Арсеній «Процес» Федосюк – український військовий, що входить до бригади «Азов». Разом із побратимами він тримав оборону Маріуполя, був на «Азовсталі», а потім потрапив у полон. «Процес» разом з іншими воїнами опинився в тимчасово окупованій Оленівці, де Росія здійснила теракт і вбила багатьох українських військовополонених. Потім його відвезли до Таганрога, звідки він повернувся в Україну після обміну полоненими.

Арсеній воює з 2014 року, тому знається на військовій справі. Протягом служби він неодноразово отримував поранення, зокрема осколкові. Тепер Федосюк – на реабілітації після полону і просуває тему «Азову» й Оленівки у світі. Разом із представниками Асоціації сімей захисників «Азовсталі» він полетів у США, щоб зустрітися з американськими конгресменами, розповісти про військовий шлях свого підрозділу й реалії російсько-української війни та нагадати про полонених маріупольського гарнізону.

У розмові з Укрінформом Арсеній розповів про перебування в російському полоні, феномен бригади «Азов», повернення Дениса «Редіса» Прокопенка, а також висловив власне бачення щодо того, хто є справжнім союзником України у війні з Росією. 

CИСТЕМА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА НЕ ПРАЦЮЄ, ЛИШЕ СИЛА

- Ви нещодавно повернулися зі Сполучених Штатів Америки, де разом з Асоціацією сімей захисників «Азовсталі» зустрічалися з конгресменами, розповідали про «Азов» і теракт в Оленівці. Яку мету мала ваша команда і чи вдалося її досягти?

- Їдучи до США, ми ставили перед собою три завдання.

Перше – це зав’язати контакти з американським Конгресом, щоб прискорити процес обміну бійців маріупольського гарнізону. Ми знаємо, що з російською стороною постійно проводять перемовини, в авангарді яких, звісно, Сполучені Штати Америки. Наше бажання полягає в тому, щоб на будь-яких перемовинах з російською стороною питання військовополонених, зокрема маріупольського гарнізону, було найпершим. У нас немає впливу на американських політиків, але ми намагаємося зав’язати з ними контакт, щоб допомогти Українській державі прискорити процеси обмінів. 

Друге завдання стосується теракту в Оленівці. Ми знаємо, що ООН закрила розслідування деталей теракту, адже її представників не пускають на місце трагедії. Водночас на території України є люди, які були свідками цих подій, а це – один із найважливіших аргументів для відновлення розслідування. Знову ж таки, ми розуміємо, що це питання політичне, тому що Російська Федерація досі має в ООН, зокрема в Радбезі, великий вплив. Сполучені Штати як основний фінансовий донор ООН також можуть вплинути на них й ініціювати продовження розслідування.

Третє завдання – конкретне й символічне водночас. Ми знаємо, що в документі «Appropriation bill» Конгресу досі є рядок про те, що батальйон «Азов» не може отримувати екземплярів західного озброєння (його внесли туди у 2015 році)… Це нерелевантно з декількох причин. По-перше, уже давно немає батальйону «Азов», був полк, а тепер – бригада. По-друге, ми так само,  як інші підрозділи Сил оборони України, отримуємо західне озброєння. Звісно, не в таких масштабах, як потрібно для якісного виконання бойових завдань, але все ж. Тому для нас принципово важливо, щоб цей рядок було видалено. Наявність його там – це робота проти нашого підрозділу, армії й України загалом.

- Із ким ви розмовляли в США, чи досягли якихось домовленостей?

- Нам вдалося зустрітися та попрацювати більше ніж з десятьма конгресменами, представниками обох партій, із представниками «Helsinki commission», «Atlantic council». Це люди, які безпосередньо впливають на політичні процеси у країні. Їм було приємно поспілкуватися з людьми, які безпосередньо брали участь у бойових діях в Україні. Особливо це стосується тих, у кого є військовий бекґраунд. Ці люди зацікавлені в перемозі України. Вони запропонували написати листа від Конгресу, адресований ООН, з приводу розслідування деталей теракту в Оленівці. 

