Кандидат політичних наук, голова Громадської Ліги Україна-НАТО Сергій Джердж став до лав ЗСУ 28 лютого 2022 року. Його бойовий шлях почався в теробороні на Київщині, а потім підрозділ ЗСУ, в якому він служив, декілька разів виконував завдання у районі Бахмута.

На мої запитання про це Сергій Джердж відповідає після невеличкої паузи, ковтнувши води і зібравшись з думками. У його відповідях немає зради-перемоги, а є реальна картина війни, яку він бачив.

Ми поговорили про те, як у його конкретному випадку вирішувалося питання забезпечення необхідним екіпіруванням, чи часто на передовій звучить слово «НАТО», якою насправді є Росія – сильною чи слабкою і чи поділяє Джердж оптимізм міністра оборони Олексія Резнікова.

У ТЕРОБОРОНІ МИ САМІ СЕБЕ ЗАБЕЗПЕЧУВАЛИ ВСІМ НЕОБХІДНИМ, А В ЗСУ ЦИМ ЗАЙМАЛАСЯ ДЕРЖАВА

- Пане Сергію, ми знаємо вас як політолога і євроатлантиста, який має першу медичну освіту. У вашій біографії значиться, що ви працювали лікарем доволі давно – у 1986-1992 роках, потім ще кілька років займалися науковою роботою. Як ви стали начальником медпункту батальйону?

- Коли розпочалась війна, я спочатку вирішив долучитися до територіальної оборони, тому що раніше багато уваги приділяв теорії – питанням безпеки, співпраці з НАТО, а коли є така потреба для Батьківщини, то варто допомогти практично.

У нас було розвідувальне відділення, яке переросло в роту, а пізніше ми всі вирішили перейти до Збройних сил України, у 23-й окремий батальйон спеціального призначення.

У територіальній обороні всі були рівні як добровольці. А в Збройних силах України вже має значення і звання, й освіта. За першою освітою я медик, маю військове звання старшого лейтенанта, тому мені запропонували з розвідувальної роти очолити медичний пункт батальйону.

- Але ви тривалий час не практикували, а тут фронт, важкі поранення. Така велика перерва не позначилася на ваших лікарських навичках?

- Я все-таки свого часу років вісім віддав практичній медицині – і за хірургічним профілем, і за іншими напрямами. Тому, в принципі, чогось нового для мене там не було.

До того ж, начальник медпункту батальйону – це багато в чому організаційна робота. Основним нашим завданням було вивезення поранених із місця, де наш батальйон проводив бойові дії, до стабілізаційного центру. І тут має значення просто швидкість, відвага наших бійців, які це роблять, і певний досвід.

Окрім того, ми проходили багато курсів з тактичної медицини і самі проводили навчання для бійців батальйону, як поводитися з турнікетом, як самостійно зупинити кровотечу і допомогти товаришу. І ми раді, що це в багатьох випадках працювало. Не завжди, звичайно, тому що впливають якісь особливості характеру і поведінки. Але в основному ці знання давали свій позитив, і в нас було менше роботи. За рахунок швидкості й оптимальних маршрутів ми довозили поранених у стабілізаційний центр, а там їм уже надавали первинну лікарську допомогу.

- Ви, напевно, чули заяви волонтерки й ексдепутатки Оксани Корчинської, що на передову завезли 40 тисяч неякісних китайських турнікетів, які рвуться при використанні. Чи доводилось вам з таким стикатися? Зараз Командування медичних сил каже, що це була гуманітарна допомога і що скарг від бойових медиків не надходило. Як нам треба сприймати цю ситуацію?

- По лінії Міноборони все відбувається дуже чітко, все перевіряється. У нас кожний боєць мав американську аптечку з двома турнікетами останнього покоління фірми CAT. Тому в цьому плані ніяких проблем у нас не було.

Крім того, ми отримували по гуманітарці теж хороші турнікети – і CAT, й інших фірм. Іноді, можливо, щось попадало – волонтери передавали якусь коробку з ліками, турнікетами, ще чимось, що нам не зовсім підходило. Ми просто залишали це на базі або використовували як тренувальний матеріал.

- А якою у вашому конкретному випадку загалом була ситуація із забезпеченням необхідним екіпіруванням?

- На самому початку в територіальній обороні ми це питання вирішували самостійно, а після того, як перейшли до Збройних сил України, абсолютно всім займалася держава.

