрії недоношених імперців.
Багатьох здивував заклик Міхаїла Ходорковського підтримати заколот Приґожина. Втім, це було цілком логічне звернення, яке відповідає прагненням російської опозиції, оскільки її ціллю є не встановлення демократичного режиму і не просто зміна влади. Він спробував забронювати собі містечко біля сильного: бо для всіх на світі пригожиних наступає момент, коли їм стають потрібні не лише озброєні бандити, але й ті, хто щось петрить в політиці та бізнесі.
А так - за усіх царів, генеральних секретарів та президентів сутність російської політики була незмінною. Назовні – територіальна та економічна експансія, всередині - мілітаризація та визискування підданих. І російсько-шведські війни, і «грецький проект» Катерини ІІ, і російсько-османські війни, і «велика гра» з Великобританією, і влаштування Комінтерном штучних революцій в Європі, і створення блоку країн «соціалістичного табору», і події сучасної історії з російською інвазією у країни колишнього СРСР, на Балкани та у Африку – усе це свідчить про тяглість російської імперіалістичної політики, якими б словами та термінами вона не прикривалася.
Характерний приклад часів Першої світової війни – і Микола І, і Тимчасовий уряд, і російські соціалістичні та демократичні партії, попри відчайдушну боротьбу за владу, однаково прагнули перемоги і контролю над чорноморськими протоками. Минають століття, але російський імперіалізм, яких би зовнішніх форм він не набував, залишається незмінним. Як і та обставина, що російська агресія - військова, культурна чи ідеологічна, зупиняється там, де отримує відсіч.
Явно ще не завершений заколот Приґожина уже підняв хвилю конспірологічних пояснень, включно з недолугою версією, нібито усе відбувалося за домовленостю з Путіним. Який таким чином, наче б то, намагався виявити в Росії приховану «п’яту колону». Але це просто смішно. А історія з пригожинським заколотом явно ще не закінчена – це основне. Бо насправді, абсолютно точно (і тут жодної конспірології немає) Пригожин діяв не один і його «група підтримки» залишається в тіні. Вагнер-путч дуже послабив позиції Кремля, адже виявилося, що центральний уряд і його силова складова неспроможні захистися від не надто великої, але організованої військової сили, що дорога на Москву не контролюється і не захищена. Що російське населення спокійно прийме будь-яку зміну влади – у російських містах не відбулося жодної акції на підтримку центрального уряду. І першим, хто спробує цим набором шансів скористатися, буде Пригожин з компанією. Гіркін-Стрєлков зі своїми «реконструкторами» імперського ідіотизму – теж стоять, як то кажуть, на низькому старті. Будуть іще охочі. Але хоча б два ці перших угрупування точно між собою не помиряться.
Тоді що, на Росію суне громадянська війна? Це більш ніж ймовірно. Тож якщо то й була одна із «двоходовок Путіна», то вже на першому ході одна глиняна нога російського колоса зробила підніжку іншій.
А найголовніший висновок з російського «путчу вихідного дня», на думку автора, полягає в тому, що в Росії починаються дуже специфічні відцентрові процеси. На відміну від країн з сучасним устроєм, де під відцентровістю розуміється прагнення територій в той чи інший спосіб набути ознаки та інструменти самостійності, в Росії, як у країні з архаїчним напівфеодальним устроєм та ментальністю, відцентровість проявляється перш за все у відокремленні частин війська від виконання загальних завдань.
І останнє. Навіть, якщо початок громадянської війни в Росії ХХІ століття буде відтерміновано, путч призведе (уже призвів) до подальшого ослаблення російської армії – саме те, що на користь Україні та нашим союзникам.
Дмитро Редько, Київ
