«Люблю десь сховатися в куточок, бажано в фонди музею», – каже про себе цивільного кандидат історичних наук Олександр Хоменко, батько трьох доньок із прикиївського Гостомеля. Він – завідувач «Музею Української революції 1917 – 1921 років» у Національному музеї історії України із перших днів повномасштабного періоду російсько-української війни обороняє свою країну і сім’ю: спочатку добровольцем, а потім у лавах Нацгвардії.
Позивний «Історик» для Олександра є органічним. У вільні хвилини він розказує побратимам про українську минувшину, проводячи паралелі із сьогоденням. Не всі ж знають, наприклад, що вікопомний бій під Крутами у 1918 році – то не поразка була українська, а належним чином виконане бойове завдання.
Укрінформ поговорив із військовослужбовцем Національної гвардії України, 8-ї роти батальйону «Свобода», Олександром Хоменком у Києві під час його короткотермінової відпустки, після презентації у Національному музеї літератури України авторської збірки віршів «У домі сухого серця». Олександр воював під Києвом, а також у районі Лисичанська, Зайцевого, Курдюмівки, Спірного.
ЗАКЛЕЄНІ СКОТЧЕМ ВІКНА ПОВИЛІТАЛИ
- Олександре, знаючи трохи випадків із вашої вже воєнної біографії, можна пожартувати, що вам віддавали, навіть, наказ зареєструватися у соціальній мережі. Чому ви там: Історик Історик?
- Так, до 2022 року я був поза соціальними мережами. Взагалі у мене такий психотип: люблю десь ховатися в куточок, бажано в фонди музею, аби мене поменше бачили, а бажано не бачили взагалі.
Але у червні-липні минулого року наш командир роти «Фін» сказав мені, щоби я писав до нашої ротної сторінки. Я відповів, що не можу цього технічно робити, бо не зареєстрований у Фейсбуці. У відповідь почув напівжартівливе: «Тоді я тобі наказую завести сторінку».
«Фін» – героїчна людина на прізвище Гібалюк до Великої війни працював у Фінляндії. Він загинув у серпні 2022 року під Зайцевим на Донецькому напрямку після того, як отримав перепризначення з командира нашої роти на начальника медичної служби батальйону. Фін вивозив людей з-під жахливих обстрілів. Коли росіяни накрили наш штаб мінами, кинувся рятувати чи Старлінк, чи ще щось. Але втратив життя.
А створювати сторінку мені допомагала дружина. Бо технічно я мало освічений був на той час. І відразу тоді з’ясувалося, що людей з позивним «Історик» у Фейсбуці дуже багато. Писати «Історик 104» було кумедно. Тому моя Наталка запропонувала: «Будь Історик Історик».
- Коли ви, історик, відчули, що буде повномасштабна війна? Коли прочитали статтю Путіна липня 2021 року, в якій він публічно подав свою позицію, що «Україна – помилка історії, такої країни не має бути»?
- Почитав той «програмний маніфест» як і всі, після його виходу, коли у нас чулося глухе відгоміння. Розмовляв про це з УНСОвцями.
Мої передбачення? До минулого року я не мав досвіду війни. Лише волонтерив в Артемівську до 2016 року, коли місту ще не було повернуто історичну назву Бахмут. Тож влітку 2021-го більше слухав співрозмовників. Вони казали, що Росія, звісно, посуне десь на Донецькому напрямку, бої будуть інтенсивніші. Але того, що ворог зовсім скоро намагатиметься заповзти в серце країни – у Київ, цього з мого кола ніхто не уявляв.
- Ви з сім’єю мешкаєте неподалік Києва, у Гостомелі, куди ворожі ракети прилетіли вже в перші години Великої війни з Росією. Яким було ваше 24 лютого 2022 року?
- Прокинувся від того, що здригалися вікна, вийшов на вулицю і побачив, що за річкою Ірпінь все горить. До Гостомельського летовища від нашого дому – десь із 5 км. Зрозумів, що все почалося. Побіг у крамницю купив води, якихось елементарних продуктів, тоді ще АТБ не було розбомблене. Купив скотчу, заклеїв вікна навхрест. Це було смішно, бо вони всі повилітали потім. Після прильоту кількох мін і «Граду» хата була значною мірою зруйнована: повністю – кімната старшої доньки Олесі та дах. У будівлю прилітало кілька разів: і в кінці лютого, і на початку березня.