У плані забезпечення одягом все було чудово – ми всі отримали форму, теплі куртки. Я вам такий приклад наведу щодо їхньої якості: коли до нас у полон потрапляли «вагнерівці», на декому з них були українські куртки, які вони десь украли або, можливо, забрали в загиблих бійців.

Тобто на форму я ніяких скарг не мав – і одяг, і взуття були реально надійними.

У плані харчування з боку держави теж усе було зроблено абсолютно нормально – у нас не було кишкових захворювань чи отруєнь, нас годували якісно. Плюс волонтерська допомога в плані їжі теж надходила – якісь земляцтва чи друзі її передавали, але те все лише «розширювало спектр».

А от щодо забезпечення технікою ми не зовсім були задоволені. У нас час довозу пораненого від точки забору до найближчого стабпункту – 15-20 хвилин. Ми із цим справлялись, бо використовували волонтерські джипи. Вони швидкісні, могли їхати по болотах чи будь-якому рельєфу. А від держави ми іноді отримували автівки, яким багато років, вони потребують частішого ремонту.

- З якими пораненнями ви найчастіше мали справу?

- У полі мало кульових поранень, тому що контактні бої бувають не так часто. У той період, про який я говорю, росіяни мали перевагу в артилерії і використовували у 20 разів більше снарядів, ніж ми. Вони вкривали ними поля, тому було багато осколкових поранень, багато контужених. Звісно, були загиблі й зниклі безвісти.

ВТРАТИ ВСІХ ШОКУЮТЬ, АЛЕ ВІЙСЬКОВІ РОЗУМІЮТЬ, ЩО ЦЕ НЕМИНУЧЕ

- У вас на Фейсбуці є одне відео, яке справило на мене сильне враження. Ви його записали, коли виходили з Бахмута. «Ми закінчили свою роботу. Багато загиблих. Ще більше зниклих безвісти, ще більше поранених. Як могли, так воювали. Позиції фактично утримали, передали іншому підрозділу, повертаємося на базу», – кажете ви. Окрім страшенної втоми, там ще проглядає якась спустошеність. Чи це мені здалося?

- (Після паузи). Це і втома, і втрата близьких людей... Під час служби ти знаєш практично всіх, але з кимось спілкуєшся частіше, зав’язуються дружні стосунки.

У нашому підрозділі служило два письменники, один відомий айтішник, артисти і просто звичайні люди зі звичайними мирними професіями. Ти до них звикаєш, але потім, коли когось втрачаєш, то це не просто статистика, а щось особисте.

Тобто це був підсумок цих утрат взагалі й особистих зокрема. Він, звичайно, всіх шокує, але для військових це робота, і там усі розуміють, що це неминуче.

Ми підходимо до цього так, що наші втрати не повинні вибивати нас із нормальної колії подальшої боротьби. Це немовби наша спільна гордість, що ми справді воювали, відстоювали, боролись і перемагали.

- Які асоціації у вас зараз виникають зі словом «Бахмут»?

- Асоціацій багато… Велика інтенсивність обстрілів, постійні вибухи – це перше.

Для росіян, для групи Вагнера здобути якусь перемогу було ідеєю фікс, і вони просто знищували квартал за кварталом, вулицю за вулицею і будинок за будинком. Ці розвалені будинки перетворювалися на будівельне сміття, там уже ніхто не міг переховуватися. Росіяни подавали це як своє просування, а насправді це було просто знищення міста.

Якісь окремі люди запам'яталися.

Ми розміщувались у будівлі якогось підприємства. Одного разу я йшов між будинками, вийшла жінка і каже: «Якщо вам треба, можете в цьому будинку спати, там ніхто не живе». Дивно було, що там взагалі ще люди залишалися.

І в Кліщіївці теж усі переміщувались бігом через постійні обстріли, а жінка з відром ішла по воду. Війна війною, а їй вода потрібна. Можливо, вона вже звикла до цих обстрілів.

А якось на вулиці у Бахмуті мені зустрівся військовий, молодий такий. Ми привіталися, а він каже: «Я капелан, може, вам потрібна якась допомога? Хочете посповідатись?» Для мене це було зненацька, я відмовився. А він: «Ну дивіться, бо може бути пізно» чи щось таке, і пішов.

А я потім подумав, що дійсно, все може бути, можливо, щоб не було пізно, треба і сповідатись (посміхається).

