Це наш шлях до становлення народу як нації. І ми мусимо його пройти

Володимир Володимирович КАРВАЦЬКИЙ, 50 років, з Івано-Франківська. Сержант взводу технічного забезпечення третього механізованого батальйону 65 бригади. В минулому цивільному житті – інженер з обслуговування принтерів і друкарської техніки, обслуговував лінії консервних заводів. Каже, щоб потрапити у Збройні Сили, ходив у військкомат як прочани до церкви за свяченою водою. 

Попав у піхоту, про яку рідко згадують на урочистих нагородженнях, але без якої просто неможливий фронт і перемога.

Як це – бути готовим щодень ризикувати собою, підносячи патрони і воду на позиції та по кілька кілометрів транспортуючи поранених на своїх руках – у цій розповіді.

Ремонтник бронетехніки став евакуатором

У військовій частині він – з 28 квітня 2022 року. З перших днів війни щосуботи штурмував центр комплектування, аби записатися добровольцем. І з перших днів волонтерив з друзями для тих, хто вже був призваний у війська, зокрема для племінника, який потрапив у «Карпатську Січ». Працювали і на підготовці ліній можливої оборони міста. 

Якось торік у березні прийшов у центр комплектування. Втомлені працівники його питають: «Що шукаєте, дядьку? Лікаря, щоб не призвали в армію?» Володимир Карвацький каже, що навпаки – хоче служити. Йому відмовляють: «Треба пройти комісію, чи ви здоровий». Чоловік на те мовив, що в 50-річному віці здорових немає, але воювати за свою країну комусь треба ж. 

У результаті комісію пройшов за дві години.

Незабаром потрапив у 65 бригаду, у свій взвод техзабезпечення третього мехбату, ремонтником бронетехніки. Але з початком наступу довелося трохи змінити профіль роботи і перекваліфікуватися в евакуаторщиків та доставщиків води й патронів. 

Евакуаційна група освоює безпілотний комплекс

Раніше всі продукти, воду і БК хлопці доставляли на своїх плечах пішки на позиції; так само пішки виносили чи виводили поранених. Під обстрілами, завантажені так, що аж спина тріщить – але ніхто не ремствує і не відмовляється від цієї важкої роботи. Бо знають: комусь ще важче буває.

Тепер уже кілька днів, як евакуаційна група освоює безпілотний евакуаційний комплекс вантажопідйомністю 700 кілограмів і дальністю автономної роботи трохи більше кілометра. За одну ходку вона доставляє поближче до наших позицій стільки корисного вантажу, що нашим 9 хлопцям на своїх плечах довелося б носити біля двох тижнів, ризикуючи життями. 

Стало легше. Але, як і в будь-якій роботі, є нюанси: дальність дистанційного керування цим безпілотним комплексом, лінії прострілів, мінні поля, рельєфні перешкоди і підвищення, особливості ґрунту чи густі чагарники. Машинку лише освоюють, вона не броньована, тому бережуть її так само, як і кожного свого бійця. 

Словом, ручну роботу на війні ніхто не відміняв і повністю не замінить.

Регламент – одна хвилина

Пошкоджену техніку з поля бою теж забирають хлопці із взводу технічного забезпечення (ВТЗ). Як?

Евакуаційним бронетранспортером, розповідає сержант Карвацький. Несправну машину беруть на жорстке зчеплення. 

Ось недавно забирали одного «Юпіка» (бельгійський бронетранспортер YPR) – гусениця злетіла через великий знос пальців. Він просто «роззувся» на ходу, гусінь лишилася за 800 метрів від машини. То спершу зачепили і витягли БТР (за 1 хвилину, такий регламент в умовах бойових дій – бо якщо довше, то гарантовано прилетить), а другим заходом і гусеницю витягли. Відтягли в безпечне місце, де техніку вже забрала евакуаційна машина з ремонтно-відновлювального батальйону.  

Важчу техніку (де, наприклад, підбито шасі чи полетів редуктор) витягуємо танком, далі з безпечного місця його забирає ремрота. Регламент – той же: одна хвилина. 

Телефони на передовій – гарантовані прильоти градів або безпілотників

Відстані на передовій і небезпеки – досить умовні. Десь 5 кілометрів пішки можна пройти з позиції на позицію більш-менш спокійно, а десь і 700 метрів – суцільна зона ураження. Одначе це все теж умовне: одна справа коли йдеш сам і несеш лише свої речі, друга – коли несеш пораненого (5 кілометрів! на ношах!) чи паки з водою. Цілий день працюєш на розвантаженні-завантаженні-перенесенні, а потім – термінова евакуація пораненого чи супровід контужених бійців. Після одного такого дня на чергуванні вимотуєшся так, що ледь ноги тягнеш. 

У групі є медик, то саме він визначає порядок і спосіб евакуації. Але практично завжди евакуація – це про передній край, де стріляють, де евакуаційну групу обстрілюють не менш інтенсивно, ніж нашу  передову позицію…

Зв'язок лежить на старшому групи. На бойових виходах користуємося виключно раціями – всі телефони лишаємо там, де їх не запеленгує ворожий підрозділ РЕБ. Я за це завжди люто сварюся.