- На вашу думку, у чому основна причина пасивної позиції ООН стосовно Оленівки: у заангажованості, слабкодухості чи байдужості?

- Це комплексне питання. Можливо, наші співгромадяни думають, що ООН – організація, яка бореться за справедливість і правду, але, на жаль, це не так. Система, створена в 1945 році, перестає працювати. У східній частині Європи – ще 2014 року. Ми зрозуміли, що система міжнародного права не працює, лише сила, яка є єдиним справжнім правом.

- Як щодо Червоного Хреста? Він, фактично, абстрагувався від питання українських військовополонених. Як можна зрушити міжнародні організації з мертвої точки стосовно цього?

- Тут допоможуть лише ефективні дії українських підрозділів на полі бою. Можна примусити ООН знову відкрити розслідування, але це більше символічний, аніж практичний акт. У Східній Європі ці організації тепер – абсолютна фікція.

- Ви маєте на увазі, що ці організації слід реорганізувати?

- Я думаю, що Україні варто реорганізувати підхід до власної геополітичної безпеки. Варто бути не «щитом Європи», а створювати пояс безпеки навколо себе. Країни, які найбільше зацікавлені в цьому, – це Польща, Литва, Латвія, Естонія і, звісно, Білорусь. Інтеграція в Європейський Союз і курс у Північноатлантичний альянс – це добре, але я не впевнений, що ми колись потрапимо туди. ЄС – це передусім економічний союз, а Україна тепер не придатна для інвестицій. На жаль, так було і до повномасштабної війни. Війна і корупція відлякують потенційних інвесторів. Тому Україна буде регіоном, який потребуватиме постійних дотацій. Соціальна сфера у нас тримається тепер на макроекономічних інвестиціях Європи й США. 

НАТО – це військовий союз, але він демонструє інертність і лабільність в цій ситуації. Вступ туди – це питання військової доцільності й тривалості бойових дій на території України. Якби представники НАТО керувалися питанням військової доцільності, то Україна стала б членом НАТО ще до початку повномасштабної війни. Це був би прекрасний превентивний крок. Прийняття України в НАТО фактично унеможливило б війну. Прямої конфронтації  з НАТО Росія не витримає. Вони вирішили в цю гру не грати, а віддати Україну на розсуд долі. Нас у НАТО не чекають, тому Україні варто думати про власну суб’єктність. Як показує практика, сподіватися можна лише на українську армію й українське суспільство – це найкращі союзники нашої держави. Саме завдяки їм ми зараз сидимо й розмовляємо. 

- Думка світової спільноти про «Азов» змінилася після подій у Маріуполі й на «Азовсталі». Раніше до «Азова» ставилися вороже, зокрема через російську пропаганду. Чи є у вас як у представника цього підрозділу образа на світ через те, що зміна думки про «Азов» коштувала надлюдських випробувань?

- Ні! Питання засилля російської пропаганди – це проблема і провал української дипломатії, а не зовнішнього світу. Варто розуміти, що більшість людей споживають ту інформацію, яка є в наявності. З 2014-го була величезна кількість антипропаганди з боку Росії щодо «Азову», але альтернативної думки в необхідній кількості не було. Україна не дала світові нічого на заміну російській пропаганді. Ми намагалися це робити передусім своєю діяльністю на фронті й медійною активністю, але... Полк не може працювати в масштабах світу, тому це – завдання українських дипломатів, які отримують заробітну плату.

РОСІЙСЬКИЙ ПОЛОН – ЦЕ НЕ В’ЯЗНИЦЯ, А КОНЦЕНТРАЦІЙНИЙ ТАБІР

- Ви потрапили в полон після виходу з «Азовсталі», були в Оленівці, у Таганрозі й приїхали в Україну після обміну. Як поводитися в полоні, щоб повернутися звідти живим і відносно здоровим?

