Пам’яті сержанта В’ячеслава Попова
В’ячеслав Попов із Кам’янця-Подільського упродовж 22 років працював на комунальному підприємстві «Міськліфтсвітло». Він мав досвід строкової служби, а у 1989-1993 роках був відкомандирований для несення служби в Німеччині. Останні півтора роки свого життя чоловік теж присвятив війську, боронячи Україну. До лав ЗСУ його мобілізували у перший день повномасштабної війни: потрапив до 87-го батальйону 106-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.
«Увесь свій вільний час тато присвячував мені та моїй доньці. Всі мої досягнення, все, що я маю в житті, - це заслуга тата. Він узагалі був єдиною людиною, яка завжди була зі мною поруч. Для мене він був ідеалом чоловіка. Таких немає і більше не буде», - згадує донька Героя Анастасія Савчук.
За її словами, В’ячеслав ніколи не казав, що йому страшно на війні. У розмовах із донькою він говорив, що війну краще не бачити дітям. Донька зізнається, що їй у тилу деколи було страшніше, ніж батькові на війні, коли вона думала про жахіття, якій він бачив і переживав. Анастасія пригадує, що девізом її тата були слова: «Я вже прожив, нехай молоді хлопці живуть».
Перші осколкові поранення військовий отримав у Сумах, але вони не вивели чоловіка зі строю. Донька береже вдома всі ті осколки в пам’ять про свого мужнього тата.
Згодом В’ячеслава перевели на Куп’янський напрямок.
«Тато був справедливим і чесним, його поважали всі. Він завжди відстоював своїх хлопців і підтримував їх. Незадовго до загибелі тато врятував життя своєму товаришу. Це трапилося у селищі Першотравневому, де він разом із хлопцями потрапив під артилерійський та мінометний обстріл. Його товариш отримав осколкові поранення та сильне ураження ноги. У тата натомість була контузія та осколкові поранення. Коли він прийшов до тями, почав надавати допомогу своєму побратиму, врятувавши йому життя. Усі 6 годин, поки тривала евакуація, він був поруч із ним», - додає Анастасія.
В’ячеслав загинув у селищі Першотравневе на Куп’янському напрямку від отриманої мінно-вибухової травми під час артилерійського обстрілу району зосередження 14-ї окремої механізованої бригади ім. князя Романа Великого. Донька дізналася про це через кілька годин після його смерті, коли побритими надіслали їй у соцмережах жетон батька.
«У той день тато себе дуже погано почував. Він про це мені не говорив, але потім розповіли його побратими. Тато отримав наказ вийти на позицію й перед тим ми розмовляли з ним упродовж кількох годин. Ми спілкувалися по відео і я бачила, як тато збирався на той вихід. Це була наша остання з ним розмова. Він тоді сказав: «Ми все переживемо. Я повернуся». Але він не повернувся…», - говорить Анастасія.
58-річного сержанта В’ячеслава Попова поховали на Алеї Слави в Кам’янці-Подільському. У загиблого залишилися донька та онука.
«14.08.23 я поховала половинку свого сердця. Ти пішов в таке велике свято на небеса. Ти навіть в красиву дату пішов із життя 08.08.23. Це найжахливіший день в моєму житті. Любий мій, я витирала сльози тобі, я благала, щоб ти встав. Люблю тебе до безкінечності. Ти був чоловіком з великої літери. Тепер мій другий дім – кладовище…», - написала в соцмережах у день прощання з полеглим його донька.
Анастасія зізнається, що зараз їй найбільше не вистачає спілкування з татом.
«Не вистачає його слова і голосу. Досі чекаю, що тато зателефонує. Поки ще не можу повірити, що його вже немає...», - ділиться дівчина.
У пам’ять про найріднішу людину Анастасія оголосила збір «На помсту за тата». Жінка планує зібрати 500 тисяч гривень для потреб побратимів батька, які зараз продовжують боротьбу на Куп’янському напрямку. За ці кошти вона хоче придбати автомобіль і тепловізори, щоб захисники змогли давати відсіч ворогу і помститися йому за загибель В’ячеслава Попова.
Вічна слава і шана Герою!
Фото надані Анастасією Савчук
