Пам’яті скульптора, музиканта Тараса Лавріва (позивний «Джура»)

«Він завжди хотів воювати. Не просто стріляти, ходити у камуфляжі — він хотів боронити країну. Він говорив: «Я готовий померти за Україну», - так розповідає про військовослужбовця полку «Азов» Тараса Лавріва його дружина Юлія.

Тарас народився у родині репресованих у прикарпатському місті Долина. З дитинства захоплювався козаками та історією. У юнацькі роки був пластуном гуртка «Вовки». Навчався у Львівському коледжі ім. Івана Труша та у Львівській національній академії мистецтв, де займався скульптурою. У Долині Тарас після батька очолив Дитячу художню школу. Ще раніше викладав дітям спортивні заняття з айкідо та бойового гопака. Нині ця школа матиме його ім’я.

«Діти його дуже любили попри те, що він був до них строгим, але справедливим. Пам’ятаю, у нас йогу проводять, а поряд у залі вони з дітьми гімн співають, до того ж – на увесь голос. Так, це був справжній патріот. Гімн співали майже кожного заняття. Його учні мають нині пояси, нагороди і продовжують справу Тараса. Але є діти, які досі не йдуть до інших тренерів, бо не можуть забути Тараса. Була у нього якась особлива харизма, впевненість у собі. Пригадую, 24 лютого він подзвонив увечері і сказав, що занять не буде, бо він йде на війну. Тобто, це рішення прийняв у перший день війни», - пригадує колега Тараса, керівниця студії сучасного танцю, фітнесу, йоги та гімнастики Лариса Кордасевич.

«Тарас вночі дізнався про запровадження воєнного стану. Відразу сказав, що сидіти вдома не буде і йде на війну. Так, я не хотіла, щоб він їхав, але відмовляння нічого б не дали. Якщо Тарас прийняв рішення, він це робив обов’язково. Він був справжнім чоловіком», - пригадує дружина Юлія.

Вона розповідає, що Тарас був досить різким і рішучим у питанні своєї країни, мови. Навіть у транспорті, коли грала російська музика, він не залишався байдужим і наполягав, аби її вимкнули і звучала українська. Взагалі, каже Юлія, Тарас любив музику. Був гітаристом у багатьох львівських гуртах.

Скульптурою займався більше, коли навчався у Львівській академії мистецтва. У Долинській художній школі досі залишається погруддя Івана Франка, яке виконав Тарас. Погруддя Шептицького чоловік передав для Гошівського монастиря.

«Він дуже хотів служити саме в «Азові» і знайшов хлопців, які йому допомогли потрапити туди.  Коли Тарас служив у Києві, ми часто говорили телефоном. Коли він йшов на завдання, попереджав, що кілька днів зв’язку з ним не буде. 30 березня він теж мені сказав, що йде на завдання. Але ні про Маріуполь, ні про секретну операцію нічого не сказав. Я нічого не знала», - запевняє Юлія.

Вже пізніше стало відомо, що після звільнення Київщини від російських окупантів Тарас із побратимами з «Азову» вирушили на деблокаду Маріуполя. До міста військові летіли гвинтокрилами. У Маріуполі мали підійти до «Азовсталі», щоб передати медикаменти, зброю та забрати звідти поранених. Але дійти туди не вдалося. За однією з версій, військові не там висадились.

Тарас Лаврів загинув 10 квітня 2022 року від вогнепального поранення російського снайпера.

16 квітня про смерть чоловіка дізналась Юлія від патронатної служби «Азову». Вона довго не могла в це повірити, бо знала, що її Тарас служив на Київщині. Пошуки тіла тривали понад пів року.

На опізнання жінка їздила до Києва. Пригадує, в очі відразу впало татуюванням з вовком. Це були їхні парні тату, про які просив Тарас.

«Я ніколи йому не перечила. Ми тоді зробили вовка та вовчицю. В мене вовчиця залишилась на згадку. Такий вовк тільки в нього був. Ходили до майстра. Решта татуювання, які були на Тарасові, йому зробила я, коли ми хотіли стати майстрами тату», - розповідає Юлія.

Коли вона знайшла тіло чоловіка, то написала у Фейсбуці: «Тарас скоро буде вдома! Прошу не казати мені «може то ще не він», чи «Тарас живий, я не вірю». Це боляче, я пів року намагаюсь змиритись з думкою, що Коханого більше немає і не буде, бо з самого початку знала правду. Я опізнала його на власні очі по татуюваннях, які сама ж робила...»

Рішення про кремацію тіла чоловіка Юлія теж ухвалила на його прохання.  

«Ми ще замолоду говорили з Тарасом про поховальні речі. Він тоді казав, що за кремацію, бо звичайне поховання, вважав, забруднює довкілля, багато землі на це відводять…», - пригадує жінка.

Каже, коли прийшла ця страшна година, вона нагадала рідним про це і вони її теж підтримали. 

25 жовтня у Києві тіло Тараса кремували, як він і заповідав дружині. Вранці 27 жовтня прах загиблого бійця привезли в рідну Долину. Поховали героя 29 жовтня на Долинському міському кладовищі. Під час прощання загиблого посмертно нагородили «Залізним Пластовим Хрестом».

У Тараса залишились мама, дружина Юлія та двоє доньок.

В одному з інтерв’ю Юлія зізналась: «Якби треба було, я пішла б так само. Я хочу виховувати дітей так, як це робив Тарас… Щоб вони були сильні, знали, що є наша земля, за яку треба стояти».

Посмертно Тарас Лаврів нагороджений відзнакою «За мужність» за самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України та вірність військовій присязі.

Вічна пам'ять Герою!

Фото: Юлія Лаврів, Фейсбук-сторінка Школа Бойового Гопака "Вовк" ім. Тараса Лавріва м. Долина, Суспільне