Поки ми чекаємо Діану Ільницьку, волонтерку, очільницю організації «Рій» зі штабу Сухопутних військ (вона вибачилася, що спізнюється, і попросила почекати в штабі), нам проводять маленьку екскурсію. Ось тут пакується матеріал для маскувальних виробів і відправляється по всіх куточках України, де майстрині у своїх домівках, деколи в бібліотеках, школах – наплітають набори. А цей шоколад для ЗСУ (мені показують полицю зі смаколиками) майстрині вкладають бонусом у коробки із готовими виробами.
Нарешті з’являється Діана, і я запитую її, що вона робила у командуванні «сухопутки». «Отримувала нагороду за підтримку армії, покажу, але ви мене з нею не фотографуйте», – просить вона. Поки фотографи знімають медаль, запитую, як дякують хлопці з «нулів»? «Для мене найкраща подяка, коли вони дзвонять, мовляв, Діано, дякуємо, завдяки вашому маскувальному набору, ворожий дрон «втратив» хлопців (тобто вони залишилися живі); або, дякуємо, завдяки вашим спальним системам, вперше за війну виспалися.
Ми сідаємо з Діаною біля тих самих спальних систем, один з проєктів фонду, і говоримо про війну, продукти фонду та власне волонтерство.
- Чому ви називаєтеся «Рій»?
- Рій це сукупність бджіл, деякі з них дикі, які можуть до смерті закусати ведмедя (її відповідь всі присутні зустрічають сміхом).
- Діано, як змінилося саме українське волонтерство за час Великої війни? З її початком, здавалося, що волонтери постачали ЗСУ ледве не все: Від білизни і медикаментів – до броників і тепловізорів.
Ми в редакції міркували, чи повинен волонтер займатися такими речами на другий рік війни (тепловізорами, одягом, технікою)? Чи правильно волонтерам так довго підміняти собою державу, міністерство оборони у таких речах? Чи не логічніше, щоб волонтер сьогодні займався, наприклад, допомогою в лікуванні та протезуванні? Піклуванням про родини загиблих?
- Жодна з країн не буває повністю готова до такого, як повномасштабне вторгнення. Це нормально, що волонтерство існувало у режимі забезпечення фронту найелементарнішими речами – їжею, кариматами, спальниками. Зараз волонтери навчилися аналізувати потреби та займаються тим видом допомоги, який зараз потрібний або на «нулі», або особисто тому чи іншому бійцю. У нас покращилося забезпечення у війську, воно тепер стовідсоткове. Якщо говорити про протезування, лікування, роботу з ветеранами та родинами загиблих, це також функція держави. Але ми не можемо визначати так: щось військове – то обов’язок держави, все інше у волонтерів. Я бачу це так. Під час війни виникають проблеми забезпечення, чогось бракує, чогось держава кількісно чи по конкретних видах ще просто не може поставити. І якщо волонтери «знизу» подають цей потрібний продукт, надаючи цьому максимальний розголос, це плюс для всіх. І для передової, і для військових відомств, і для суспільства. Тут завдання держави лише почути ці голоси, проаналізувати сказане та відгукнутися для цієї спільної боротьби.
Військове волонтерство сьогодні – це фаховість, спеціалізація, деколи їхня робота нічим не відрізняється від роботи військовослужбовців. Волонтери так само роблять аналітику, порівнюють ціни на ринку (у нас це називається «раціоналізація»). Коли йдеться про виробництво, ми ніколи не закуповуємо партії продуктів, які коштують, скажімо, двісті тисяч гривень, ми організовуємо процес, в якому це коштуватиме 50 тисяч – раціоналізуємо і витрати, і сам процес. Точне визначення волонтерства – це добровільна витрата часу на роботу на потрібне. І ця робота не оплачується.
- Ви – волонтер?