- У перший день Великої війни ви, завідувач сектору «Музей Української революції 1917–1921 років», поїхали ще на роботу – у Національний музей історії України?
- Так. Передбачав, що ворог може всадити кілька ракет у музей, може згоріти національне надбання. А в нас зберігалися оригінали малярських робіт Шевченка, інші предмети національного музейного фонду.
Ми три дні зносили у підвал цінності. Хоча не мали права відкривати вітрини з предметами національного музейного фонду без дозволу Міністерства культури. Бо якщо б щось було пошкоджено, страховий випадок у такому разі не настає. Гендиректор взяв відповідальність на себе.
- Як приєдналися до територіальної оборони?
- 26 чи 27 лютого почав телефонувати по військкоматах. Всюди мені відповідали «ні», тому що у мене «закритий» військовий квиток. Зрештою звернувся до знайомого політика, який підтримував територіальну оборону Оболонського району Києва. Він сказав: «Які питання? Хочеш воювати – бери автомат!»
На Оболоні десь шість ночей ночували в окопах, там була загроза прориву російських танків. Потім нам сказали, що є небезпека під Броварами, перемістилися туди. Потім – загроза висадки десанту в районі Вишгорода... Бойових зіткнень не було, ми стояли разом із ЗСУ як їхній допоміжний підрозділ. Вважалося, що якщо російські нелюди прорвуть нашу лінію оборони, то ми будемо останнім щитом перед мирними людьми. У нас були автомати та коктейлі Молотова, а також розуміння, що, можливо, доведеться померти, але ворогів у місто не пустити. Потім добровольці Оболонської територіальної оборони стали основою батальйону «Свобода» Нацгвардії.
Свого часу мене вразили слова одного ісламського філософа, який написав, що не можна перемогти і вбити армію мертвих. Тобто тих, для кого смерть не є катастрофою, а лише переходом в іншу якість.
БІЙ ПІД КРУТАМИ – ЕФЕКТИВНА ВІЙСЬКОВА ОПЕРАЦІЯ
- Що вами рухало на початку Великої війни?
- То було особливе відчуття лютого-березня 2022 року, коли ми всі вірили, що все триватиме недовго, просто ми маємо битися до кінця – хоч би й пляшками з запалювальною сумішшю. За логікою: ми не могли зупинити силу, яка переважала нас у всьому. Але трапилося диво і за нашою участю та якимось Божим промислом нападники відповзли від Києва.
- І будучи солдатом ви залишаєтеся істориком. Якими були теми ваших міні-лекцій про українську історію для побратимів?
- На позиціях, де не було інтернету, я додумався до того, що маю якось активізувати у побратимів знання з історії. Розповідав по 15-20 хвилин цікаві епізоди: про Перший і Четвертий універсали, Перший український козацький полк імені Богдана Хмельницького, бій під Крутами, проголошення самостійності України у січні 1918 року.
- Хто з побратимів які найцікавіші запитання опісля ставив, про що?
- Виникали якісь питання, які для обізнаної людини можуть видатися навіть дивними. Наприклад: чому УНР воювала і з більшовиками, і з білогвардійцями, а не була союзником останніх? Я розтлумачував, що білогвардійці воювали за «єдіную нєдєлімую» Росію. А більшовики робили те саме, але більш маніпулятивно: казали, що вони проти імперії, а за новий світ, де не буде національного гноблення. А от денікінці були дуболомними, наполягали, що ніякої України не існує, а є лише Малоросія.
- Вам часто випадало проводити паралелі між часами УНР і нинішньою російсько-українською війною?
- Не раз виникали питання про українське військо різних часів. Дуже цікавила хлопців, наприклад, правда про бій під Крутами. Бо існує великий міф, що, мовляв, Центральна Рада у січні 1918 року відправила ненавчених молодих людей на смерть.
Насправді бій під Крутами – це ефективна військова операція Армії УНР, яка мала позитивний результат, і в якій загинуло відносно небагато людей. Завдання затримати більшовицькі війська було виконано, що сприяло укладенню Берестейського миру. Україна була визнана незалежною державою.
Так, смерті захисників України – це трагедія. Але бій під Крутами – це і приклад нашої перемоги.
- Як часто вам вдається займатися історичним просвітництвом на війні?