Крайній раз боєць пішов з телефоном на позицію – почали всю групу крити мінометом: прильоти за тобою, поза тобою, по ходу руху групи. Нас обстрілювали аж до самої точки евакуації. Ледь вирвалися тоді неушкодженими. 

Вичислили по тому, що перед цим 50 чоловік пройшло нормально, а 4 – під мінометний салют всю дорогу. Перевірили всі речі – в одного був телефон, хоч і вимкнений в режим польоту, але пеленгують там добряче.

Я теж часто виконую обов’язки старшого групи і скажу, що це тяжкий хліб – відповідальність за людей. Треба вміти правильно розподілити навантаження на кожного, знати, хто які слабкі і сильні сторони має у плані концентрації уваги, комунікації з пораненими, які часто бувають дезорієнтовані, замучені, злякані. Ну і правило командира: той вантаж, який не змогли взяти інші члени групи – тягне на своїх плечах старший групи…

Отримали прямий приліт у бліндаж і вижили

Недавно нам треба було зранку доставити воду на позицію, бо дуже жарко було, а піднести не було змоги півтора дня. Нас було четверо тоді, на тому виході; старшим групи був Андрій. 

Почався обстріл. Ми сховалися у бліндаж. Туди прилетіло прямим попаданням великого калібру; укриття напівзруйноване, двоє наших отримали осколкові поранення ніг. Один з них у паніці через дезорієнтацію біжить через запасний вихід нагору; я кричу: хлопці, він контужений, назад його! І ловлю його за ноги. Притримали, відібрали зброю, надали медичну допомогу, заспокоїли. 

Якраз нагодилися двоє хлопців з нашої другої частини евакуаційної групи, де був Іван Шанц. То вони допомогли нам вибратися із того напівзасипаного бліндажа; взяли одного пораненого на ноші, а на другого вже не було людей нести. 

Ніс я його на плечах, скільки зміг, метрів 700-800, далі просто впав. 

Медик трохи ще поміг нести, далі попустив трохи турнікет, а ми розібрали його зброю і засоби бронезахисту – і довелося хлопчині самому зібратися з силами і шкутильгати з групою. Ми його трохи підтримували під одне плече, не лишили самого, хоч він і просився. 

І ця вся робоча ходка, яка перетворилася в евакуацію своїх же поранених, супроводжувалася обстрілами із станкового гранатомета. Там дуже небезпечний прохід був. Дрони постійно літають на передку, одні розвідники, інші камікадзе, група з двох чоловік – то вже хороша ціль, а тут шестеро шкутильгають. Доводилося весь час десь ховатися. Хоча там і «зеленки» як такої вже немає, одні стрижні стирчать на місці посадки. Кущі, ямки, балки, вирви – під обстрілом все підходить, аби вижити.

Але вийшли всі, хоч і поранені. Півтори години евакуації на 700 метрів до умовно безпечної зони…

Що найстрашніше на передовій?

Для бійця усе важливе. І боєкомплект, і вода, і продукти, і аптечка з турнікетами. То щоб не було як у тій приказці «щастить як козі до коси», і працюють наші групи швидкої доставки та евакуації. 

На передовій щодня є якась робота для нас. Ми всі один хліб їмо, можемо десь сперечатися, доказувати щось один одному, але як поступає наказ – всі беруться до роботи.  

А найстрашніше – коли ти несеш пораненого, випльовуючи легені, – а його донести чи врятувати не вдається…

Ми тут не заради екстриму

Дома мене чекають дружина, діти, мати. Всі переживають. Я нічого не розказую, але й не рисуюся, наче тут легко. Це війна, і дома мої рідні розуміють, як тут важко. Саме тому перше, що я хочу зробити, повернувшись, – побути з сім’єю. Ми тут не заради екстриму, воєнної екзотики чи грошей, – а заради того, щоб наші родини жили дома спокійно і мирно. 

Я і племіннику казав, випроваджуючи його на війну, і сам того дотримуюся: на війні набачишся таких жахіть, що іншим і не снилися, – але додому маєш повернутися людиною, а не звіром.

Після бойових днів на чергуванні стараюся переключитися на інше, зайняти себе якоюсь фізичною працею. Так само і на передовій – щоб не думати про смерть, яка витає навколо, займаюся благоустроєм в бліндажі. Хочеться забутися про всі ці окопи, позиції, бліндажі та евакуаційні стежки. Не виходить поки. 

Люблю музику з 90-тих, італійську і німецьку естраду, польську сучасну. Але слухаю переважно українську патріотичну – нею і надихаюся. 

Я людина віруюча, молюся у тяжку хвилину, як і всі. Але що має бути – того не минеш. 

Щодо війни Росії з Україною, то ще чеченський лідер Джохар Дудаєв у 1995 році у своїй книзі «Атака ічкерійського вовка» і на телебаченні сказав, що вона неминуче буде. 

Ми на Західній Україні чули ці застереження від своїх дідів і батьків ще з дитинства – і готувалися. Тому одними з перших пішли на війну і в 2014-му, і в 2022 році. 

Це наш шлях до становлення народу як нації. 

І ми мусимо його пройти – попри те, наскільки кривавим він є. 

Сергій Скібчик

Фото автора

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства