Культура для імперій – тільки один із інструментів експансії та асиміляції поневолених народів
Мала за честь виголосити інспіраційну промову на Конгресі Культури / Culture Congress у Львові. Її надрукували, тож тепер і ви можете почитати, що я думаю про російську культуру та її кенселінг.
І ще важливий момент. У цій війні з Росією ми боремося за свободу, а для мене це, насамперед, про можливість діяти з власної волі та нести відповідальність за свої дії чи бездіяльність, а не перекладати на Творця, складне дитинство, політиків і погані часи. Тому частину промови я присвятила чесним питанням до самих себе. І щоб не вийшло, як у тому анекдоті про "мишки, станьте їжачками", навела кілька прикладів.
Нижче окремі цитати, а повний текст – за цим посиланням.
ПРО РОСІЙСЬКУ КУЛЬТУРУ
Для мене російська культура – це не тонка позлітка у вигляді «російського балету» чи творів видатних російських письменників. Для мене російська культура – це тіла людей зі зв’язаними за спиною руками, які ми знаходили на вулицях, у подвір’ях їхніх власних будинків, у масових захороненнях.
Бо культура – це не тільки про мистецькі витвори чи продукти масового користування. Культура – це про сенси, які передаються від покоління до покоління та формують усталені в цьому суспільстві патерни поведінки.
Ми документуємо воєнні злочини, щоб деконструювати одну зі складових російської культури. І це – традиція безкарності. Російські військові вчиняли жахливі злочини в Чечні, Молдові, Грузії, Малі, Сирії, Лівії. Вони ніколи не були покарані за це. Вони повірили, що можуть робити усе, що захочуть. Коли мене питають, для чого вони розстріляли машину із матір’ю й дітьми, якій самі ж і надали дозвіл на евакуацію та ще помахали рукою, ніби на прощання, то у мене на це проста відповідь. Не було жодної легітимної мети, щоб це зробити. Як не було жодної військової необхідності у цьому. Росіяни зробили це тільки тому, що могли.
Росія – це імперія. Велика правда у словах Володимира Єрмоленка, що імперія має центр, але не має кордонів. Культура для імперій – тільки один із інструментів експансії та асиміляції поневолених народів, як, зрештою, і мова цих імперій. Тому не дивно, що спочатку в Херсоні з’являються російські танки, а потім відразу за ними – банери із Пушкіним. Це дорожні знаки, якими російська імперія маркує захоплені силою території.
Про використання російської культури для цілей війни директор російського Ермітажу говорить відкрито. Цитую: «До початку спецоперації на Україні виставки російських музеїв були всюди… Це і була наша, якщо хочете, «спецоперація», великий культурний наступ». Зараз у відповідь на цей «великий культурний наступ» багато хто пропонує «відмінити» російську культуру. Але на запереченні далеко не виїдеш. Нам потрібно творити своє.
ПРО ЧЕСНІ ПИТАННЯ ДО СЕБЕ
Як ми будемо долати травму війни? Як ми будемо зшивати країну та відновлювати розірвані зв’язки між людьми із таким різним під час війни досвідом? Як нам уберегти простір для солідарного творення культури відкритого суспільства на базі демократичних цінностей? Іншим словами, як під час війни не втратити те, за що ми боремося?
Від того, як ми відповімо на ці питання сьогодні, залежить, якою буде Україна в майбутньому. Чи зможемо ми у поствоєнній країні будувати не хиткі конструкції, а стійкі демократичні інститути. Чи вдасться нам виграти війну, і не програти мир.
Війна отруює. Забагато болю та розпачу. Забагато ненависті. І люди, які не можуть нічого зробити своїм кривдникам, починають бити по тих, до кого можуть дотягнутися. Тобто насамперед, по нас самих.
Війна об’єднує тільки на певний час, поки гостро відчувається екзистенційна загроза, а далі, якщо із цим не працювати, то видимі лінії розломів загрожують розтрощити суспільний організм.
Позиція жертви небезпечна для нас самих. У суспільстві, де мільйонам людей болить війна, ми маємо знайти спосіб, як перетворити біль в енергію, яка породжує життя.
І в нас є на що опиратися. Я нікому не побажаю пройти через наш досвід. Але ці випробування змушують нас проявити свої найкращі риси – боротися за свободу, брати відповідальність на себе, бути сміливими, приймати складні, але правильні рішення, допомагати одне одному. Ми зараз як ніколи гостро відчуваємо – що означає бути людьми.
Олександра Матвійчук
FB
реклама