- Частіше всього такі бесіди були у квітні – на початку травня минулого року, коли ми зайшли в Донецьку область і чекали виходу на нуль. Хоча такі міні-лекції іноді проводжу і зараз. Під час останньої ротації, наприклад, розповідав про історію української державної символіки.
- На яких ще напрямках вам довелося воювати?
- Це все Донецька і Луганська області: Синецький міст, річка Борова, потім селища Воронове, Метьолкіне, потім перехід через Сіверський Донець, Зайцеве, потім район Курдюмівки, Біла Гора. А зараз – це околиці селища Спірне.
- Скільки часу доводиться стояти «на нулі»?
- Зазвичай, десь днів сім-десять, іноді більше, ти на самому «нулі», потім на 5-7 днів бійців відводять – перепочити, почистити зброю, привести себе до ладу після безперервного перебування на передовій... А потім ти знову висуваєшся туди, змінюєш інших.
- Розкажіть про побратимів. Як загинув командир вашої роти Андрій Бахтов «Тихий»?
- Це сталося 10 серпня минулого року. Загинула людина, яка була з нами всюди, яка виходила звідти, звідки живим вийти було не можна ніяк. Був випадок, коли під автівкою «Тихого» підірвалася міна, а він просто вийшов з машини, обтрусивши зі свого одягу пил і попіл, і посміхнувся до хлопців своєю особливою – приязною, трохи сором’язливою посмішкою. Була загроза ворожого прориву, він особисто кинувся рятувати ситуацію – і загинув.
Командир «Тихий», Костянтин «Компас» Синякевич, Олександр Поліщук «Альпініст», Олександр Дубовик «Партизан» – всі ці люди настільки вражаючої сміливості, що про кожного з них можна говорити довго і в епічних тонах.
ЯК ОТВОРИ ВІД РОСІЙСЬКИХ КУЛЬ І ОСКОЛКІВ ПЕРЕТВОРИЛИСЯ НА КВІТИ
- Як часто спілкуєтеся з доньками з лінії фронту?
- Зазвичай телефоном. Коли на відтяжці, то часто, кожного дня майже.
- Ваша середня Яринка є наймолодшою учасницею Історичного клубу «Холодний Яр». Це її самостійне рішення?
- Так, це її рішення. Як до вторгнення завідувач сектору «Музей Української революції 1917–1921 років» Національного музею історії України, я з повагою ставлюся до діяльності клубу «Холодний Яр». Але у нас інший профіль: ми вивчаємо більше політичну історію Української Народної Республіки, а не власне повстанські рухи. Роман Коваль, керівник «Холодного яру», має іншу візію, яку ми шануємо, але маємо дещо іншу. Тому я не спонукав Яринку до членства в Історичному клубі, але її свідоме зацікавлення Українською революцією гідне щирої поваги.
- Як українську історію мають викладати в школі?
- Зараз історія римується з сучасністю. І тому очевидно, що такі моменти, як українсько-московське протистояння, починаючи з Києво-руських часів, з доби Козаччини, Конотопська битва, похід гетьмана Сагайдачного на Москву, повстання Мазепи, спроба відновити самостійність Гетьманщини, повстання Івана Виговського і Гадяцькі пакти (союз Литви, Польщі, України, спрямований проти московської деспотії), Українська Народна Республіка, Друга світова війна – все це нині гіперактуальні теми.
Діти, внуки і правнуки борців за волю України, дисидентів воюють зараз і гинуть у війні, в якій воювали їхні старші. Наша сучасна історія – це ритмічне і змістовне продовження всіх етапів української історії, в яких ми протистояли Росії, яка весь час намагається поневолити Україну.
Пилип Орлик свого часу писав, що нашу Вітчизну стереже московський дракон. І нині всі українські захисники намагаються вберегти світ від вогню московського дракона.
- Побиті кулями й осколками ворота вашого обійстя в Гостомелі – розмальовані квітами. Кажуть, вони можуть стати експонатом одного з музеїв?
- Це Яринка розмалювала, ще у травні минулого року. Мене це дуже вразило. Навколо кожного отвору вона намалювала квітку: ніби із смерті проростає життя.
Ці речі варті того, щоб їх зберегти і зробити експонатом. До нас уже зверталися з такою пропозицією з Музею Майдану. Хочеться, щоб якомога швидше для наших дітей російсько-українська війна стала музейною історією.
Валентина Самченко, Київ
Фото Руслана Канюки