- Тут особливих порад нема. Російський полон – це не в’язниця, а концентраційний табір: у тебе немає жодних прав. Там твоє життя і здоров’я тобі не належить. Якщо людина потрапляє в полон, то вона повинна бути готова до всього і морально, і фізично. Система російського полону відточена так, що там навіть везіння не працює. 

- Після полону ви спостерігаєте за ситуацією з іншого боку. Чи варто надавати полоненим додаткову медійність? Якщо про полоненого більше говоритимуть, його швидше обміняють?

- Росіяни не читають наші медіа: їм не важливо, чи медійна людина. Питання обмінів – це такий собі «базар». Якщо у нас є ті, хто їм потрібен, вони обмінюватимуть наших бійців. Єдине, що можна зробити, – це тиснути на Росію через треті країни.  А основний ключ до обмінів –поповнення українського обмінного фонду.

- Поступово Україні вдається повертати наших воїнів із полону. Як правильно зустрічати полонених? Про що не варто питати, як необхідно себе поводити?

- Полонених це мало хвилює. Насамперед вони займаються реабілітацією. Якщо суспільство хоче допомогти, то воно може звернутися до патронатних служб певних підрозділів або задонатити адресно реабілітаційним центрам. Багатьом після полону необхідне комплексне лікування. Рік полону призводить до жахливого фізичного стану: відсутній імунітет, випадають зуби. Повернення полонених – це прикладне, а не морально-етичне питання.

- Як допомагає держава у відновленні військовополонених? Чи працюють в Україні програми з реабілітації, чи пропонували їх вам?

- Це все залежить від структурної приналежності військовополонених. Якщо він із Нацгвардії, то проходить лікування в лікарнях МВС, якщо він із ЗСУ, то у військових госпіталях. Багато тримається на цивільному секторі, адже зараз функціонують громадські ініціативи, завдяки яким можна отримати специфічне, більш комплексне лікування. Державна система не розрахована на настільки велику кількість запитів від військових. Без відповідних інституцій ми не зможемо якісно воювати.

У НАС ЛІПША СИТУАЦІЯ З ПТСР, НІЖ В ІНШИХ КРАЇНАХ У СТАНІ ВІЙНИ, ТОМУ ЩО ВОЮЄМО НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ

- Приклад яких країн ми можемо мати за зразок щодо реабілітації ветеранів війни, поранених і колишніх полонених?

- Зараз найефективніший соціальний захист – у країн західного світу. Вони можуть собі це дозволити, адже їхній ВВП значно більший, ніж у нас. Досвід країн НАТО був би дуже корисним. Окрім того, варто звернутися до країн, які постійно ведуть бойові дії, зокрема до Туреччини й Ізраїлю.

- Які запитання не варто ставити людині, що повернулася з полону або приїхала у відпустку з фронту?

- Коли людина йде у відпустку, то вона хоче відпочити від війни. Військові питання, особливо від малознайомих людей, їй не потрібні. Особисто я нормально ставлюся до всіх питань, окрім дурних. Наприклад, «Ну шо там?», «Ну як там?» У того, хто питає таке, є два варіанти: почитати новини або поїхати на фронт подивитися безпосередньо. Часто подібними питаннями люди намагаються показати свою залученість до війни, показати, що їм не все одно. Люди, які зацікавлені в нашій перемозі, питають, як допомогти, які є проблеми, що ми можемо зробити. Найкраще запитання, яке можна поставити військовому, – це «Як вам допомогти?»

- Багато військових потребують допомоги психолога, але відмовляються від неї. Як «змусити» людину звернутися до спеціаліста?

- У нас краща ситуація з цим, ніж в інших країнах у стані війни. У них частіше спостерігають випадки посттравматичного синдрому, адже вони воюють на чужій землі. У нас натомість війна визвольна, а мотивація людей – це найкраща психологічна допомога. Багато людей після полону майже відразу повертаються в стрій, і це найкраще для них. Серед своїх побратимів ти відновлюєшся найкраще.

