Пам'яті кіборга Донецького аеропорту Тараса Коваля (позивний «Вальтер»)

Кіборг Донецького аеропорту, військовослужбовець 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, прапорщик (штаб-сержант) Тарас Коваль «Вальтер» загинув 29 березня 2022 року у селі Суха Кам′янка Харківської області, захищаючи незалежність України. Йому було 33 роки.

Тарас народився 17 серпня 1988 року в Києві. Після школи закінчив Київське вище професійне училище деревообробки з червоним дипломом за фахом «столяр», згодом опанував фах менеджера в Академії керівних кадрів культури та мистецтва. Другу вищу освіту отримав у КНУ ім. Тараса Шевченка за спеціальністю «Право».

Проходив строкову службу у 2011-2012 роках, після цього повернувся до цивільного життя. Але згодом чоловік зрозумів, що особливих перспектив у ньому не бачить, і пішов у армію.

«Мені просто здається, що Тарік був народжений не для цивільного життя. Бо скільки б він не провів часу у цивільному житті, він все одно повертався до воєнщини», - зазначила наречена військового Юлія Значко.

Сам Тарас розповідав, що бути десантником — це його мрія дитинства: він вирішив, що хоче служити у цьому роді військ, коли ще був маленьким.

«Йому дуже подобалися ДШВ, цей рід військ. Усе, що він символізує, цей дух, який закладається у бійцеві ДШВ, всі якості, якими має бути наділений ідеальний десантник - це було дуже близьке Тарасу. Він із собою через життя ніс безліч десантних традицій і відповідав усім цим критеріям «дєсанта» — честь, звитяга, відвага», - заявила Юлія.

Коли почалася російсько-українська війна, його мобілізували до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Наприкінці жовтня – на початку листопада 2014 року Тарас потрапив у Донецький аеропорт. Комбат призначив його снайпером.

«Вальтер» розповідав, що у нього було особисте бажання зробити свій внесок в оборону як самого аеропорту, так і України.

«Я тоді побачив і відчув, що воно таке, коли бетонні перекриття будівлі руйнуються, шматки бетону вагою кілограмів по 150−200 падають вниз. Вібрація йшла по всій споруді. А ти лежиш на підлозі і здригаєшся разом із будівлею», - розповідав про період перебування у ДАПі захисник.

Виїжджаючи з аеропорту, він навіть придумав жарт: «Ніколи не буду користуватися донецькими авіалініями. Холодно, голодно, затримують рейси».

Після ДАПу у житті Тараса було багато гарячих точок у Луганській і Донецькій областях: Лисичанськ, Піски, Дебальцеве. «Вальтер» провів не одну вдалу воєнну операцію, але мало про це говорив — був переконаний, що то звичні речі для десантника.

За словами волонтерки Олени Рекун, у 2015 році він допоміг розробити одну із плитоносок, яку назвали на його честь - «Вальтер». Їх відшивають досі. «З того часу на фронті воюють сотні «Вальтерів», - сказала волонтерка.

Із початком повномасштабної війни РФ проти України Тарас став на захист Батьківщини. Спочатку чоловік повернувся у рідну 95-ту бригаду, а потім його перевели в окремий 132-й розвідувальний батальйон Десантно-штурмових військ ЗСУ.

Наприкінці березня минулого року під час розвідвиходу його група потрапила під російський танковий обстріл. За словами побратима Тараса «Іскандера», від першого снаряда військовим вдалося сховатися, але другий влучив у засідку, де був Тарас і його побратим «Кіндер». Унаслідок цього обстрілу Тарас загинув.

Попрощалися із «Вальтером» 5 квітня 2022 року. Поховали Героя на Лісовому кладовищі у Києві. У Тараса залишилися батьки, старший брат і наречена.

Указом Президента України Володимира Зеленського №349/2022 від 19 травня 2022 року захисника було посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Цю нагороду отримали батьки загиблого з рук очільника Черкаської ОВА Ігоря Табурця 13 лютого минулого року.

Друзі і побратими захисника згадують його як чесного, порядного, сміливого, веселого і розумного бійця, просту людину, яка не вміла брехати і яка завжди була готова підтримати іншого.

«Він настільки спокійна, урівноважена людина, що йому б вчителювати, викладати, пояснювати… Він ніколи не ставився зверхньо до людей, які щось не знають. Він із радістю все пояснював, по 150 разів повертався до одного і того самого, розказував усе своїм спокійним голосом», - згадує Юлія.

Знайомі десантника вважають його людиною, у якої було чому повчитися і яка вміла ці знання конструктивно передати.

Засновник фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега зазначив, що «Вальтер» був великим ботаном у зброї.

«Тарас — це зброя. Зброя, все, що з нею пов'язано, всі її модифікації і всі її характеристики, зброя будь-якої країни світу. Якщо вона колись була прийнята на озброєння і хоч раз вистрілила, або якщо була прийнята і не вистрілила жодного разу, але у цій зброї були якісь деталі, які його приваблювали - він про це знав. І не просто знав, а готовий був читати лекції всім, хто готовий слухати, про цю зброю», - зазначила наречена військового.

За цю любов до зброї Тарас і отримав свій позивний – «Вальтер».

Він також любив історію і «хворів» воєнною розвідкою.

Знайомий Тараса Анатолій Гольоса вважає, що йому точно не бракувало завзятості і витримки, і що він нічого і нікого не боявся.

«Він завжди тримався за своїх хлопців і переживав, щоб усі повернулися додому живими», - додає Юлія.

Військовослужбовець добре знав і любив Київ.

«Мені дуже шкода, що я за ним не ходила з диктофоном і не записувала всі ті історії, які він розказував про Київ. Мені здається, що жодна книжка про Київ стільки не розкаже, як міг розповісти Тарас», - зазначила Юлія.

Пам'ять про десантника залишиться в історії столиці. 25 березня 2023 року на його честь на столичній Троєщині, у парку «Доброволець», з'явилась алея бузку із 34 кущів.

А 13 липня цього року у Деснянському районі рішенням Київської міськради вулицю Маяковського було перейменовано на честь Тараса Коваля.

Захисник також дуже любив карти і умів їх читати.

«Що б він не робив, куди б він не йшов, - першим ділом відкривалася карта і вивчалася місцевість, і неважливо, чи ми йшли смажити шашлик, чи ми їхали у якусь відпустку. Спочатку відкривалася карта, бо без карти діла не буде», - каже Юлія.

Сам Тарас розповідав, що для нього перемогою у війні з РФ буде встановлення території України у кордонах 1991 року: «І Україна - єдина держава без усяких територій із спецстатусами, без усяких «народних міліцій» чи ще чогось. Одна-єдина центральна влада, одна державна мова – українська».

Юлія розповіла, що коли вони були лише друзями і перший раз пішли пити каву – у далекому 2012-му році, Тарас їй сказав, що найбільшою нагородою для чоловіка-воїна є загибель у бою.

«2012-й рік, у нас війною навіть ще не пахло. Я на нього дивилася і казала: «Тарік, яка війна, який бій, де загинуть, в тебе мама дома»… Взагалі він найвищу нагороду, напевно, отримав», - зазначила вона.

Вічна пам'ять Герою!

Фото: Олексія Хогана, 24 канал, Наталіни Ковальової, Валерія Педченка,  Євгенія Базилевського, Alex Mochanov, Юлії Значко