Дні Перемоги в України та Ізраїлю будуть свої, але схожі
До цих двох слів, сказаних разом, – «довга війна» – мені доводилося звикати теж довго. Мені так само, як і вам, мріялося, щоб якомога швидше це сталося, навіть уявляв собі новий День Перемоги – теж навесні – у квітах і сльозах. І я також прокидався серед ночі й дивився в планшет – чи, бува, не подох там Путін, чи не побіг ворог через Кримський міст, не забувши підірвати його за собою…
Але ж от уже півтора року минуло, а все залишається, як було, – виє сирена серед ночі, траурні рамки в мережі, літаки в Бориспіль не летять і не вилітають з нього… От і внук уже пішов у школу не в Києві, а в маленькому містечку за 300 миль від Лондона.
…Мабуть, я і досі остаточно не звик до тих двох слів, але значно просунувся до цього. Особливо після 7 жовтня – кривавої різні, яку вчинили в Ізраїлі нелюди, реальні нацисти ХХІ століття.
Я бував там не раз, і нині перед моїми очима промайнули картини, про які давно не згадував. Українцям багато в чому ставили Ізраїль за приклад – здатність жити, а не виживати, успішно будувати свою високорозвинену державу під час нескінченної війни, яка не має осяжних перспектив до завершення, – це чи не найперший з тих прикладів. Загалом усе тут було зрозуміло – треба жити. Але як саме жити!?
Років 15 тому, у журналістському відрядженні, я побував у Сдероті – тому самому ізраїльському містечкові майже на кордоні з Газою, яке в ці дні безліч разів згадувано в перших рядках новин усіх провідних світових агентств. Сдерот і тоді жив у постійній напрузі, яку зовні не одразу й помітиш. Підлітний час Касаму – ракети терористів – 1–2 хвилини. Тож по вулицях, обсаджених квітучими деревами й кущами, через кожні 100 метрів стояли залізобетонні коробки-сховища. В одну з них, ледве загула сирена, нас заштовхали люди, які супроводжували групу. А через 10 хвилин, коли відгуло, вони провели нас на невисокий пагорб, від якого до кордону з Сектором Ґази метрів 100.
Тут був обладнаний стаціонарний спостережний пункт – залізобетонна конструкція, вкопана в землю. Усе було зроблено капітально, але – увага – поруч, просто на піску, стояв білий пластиковий стілець, як у вуличній кафешці, а на ньому, одразу (!) після ворожої атаки, відпочивав солдатик у розстебнутій до пупа зеленій сорочці. Це теж, я тепер розумію, був символ того, що називається «довгою війною».
А ще у Сдероті я познайомився з колегою. Міша, харків’янин за народженням, працював на місцевому радіо.
- Чого ти поїхав сюди? – запитав я в нього. – Міг же спокійно влаштуватися десь в центрі Ізраїлю, не «під Газою»…
- Спочатку так вийшло. А потім… Знаєш, це моя земля. Коли мені кажуть, щоб я звідси забирався, це для мене найліпший стимул залишатися. У мене такий характер…
Через декілька років, уже в середині 2010-х, я був у гостях у сестри в місті Ашдоді. Це 30 км від Гази, тож підлітний час там уже цілком підхожий і для неквапливих – 7 хвилин. Починаючи з 2000, здається, року, усе нове житло в Ізраїлі будують зі спеціальною кімнатою – «мамадом», – це таке «квартирне» бомбосховище, там герметичні двері, вікна і посилені стіни. Але будинок моєї сестри побудований раніше, там немає «мамаду», і тому діє інструкція Служби тилу: за сигналу повітряної тривоги всі пожильці мають вийти з квартир і спуститися сходами на пів поверху нижче.
…Увечері сирена над Ашдодом вила так, що, здавалося, мертві встануть з могил.
- Виходимо, – сказала сестра, – і ми спустилися на ті пів поверху.
Сусіди, весь під’їзд, зробили те саме. Усі були підкреслено спокійні, перемовлялися між собою, діти гралися, хтось читав книжку… Через 10 хвилин, після відбою, усі спокійно повернулися до своїх справ.
…От саме в цій заспокоєності, звичці – одна з основних причин того, що сталося в Ізраїлі 7 жовтня. І ради тому немає: це людська природа така, не можна жити в постійній напрузі. Ми, в Україні, у Києві, в Одесі, в Харкові, уже теж до цього звикли і знаємо, як з тим бути, – своє робити, зціпивши зуби, що б там не було. Це перша ознака народу, який житиме попри все, народу, «якого правди сила ніким звойована ще не була».
В Ізраїлі уроки вчать швидко. За кілька днів Армія оборони (ЦАГАЛ) перетворить хамасівську нацистську наволоч на пил. Але це знову не стане остаточною перемогою – війна триватиме, перейде в інші форми.
Українці теж уміють вчитися, і буде день, коли останній російський нацист або забереться з нашої землі, або ляже в неї. І це теж не стане кінцем наших випробувань. Але ми – українці, ізраїльтяни – просто робимо своє.
Це і є довга війна. Переможемо.
Сергій Тихий
FB
реклама