НЕ ЗАЙМАТИСЯ СПОРТОМ У «АЗОВІ» – ЦЕ МОВЕТОН

- Коли ви були на «Азовсталі», ваша дружина в коментарі ЗМІ сказала, що «вони всі готуються до смерті». Як можна бути готовим до цього? Ви не розглядали сценарію здатися?

- Під час бойових дій ніхто не вибудовує сценаріїв. Ця ситуація від нас не залежала, тому розглядати щось не мало сенсу. Підрозділи виконували свої завдання: стояли в обороні й подекуди контратакували. Звісно, ніхто не хотів здаватися в полон, адже всі розуміли, що це просто так не закінчиться. Нас могли розстріляти одразу на виході.

- «Азов» славиться своєю потужною проукраїнською ідеологією. Як ви виховуєте добровольців?

- Більшість бійців «Азову» називають себе українськими націоналістами. Люди, які вступають до лав підрозділу, приймають погляди колективу і тягнуться до високого, чим, власне, український націоналізм і є. Такі люди є у всіх підрозділах, особливо добровольчих. Навіть якщо людина так себе не називає, вона все одно є націоналістом. 

- Хто для вас є націоналістом?

- Націоналіст – це людина, яка бере на себе відповідальність за свою націю. 

- Військові зі спецпідрозділу «Кракен» визнали, що «Азов» – це найсильніший підрозділ, якщо брати до уваги індивідуальні навички бійців. Який був шлях до такого визнання, скільки часу ви приділяли військовій справі?

- Лінійні мотопіхотні підрозділи оперативного призначення, наприклад, два тижні на місяць проводили на польових навчаннях. Інші два тижні – тренування на базах. Переважно вони відточували тактику, медицину й топографію. Окрім того, у нас вважалося моветоном не займатися спортом і не покращувати свої навички. В підрозділі також погано ставляться до командирів, які не перебувають разом зі своїми підлеглими. «Роби, як я» –  це про командира, адже він повинен бути першим. Спецпідрозділи могли проводити на полігоні 3–4 місяці безвилазно. 

- Відколи почала працювати ця система?

- На потік систему поставили, коли командиром підрозділу став Денис «Редіс» Прокопенко. Перед цим, у 2016 році, створили військову школу імені Євгена Коновальця. Вона була базовим підготовчим табором. У школі вже підняли курс молодого бійця на абсолютно новий рівень. Він був дуже ефективним – це визнавали всі. Є історія, коли на наш курс прийшли декілька представників із Сил спеціальних операцій, які занотовували для себе наш процес підготовки на КМБ. Це найкраще визнання для нас, ознака якості. 

За командування «Редіса» започаткували постійну підготовку особового складу: для сержантів проводили інструкторсько-методичний збір. Один тиждень раз на місяць сержанти з кожного підрозділу проходили підготовку на полігоні, працюючи конкретно над однією темою. Це могло стосуватися штурму позицій, оборони, наступу. Опанувавши цю тему на командному рівні, вони розповідали це своєму взводові. Таким чином молодші командири створювали бойову міць підрозділу. Крім того, в «Азові» проводили постійні командно-штабні навчання із залученням командирів рот, батальйонів і бригади. Через це люди постійно отримували нові знання і покращували свої навички. Це сприяло створенню здорового конкурентного середовища, в якому кожен хотів бути кращим за свого побратима: краще стріляти, швидше накладати турнікет.

- Кого зі своїх побратимів ви б виокремили, на кого рівнялися?

- Таких людей дуже багато. Якщо брати оборону Маріуполя, то не можна оминути командира нашої групи Романа Потішка з позивним «Паштет». Людина, яка командувала тоді групою розвідки, фактично виконувала повноваження на рівні командира роти. Він – це приклад не лише через свою роботу, а й через силу духу. Отримавши складне поранення в Маріуполі з артеріальною кровотечею, він відмовився евакуюватися з міста. Хоча йому забронювали місце в гелікоптері, він свідомо вирішив не залишати своїх побратимів. Щойно він зміг пересуватися – одразу почав допомагати. Під час бойових дій Роман загинув. На таких, як «Паштет», тримається наша оборона. 

