Пам’яті підполковника В’ячеслава Бугайчука (позивний «Хімік»)
Про військову династію Бугайчуків із Бердичева Укрінформ розповідав кілька років тому. Нині вона так само стоїть на захисті України, але вже без підполковника В’ячеслава Бугайчука з позивним «Хімік», який загинув на війні.
В’ячеслав народився у сім’ї військового й продовжив справу батька.
«Свого сина я виховував по-спартанськи, і з дитинства він знав, що буде військовим. Коли дівчатка (онучки – ред.) ще бігали маленькими, теж мріяв, аби вони стали професійними військовими. Постійно навчав бути чесними, справедливими, уважними до людей і нікому не робити зла. Військовий передовсім має любити свою державу, свій народ і бути професіоналом», – розповідав тоді батько героя майор Віталій Бугайчук.
В’ячеслав прослужив в армії майже 30 років, маючи справу зі службою радіаційного, хімічного, біологічного захисту. Він пройшов шлях від командира взводу до начальника профільної служби бригади армійської авіації, певний час служив у 16-й бригаді на Львівщині.
У 2013 році військовий вийшов на пенсію, але згодом, коли Росія розпочала війну на сході України, був мобілізований. В’ячеслав стояв біля витоків 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, в якій служив разом із дружиною. Із 2015 року подружжя проживало в Маріуполі. Наприкінці 2020 року чоловік вийшов на пенсію, але з початком повномасштабної війни повернувся в армію.
«Коли почалася повномасштабна війна, мій чоловік перебував на позиціях, мама з бригадою на той момент уже була в секторі і батько був сам у Маріуполі. Я на той момент ще перебувала в декретній відпустці і ми з сином були в Очакові, який тоді дуже сильно обстрілювали. Батько з Маріуполя виїхав по нас із сином. Він їхав через Херсон, Мелітополь, і пробирався через такі траси, куди вже заходили росіяни, і де тривали бої та горіли автівки і танки. Він знайшов нас, ми сіли до нього в машину і поїхали в Бердичів. Там тато забрав бабусю, сестру, її дітей і вивіз у село під Бердичевом», - розповіла донька Анастасія.
Навіть не відпочивши після важкої дороги, В’ячеслав із ускладненням після коронавірусу одразу вирушив у дорогу на Донеччину. Там в оточення потрапила 56-та бригада, де служила його дружина. Коли вона зателефонувала рідним і вже почала з ними прощатися, чоловік всіх обійняв і помчав на інший кінець України.
У 56-й бригаді місць уже не було, тож «Хіміку» запропонували служити в 37-му батальйоні цієї бригади. В’ячеслав разом зі своїм підрозділом тримав лінію оборони від Великої Новосілки до Золотої Ниви Донецької області. Там ситуація була дуже складною, військовий фактично цілодобово не спав, але раз у день комусь із рідних надсилав смайлик або коротко писав: «Усе ок». Бували дні, що батьки не виходили на зв’язок, але доньки ставилися до цього з розумінням, адже росіяни перебивали вишки мобільного зв’язку, тому чекали, коли мама або тато дадуть про себе знати.
«Одного дня мама вийшла на зв’язок, а тато ні. Всі казали, що нічого про тата не знають. Але у нас було якесь погане передчуття, в ту ніч у нас дуже плакали діти й ми не могли їх заспокоїти. 1 квітня я почала виходити на знайомих із його бригади, мене заспокоювали, що був великий бій, але все нормально, ніби тато виходив на зв’язок. Думаю, всі знали, що живим звідти він не міг вийти, але просто не могли цього сказати. 2 квітня в обід зателефонувала мама і, ридаючи, повідомила, що папа – 200», - пригадує донька Героя.
Анастасія додала, що російська армія наступала з трьох сторін із переважаючими силами. Її тато дав команду відступати, а сам із кількома військовими залишився корегувати вогонь. Утім, той бій виявися останнім для 51-річного підполковника.
«Не віриться!!! Ви були одним з перших, хто прийняв мене з теплом та щирістю у нашій військовій сім'ї, завжди були прикладом для мене та багатьох військовослужбовців-побратимів бригади. Ваша порядність, чесність, справедливість, відповідальність, обов'язковість, особистісна вмотивованість, компетентність, надійність завжди підкуповувала, це риси справжньої людини, офіцера. Безмежно вдячний вам за це. Вічна пам'ять!!! Спочивайте з миром!!!», - написав про героя його побратим Олександр Шевчук.
Доньки загиблого пам’ятають його дуже справедливою, чесною і доброю людиною. У роботі В’ячеслав був вимогливим і скрупульозним. Чоловік постійно посміхався, багато жартував, грав на гітарі та баяні, а ще любив співати і записав декілька своїх пісень.
У сімейному архіві Бугайчуків залишилося багато фотографій усміхненого тата на фоні красивого Маріуполя. Проте військовослужбовцю і місту, яке він любив, не судилося більше зустрітися.
Підполковника В’ячеслава Бугайчука поховали у селі Обухівка Бердичівського району на Житомирщині. Посмертно він нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Нині його справу продовжують дружина, обидві доньки та їх чоловіки. Усі вони служать в Збройних силах України.
Вічна шана і слава!
Фото надані Анастасією Крючкою