- Я чула, що ви отримали контузію під Бахмутом. За яких обставин це сталося?

- Це вже в кінці було. На нашу логістичну базу, де ми тримали все своє майно і де відпочивали наші бійці, які їздять працювати на передову, прилетіла авіаційна бомба. Можливо, це була ФАБ-1000 (фугасна авіаційна бомба – авт.), так нам кажуть.

Чому саме сюди? Ми загалом дотримуємося якоїсь конспірації для убезпечення від безпілотників чи від їхніх диверсантів. Але все одно медпункт – така точка, куди бійці приходять у формі, іноді хтось курить надворі, щось чекає, якісь там машини під'їжджають-від'їжджають.

Очевидно, ворожі інформатори подумали, що це якийсь важливий військовий штаб чи об'єкт, бо там багато військових. І близько дванадцятої ночі прилетіла ця ФАБ-1000.

Вирва була діаметром десь 14 метрів, а глибиною 7-10 – на око якось так виглядало. Причому від краю цієї вирви до нашої будівлі 10 метрів, а від вікна до мого ліжка ще 3 метри.

Я тоді спав, інші бійці теж. Вікна і двері у будівлі повибивало, але всі залишилися живі, лише були невеликі поранення і мінно-вибухові травми.

НАШІ МЕДИКИ У ВІДПУСТЦІ НЕ МОГЛИ НІ З КИМ СПІЛКУВАТИСЯ, БО ВСІ НЕ ПРО ТЕ ГОВОРЯТЬ

- Що перше впадає в око людині, яка повертається з Бахмута у відносно мирний Київ?

- Я вам скажу, як реагують інші. Наші медики, які їздили у відпустку в містечко на Київщині, розповідали, що не могли ні з ким спілкуватися, бо всі не про те говорять, не так розуміють, не так усе оцінюють. Вони навіть уникали зустрічі з друзями – так на них вплинула війна.

- У вас теж так було?

- Люди молоді, можливо, важче все сприймають, коли їм доводиться бачити багато крові, загиблих. Спочатку це всіх шокує. Але в кого трошки більший життєвий досвід, вони не так гостро реагують, хоча це впливає абсолютно на всіх. Потім, коли вже друга ротація, третя, – до всього вже звикаєш і не загострюєш увагу на цих речах, а думаєш про інше.

Людина до всього адаптується. Тому в армії і сміються, і жартують, і живуть нормальним життям.

- А до того, що в Києві працюють кафе і ресторани, в них іноді грає музика, ви нормально ставитеся?

- І так, і ні. З одного боку, коли люди виїжджають із зони бойових дій, вони теж хочуть потрапити в мирну атмосферу. Тобто є таке, що вивели на ротацію – забрали від війни, це треба якось відчути.

Тому, з одного боку, це теж потрібно. А з іншого, відчуття є не якогось вакууму, але… Якось важко слово підібрати…

- Як сказав один військовий, паралельних світів.

- Так. Інші реалії, інші умови, інші потреби… Наприклад, буває, що бійців на позиціях треба поміняти, а до них не можуть під'їхати. Тому їм доводиться економити воду, ще щось. Тобто якісь побутові речі там дуже важливі. А потім тут ти бачиш зовсім інше. І ці дві паралельні реальності багатьох, я думаю, пригнічують.

Але це буває у перші рази, а потім зникає.

ТЕ, ЩО МИ ВІДШТОВХНУЛИСЯ ВІД СТАРИХ ПІДХОДІВ, ВІД РАДЯНЩИНИ, – ЦЕ ОЧЕВИДНО

- Чи можете ви, виходячи з власного досвіду, підтвердити заяви наших високопосадовців, що ЗСУ вже фактично перейшли на стандарти НАТО? Що у вашому підрозділі було за натовськими стандартами?

- Багато чого! Наприклад, всі кулемети різних калібрів – це американська зброя, міномети, потім з’явилися і броньовані автомобілі HMMWV, як гуманітарну допомогу нам передали з Чехії два таких санітарних позашляховики.

- А з точки зору управління перехід до нової армії, ви помітили?

- Це все в процесі. Те, що ми відштовхнулися від старих підходів, від радянщини, – це очевидно. Чи всюди прийшли до чогось нового і ефективного – це ще питання. Але цей процес іде.