Ще хочу згадати Віталія «Хвата» Блажка. Під час нашої роботи на Світлодарській дузі в 2019 році він наступив на міну, внаслідок вибуху якої у нього була травматична ампутація ступень. Він принципово не оформляв інвалідність, щоб продовжувати службу. «Хват» став на протези і воював зі своїми людьми «в полі», безпосередньо брав участь у бойових діях. Він теж отримав складне поранення в Маріуполі, теж міг евакуюватися гелікоптером, але так само відмовився залишати свій підрозділ. Насправді таких прикладів дуже багато, але я хочу згадати саме їх. Можна розповісти десятки інших історій…

У «РЕДІСА» Є ВІЙСЬКОВИЙ І ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ТАЛАНТ 

- На скільки відсотків зросте боєздатність «Азову» з поверненням із Туреччини бойових командирів, зокрема «Редіса»?

- Звісно, «Редіс» – це людина, яка повністю віддана своїй справі: у нього є військовий і організаційний талант, тому це дуже якісне підсилення. Його повернення, однозначно, підняло мотивацію бійцям.

- Як ви й ваші побратими відреагували на новину про його повернення?

- Ми всі дуже зраділи. Це додало сил продовжувати боротьбу.

- Бойові командири вже повернулися до виконання свої обов’язків?

- Так.

- А реабілітація?

- Пріоритет для них – захист України.

- Скажіть, будь ласка, як історик за фахом, із ким з українських історичних організацій, персоналій можна порівняти «Aзов»?

- З козаками. Я б не виділяв «Aзов», а говорив би про СОУ. Українські військові – це відродження українського козацтва, хоча ці традиції були й за часів Першої світової війни, УНР, корпусу Українських січових стрільців, корпусу Петра Болбочана, українських козацьких запорожців з Кубані, Євгена Коновальця, УПА, УВО, – це все одна військова традиція.

- Можете порадити, що бажано прочитати під час російсько-української війни?

- Нам варто підвищувати рівень політичної культури та розуміння справжньої суті політики, тому я б радив прочитати «Політику» Арістотеля та «Державу» Платона. Як чудовий приклад боротьби за власні національні інтереси, я б порадив книгу Ронена Бергмана «Повстань і убий першим», в якій йдеться про історію спецоперацій та точкових ліквідацій, організованих Моссадом. Щоб надихнутися українським контекстом боротьби, варто читати твори Юрія Горліса-Горського («Холодний Яр»), Івана Багряного. Крім того, чудову книгу такого формату мені вдалося прочитати у полоні в Оленівці – «Записки кубанського партизана» – мемуари українського козацького отамана Андрія Шкуро. Ця книжка – чудовий приклад української мілітарної традиції.

- Ваше послання українцям…

- Треба, щоб люди розуміли, в якій реальності ми живемо. У нас найближчим часом може бути два сценарії розвитку подій: або втрата територій, режим припинення вогню вже цієї зими, або війна переноситься ще на рік. Це означає, що нам необхідно бути готовими до, як мінімум, ще однієї наступальної операції Росії. Також варто бути готовими до мобілізаційних процесів у Росії, до масованих обстрілів мирних міст. За першого варіанту й умовного мирного договору ми живемо в міжвоєнний період, але потім війна знову активізується.

Люди повинні розуміти, що питання перемоги у війні – це питання декількох років. Варто призвичаїтись до цієї реальності. Швидкого контрнаступу не буде, адже в Росії – якісні оборонні споруди. Чому в нас важко йдуть контрнаступальні дії? Тому що ми довго чекали за західну зброю. Варто бути свідомими того, що єдиний союзник українського суспільства – це українська армія. Тому військове питання вирішуватиме лише Україна.   

Віталій Ткачук, Київ     

Фото Руслана Канюки