Пам’яті старшого лейтенанта ЗСУ Володимира Головатого («Хакім»)

Володимир Головатий розпочав службу у ЗСУ у березні 2013 року у 1-му окремому Феодосійському батальйоні морсько́ї піхо́ти.  З 2019  року  служив у 81-й окремій аеромобільній бригаді  Десантно-штурмових військ Збройних сил України. Старший лейтенант ЗСУ Володимир Головатий загинув 13 квітня 2022 року в селі Долина, Святогірської міської громади Краматорського району Донецької області разом із товаришем по службі, молодшим сержантом Володимиром Мамаєвим. Їх поховали разом у селі Підбереж, що на Прикарпатті, де народився і виріс Володимир Головатий.

«В нашій родині - чотири доньки і троє синів. Володя був другою дитиною. Змалечку любив природу. Пам’ятаю, ми купили йому лупу, бо він з цікавістю  розглядав всі комашки, квіточки… Він зі старшим братом Іваном ходили в один клас. Вчителька початкових класів недавно віддала мені лимон, який вони посадили разом. Володя ще зі школи садив квіти, любив собак, приручив сокола… Знаєте, якщо Іван мені помагав по господарству, то Володя був моїм помічником у вихованні дітей», - пригадує мама Володимира, Марія Головата.

Вже у Прикарпатському лісогосподарському коледжі Володимир Головатий познайомився зі своїм наставником Юрієм Проненком, який свого часу служив у морському флоті. Саме він розробив для Володі комплекс вправ, коли довідався, що Володя теж вирішив податись на службу у морську піхоту. Рішення сина батьки підтримали.

«Ми поважали вибір Володі і так він у 2013 році підписав контракт з ЗСУ і розпочав службу у Феодосії, у морській піхоті. Потім була анексія Криму. Місяць вони були в облозі, день - у полоні. У березні 2014 року Володя був поранений. Вступити у Сухопутку (Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, - авт.). Йому було нелегко, бо після поранення, а це була черепно-мозкова травма, він втратив 25% працездатності. Але, знаючи про велике навантаження в академії, він дуже хотів стати військовим, і Володю таки взяли на навчання», - розповідає Марія Головата. 

Вона пригадує, Володя багато читав, мав унікальну пам’ять і це все допомогло йому не лише добре вчитись, але й  самотужки опанувати англійську мову. Після навчання, каже мама, Володя мав право обрати місце служби, але поклався на керівництво академії. Так Володимир Головатий опинився у Костянтинівці, Донецької області. Тоді там тривали бойові дії і там його застала повномасштабна війна.

«О 6 годині ранку Володя зателефонував батьку і сказав, що на Україну напав Путін, почалась війна і вони виїжджають. Куди? Ми нічого не знали. Лише після трагедії я дізналась, що Володя загинув під Ізюмом, в селі Долина… У червні я поїхала туди, побувала у військовій частині сина… Я була на місці, де він загинув. Точніше, за 20 метрів від нього, бо там все заміновано. Побратими Володі, попри війну, відвезли мене туди, ділились спогадами», - зізнається мати героя.

У цій подорожі Марія Головата потрапила під обстріли, але таки побачила місце загибелі сина. А ще - провідала доню Софійку, яка у 20 років вирішила піти шляхом брата Володі і стати військовою. Мама пригадує, просила її змінити рішення, але у день похоронів Володі Софійка довго мовчала, а потім зізналась, що по-іншому жити не зможе. У той день Володю ховали в рідному селі разом з побратимом – молодшим сержантом Володимиром Мамаєвим. Вони загинули разом 13 квітня 2022 року під час проведення бойової операції через пряме влучання ворожого снаряду в автомобіль.

«У той день я нічого не відчула, була на сповіді, у причасті, молилась за Володю, як за живого… Тоді багато було турбот. Син відправив до мене чотири родини військових… У моєму будинку жили дві родини - троє дітей, дві мами. Цивільна дружина Мамаєва приїхала за день до трагедії… Херсон був тоді окупований. Коли сказали, що вони загинули разом, я попросила їх везти сюди для поховання. Мамаєв був не лише підлеглим, але й другом мого сина…Іншої думки в мене не було. Вони поховані разом і я доглядаю дві могилки», - розповідає Марія Головата.

Востаннє пані Марія бачила свого сина за два тижні до загибелі, розмовляючи з ним через відеозв’язок. Тоді він сказав їй: «Мамусю, я багато думав та переосмислив. Знаєте, я не боюсь смерті, але найбільше мене засмучує той факт, що моя смерть принесе біль близьким... Та мої діди поступили б так само».

Окрім батьків у Володимира Головатого залишились брати, сестри, дружина Галина  і донечка Вікторія, якій тоді було лише 8 місяців. Дівчинку назвали на честь Перемоги, яку дуже чекали. Дбати про свою родину у випадку смерті  Володя за кілька днів попросив телефоном брата Івана. А ще мав прохання, аби на його могилі написали слова «Та чого Ви, все добре».

«І, коли я їх промовляю, то посміхаюсь, хоча на душі камінь… Знаєте, у перший день війни мені снилась моя Біблія, уся пошматована і мене охопив страшний жах. Я у сні думала, як це сталось, як її склеїти, шукала ради, аби знову її читати… Тепер я склеюю своє життя, помагаю дітям і ЗСУ, чим можу. Ми віддали на фронт  власну машину, робимо у школі випічку, збираємо трави для бійців… Так мені легше жити», - каже Марія Головата.

Вона називає сина «Божою дитиною» і вірить, що його смерть, як і інших українських воїнів, не була даремною.

«Я про його псевдо «Хакім» дізналась вже після загибелі. Шукала, що воно означає. Був такий єгипетський мудрець, порадник… Знаєте, і Володя таким був у житті. Він переймався кожним молодшим братом і сестрою, знаходив на це час і навіть мені радив, який підхід до них знайти. Він був нашим дітям і другом, і порадником», - каже пані Марія.

У 2022 році 14 травня Володимира Головатого посмертно нагородили Орденом Богдана Хмельницького III ступеня за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, та за вірність військовій присязі.

Того ж року 22 травня Марія Головата напише у Фейбуці: «Сьогодні минає 40 днів від того дня, коли гострий меч болю прошив мою душу і серце, який розділив  моє життя навпіл… Дякую Тобі Господи за синочка, за ту радість материнства… 23 травня 29 років назад я стала вдруге мамою - в нас народився чудовий син Володимир, який тішив, радував, звеселяв нас своєю присутністю в нашому житті 29 років без 40 днів…»

Фото: Фейсбук