Багато в цьому плані робиться і вже зроблено, зокрема, по лінії тактичної медицини, ми однозначно все це впроваджуємо.

Кажуть, що в НАТО вступає не армія, а вся держава. Але якщо говорити про армію, то ми просунулися вперед набагато більше, ніж ті цивільні галузі, які ще реформуються й адаптуються. Мені здається, що ЗСУ і Міноборони тут займають лідируючі позиції. Це й не дивно, тому що НАТО все-таки безпекова структура, і питання стандартів і критеріїв дуже важливі.

- Чи часто на передовій згадується слово НАТО?

- Так, воно там звучить. У нас суспільство смартфонів, і армія тут не виняток. У ті моменти, коли на це є час, всі читають новини – чим живе країна, що очікує від саміту НАТО, чи є якісь заяви Єнса Столтенберга, чи отримаємо ми зброю від країн-членів НАТО.

Я думаю, в тому, що до НАТО в армії ставлення позитивне, немає сумніву. А якщо взяти процент людей, які за те, щоб Україна стала членом НАТО, то я впевнений, що серед військових він явно вищий, ніж серед цивільних.

- Чи чули ви критичні зауваження у бік НАТО? Можливо, вам як політологу доводилось щось комусь пояснювати чи переконувати?

- Так, у нас були дискусії на цю тему, але не в частині, чи потрібне нам НАТО, – ми вже все це пройшли. Є запит на більшу допомогу, ніж зараз є. Наприклад, ми очікуємо літаки, їх немає, ми очікували танки, а їх не було. І бійці теж звертають на це увагу.

Тобто, з одного боку, ми вдячні за надану підтримку і допомогу, з іншого, я думаю, абсолютно всі будуть задоволені підтримкою НАТО після того, коли ми відвоюємо всю свою територію. Тоді ми скажемо, що ця підтримка була наскільки потужною, що дала нам змогу це зробити.

ФРОНТУ, ЯКИЙ ВОЮЄ, ТРЕБА «СВОЄ РОБИТЬ», АЛЕ Ж У НАС Є ЩЕ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ФРОНТ

- Коли я чую оцінки західних експертів про те, що український контрнаступ розвивається занадто повільно, мені хочеться спитати, як їм не соромно? Адже саме через зволікання партнерів із наданням військової допомоги Україні – Росія змогла провести мобілізацію, вибудувати кілька ліній оборони і замінувати все, що могла. А як ви оцінюєте заяви про «повільний контрнаступ»?

- Та звичайно, за достатньої кількості техніки і зброї фактор раптовості впливає на перебіг нашої боротьби з ворогом. А коли ми місяцями обговорюємо, дадуть нам танки чи не дадуть, і так далі, то ворог же не спить у цей час.

Потім слід пам'ятати, що у нас лінія фронту до 1200 кілометрів, скрізь треба тримати боєздатні частини. А ще є кордон з Білоруссю, який нам теж треба охороняти, є ситуація з Придністров'ям, є південь України, де загрози висадки десанту нікуди не зникли.

А медіа ж вихоплюють якісь окремі моменти. Вони ж не знають наших реалій, особливостей, як ведеться ця війна.

Я думаю, ми робимо максимум можливого, і тут потрібно лише подякувати нашим командирам і військам.

- Тобто ви не бачите в цих публікаціях наміру налаштувати громадську думку на Заході, що, мовляв, Україні скільки не допомагай, у неї нічого не вийде, давайте це припиняти?

- Це можуть бути проплачені росіянами експерти чи статті або якась нав’язана кимось думка.

- Нам треба просто «своє робить» і не зважати на це?

- Ні-ні, їх треба переконувати. Тому фронту, який воює, справді треба «своє робить». Але ж у нас ще є інформаційний фронт.

Ми повинні ці речі відслідковувати, на них реагувати, можливо, висувати контраргументи, писати інші статті, якось все пояснювати, щоб ця думка не домінувала. Бо якщо ми не будемо взагалі на це звертати увагу, вона перейде в якусь домінанту.

ЯКЩО ПОРІВНЯТИ ВІЛЬНЮСЬКИЙ САМІТ НАТО З ПОПЕРЕДНІМИ, ТО ВІН ДЛЯ НАС Є НАЙБІЛЬШ ЕФЕКТИВНИМ

- Кілька місяців тому ви прогнозували, що липневий саміт у Вільнюсі стане поворотним у наших відносинах з НАТО. Як ви особисто сприйняли його рішення?

- Я думаю, що так і сталося. Справа в тому, як нам його оцінювати. Якщо ми порівняємо цей саміт з іншими, які були і під час широкомасштабних бойових дій, і раніше, і до 2014 року, то він – найбільш ефективний для нас.

У Вільнюсі всі говорили про Україну, ніхто ні на йоту не сумнівався, що Україну потрібно підтримати, і що Україна буде членом НАТО. Йшлося про те, що хтось нам надасть якісь гарантії безпеки – раніше ніхто про це не говорив, про зброю там безпрецедентні речі ухвалені, створено авіаційну коаліцію з 11 країн, скасовано ПДЧ для України.

Усе це було під час саміту, це великий крок. Тому мені він здається дуже успішним.

- На думку деяких експертів, Україні слід до осені розробити своє бачення модернізованої РНП і погодити її з партнерами, аби мати змогу виконати необхідні умови до Вашингтонського саміту НАТО. Що, на ваш погляд, там має бути?

- Це треба робити вже сьогодні. Я думаю, завдання української сторони – не збавляючи темпу і далі працювати так само інтенсивно, як ми працювали ці тижні й місяці перед Вільнюським самітом. Тоді все можна зробити.

У нас же ці річні національні програми були багато років. Там є різні напрями: військові питання – це лише 20 відсотків, а 80 відсотків – це загальна демократизація, пов'язана з економічною, політичною реформою, верховенством права тощо.

Ці програми містять короткотермінові, середньотермінові й довготермінові цілі, тому вони на 100 відсотків не виконувалися, бо щось переходило на наступний рік, поки цілі не буде досягнуто за два-три роки. Але вона завжди там на 30-40% виконувалася, і рік за роком цей прогрес був.

Польща стала членом НАТО, коли виконала лише 70 відсотків узятих на себе зобов’язань. Йшлося про те, що їх приймають, і вже будучи в НАТО, вони ще швидше закінчать ці реформи.

Я думаю, що і до нас може бути застосована така формула. Тобто коли партнери побачать, що зроблено багато, є плани на те, що ми доробимо все інше, може бути політичне рішення.

ПРОГНОЗОВАНІСТЬ ТАКИХ СТРУКТУР, ЯК ЄС І НАТО, – У ТОМУ, ЩО ВОНИ НЕ МОЖУТЬ БУТИ АГРЕСИВНИМИ

- Коментуючи в одному інтерв’ю продовження терміну перебування на посаді генсека НАТО Єнса Столтенберга, ви казали, що треба «уважно слухати заяви генсека, якщо там з’являються нові слова, це вже прогрес». Але їх уважно слухає і Росія. Після вільнюського саміту вона вийшла із зернової угоди, розмістила ядерну зброю в Білорусі, вустами Лукашенка погрожує Польщі. Напевно, прогресу в заявах генсека замало, потрібні дії з боку Альянсу. Чому їх немає?

- Всі ці заяви якоюсь мірою прогнозовані з огляду на систему ухвалення рішень. Коли є один диктатор, він може ухвалювати будь-які рішення – і погані, й помилкові. А коли рішення консенсусне, – я не про цю ситуацію, а взагалі, – то об’єднатись можна лише навколо якоїсь позитивної думки, якщо вона ефективна, правильна і своєчасна.

Прогнозованість таких структур, як ЄС та НАТО, у тому, що вони не можуть бути агресивними, оскільки є колективні рішення і різні запобіжники. І Росія це знає і цим спекулює.

Зрозуміло, що Єнс Столтенберг не вийде і не оголосить війну Росії.

Але, повертаючись до нинішньої поведінки Кремля, це загострення стосується не лише України, і слава Богу, що не лише нам потрібно давати відповідь на ці речі, а й, наприклад, полякам чи литовцям.

Тему продовження зернової угоди теж варто перенести в міжнародну площину, щоб, наприклад, ЄС і НАТО взяли на себе якусь відповідальність.

- Тобто ви нормально сприймаєте виважену риторику генсека НАТО на кшталт «Ми закликаємо Росію припинити…»?

- На жаль, генсек говорить те, що погоджено партнерами. А якщо він скаже щось інше, то, наприклад, та ж Угорщина чи ще якась країна почне заперечувати.

У цьому консенсусі – і сила НАТО, і слабкість. Тому рішення ухвалюються повільно, довше іде розкачка, бо потрібно всіх переконати. Вони узгоджують навіть те, як назвати ворога, і коли Столтенберг каже, що Росія – противник, агресор, вбивця, чи терорист, – це все узгоджено.

Тому якщо в мові генсека з’являються ці нові слова щодо Росії, то це вже краще, це сильніша оцінка.

НАРОДИ, КОЛОНІЗОВАНІ РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ, – НАШІ ПРИРОДНІ СОЮЗНИКИ

- У нас щодо Росії одночасно поширюється дві протилежні точки зору – що вона слабка, і це продемонстрував пригожинський заколот, і що вона сильна, бо її ВПК працює попри санкції. А яка ваша точка зору?

- Це як у дитячій казці про Кощія Безсмертного – він сильний, але є якась голка, яку можна поламати, і він загине.

Звичайно, в Росії є велика армія, багато техніки, командна система працює, бюджет виділяє якісь гроші на ВПК, він виробляє техніку для війни і вбивства наших громадян. Тобто це їхня сильна сторона.

Інша справа, як знайти їхні слабкі сторони, щоб знищити путінський режим. Життя підказує, що ці способи є. Я думаю, що в цьому плані союзником України й об'єднаної Європи можуть бути національно-визвольні рухи народів, окупованих Російською Федерацією.

Це складно, тому що протягом багатьох років Росія зачищала паростки цієї національної свідомості, але вона є.

Народи, колонізовані Російською Федерацією, – це наші природні союзники, їхня боротьба за незалежність – це той напрям, якому треба приділяти увагу.

- Уже зрозуміло, що Росія робить ставку на затягування часу і війну на виснаження. На вашу думку, чи вистачить у нас запасу міцності, а в наших партнерів терпіння і бажання допомагати Україні з огляду на такі плани Росії?

- Вистачить! Були відповідні заяви, і ми бачимо, що ця підтримка – фінансова, військова – лише зростає. Зрештою, і санкції проти Росії теж посилюються.

Потім, це затягування у дві сторони працює. У самій Росії теж відбуваються деструктивні процеси, в тому числі для економіки, і проглядаються елементи громадянської війни. Я думаю, що є якась втома і від Путіна.

Тобто десь критична маса цього всього накопичується.

Можливо, в наших партнерів є така думка, що воно там якось само розв'яжеться, якось завалиться, і не треба докладати надзусиль, щоб знищити путінський режим.

- Міністр оборони Олексій Резніков у недавньому інтерв’ю висловив свою особисту думку, що до літа наступного року Україна може здобути перемогу у війні проти Росії і вступити в НАТО. Ви поділяєте його оптимізм?

- Я думаю, що все це цілком може відбутися, тому що, з одного боку, наступний саміт НАТО – ювілейний, Альянсу виповниться 75 років, він пройде у Вашингтоні, де проходив і перший саміт 1949 року. Тому Байден може мати іншу точку зору щодо членства України порівняно з тією, яку він мав у Вільнюсі.

Багато залежить і від того, якою буде ситуація на фронті, як спрацює наша сторона, як ми переконаємо наших партнерів прийняти політичне рішення. Але вони цілком можуть почати процес прийому України до НАТО у Вашингтоні.

- А в плані перемоги? Чого ви особисто чекаєте від контрнаступу, який триває?

- Звільнення всієї території України – Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської областей і Криму.

Я думаю, дуже важливо, що ми все ж таки бережемо своїх людей. Росіяни людей не бережуть, вони одними народами воюють проти інших. Вони направляють сюди чеченців, бурятів. Якщо ці люди вбивають українців, для Кремля це добре. Якщо ЗСУ знищує цих ворогів, то для Кремля це теж добре, тому що менше буде, наприклад, чеченців у Чечні, відповідно, менше проблем для Росії.

А якщо ми матимемо достатньо техніки для розмінування, далекобійні ракети й авіацію, щоб домінувати в українському небі, тоді нам буде легше виконати поставлені завдання і знищити всіх ворогів.

- І наостанок – як війна змінила вас особисто за ці півтора року?

- Мені здається, що я став менше цікавитися другорядним і звертати більше уваги на важливі речі, такі як людські відносини. І більше цінувати рідних.

Надія Юрченко, Київ

Фото Кирила Чуботіна