- Я не волонтер. Волонтери не отримують зарплату. Громадський сектор натомість отримує. У нас є благодійний фонд. Я коли засновувала фонд, то я була волонтером, я волонтерила, як і вся наша команда. Потім ми визначили, що наш фонд буде професійно організовувати роботу у сфері благодійності, і ми стали залучати кошти, щоб працевлаштувати спеціалістів, готових працювати. У нас ще є кредо: благодійність заради змін в України, нам головне, щоб наші дії призводили до змін. Волонтери – змінотворці, вони допомагають державі побачити те, що їй не видно. Волонтери, коли вони аналізують, раціоналізують, мають зв’язок із фронтом, можуть бачити та аналізувати прогалини, які ще не закриті, і закривати їх. А прогалини бувають, це велика війна.
- Давайте проілюструємо це вашими проєктами.
- Від початку вторгнення, з березня до травня 2022-го, у ЗСУ була потреба в елементарному – їжа, одяг, спальники. Потім держава адаптувалася до ситуації, і швидкість цієї адаптації була шалена. Головні потреби були закриті швидко. Вже влітку ми подумали, які проблеми в армії є ще.
- Я уточню, ви від самого початку були у цьому приміщенні?
- Ми спочатку працювали онлайн, тобто вся допомога, яка приходила, зберігалася на різних складах, ми просто організовували логістику. У нас не було картинки, як всі бігають по штабу та щось роблять. Ми відбулися в онлайні (люди відгукнулися на мої дописи в соцмережах) та довгий час працювали без офісу, але це не заважало нам нарощувати обсяги, бути ефективними та працювати на зміцнення війська. Ми закуповували і передавали спальники, футболки, труси. Ми добре усвідомлювали, воїн не герой Марвела, це людина. Ми вирішили бути поряд з людиною, в якої є базові потреби. Коли проблеми з речовими забезпеченнями були зняті, ми поглянули на «зиму», на речове забезпечення взимку. Одягу було достатньо, але ми зрозуміли, що зможемо підсилити Збройні сили України кращою спальною системою, яку можна використовувати просто на вулиці. І ми почали досліджувати питання, і тоді зрозуміли, що «спальні системи» є тільки в країнах НАТО, в Україні їх просто не існує.
- І що то таке «спальна система»?
- Ми просто уявили безліч ситуацій, в яких опиняються хлопці з різних родів військ на війні. Спальників було достатньо для ситуацій, коли ти у бліндажу. Але коли ти взимку виходиш на позиції і ти – снайпер, розвідник, зенітник або воїн, який довго стоїть у пункті спостереження, ми зрозуміли, що там потрібне: водонепроникні максимально утеплені спальні системи. Ми думали саме про цю категорію військових, якій потрібний перепочинок при від’ємних температурах, при довготривалих опадах. Ми провели дослідження таких продуктів у країнах НАТО, в Україні. Ми запросили на обговорення альпіністів, туристів, технологів, військових спеціалістів... І ми зрозуміли, що треба створювати саме спальну систему. Якщо військові сплять у повній амуніції, то треба розширити у спальнику місця, де плечі та ноги. Якщо солдат не знімає берці, то треба підсилити нижню частину спальника, вшити там особливо міцну тканину. Ми мали придумати безпечну систему «вилазу» з системи: боєць одним рухом руки, може просто розкрити спальник. Потрібно також забезпечити теплоізолюючі елементи, завдяки яким «ані крапля» тепла не вийде зі спальника. І все це в купі дозволяє при мінусових температурах спати на вулиці – не промерзнути, не отримати обмороження кінцівок. Система це – каримат, водонепроникний чохол, спальник. Справжнім подарунком було, коли боєць дзвонить і каже: нарешті виспався за півтора року… Хлопці оцінили все, над чим ми ретельно працювали. Кожна партія – збір мільйонів гривень, минулого року ми зібрали три мільйони на близько п’ятсот спальних систем. Ми їх відправилися у підрозділи для спецзавдань.
Після спальника ми зрозуміли, що покращення побуту та турбота про військовослужбовця – це підвищення боєздатності війська. Воно можливе не лише завдяки постачанням зброї, бо військовий, який виспався та прийняв душ, значно краще б’ється із ворогом. Це підтверджують і дослідження в арміях НАТО.
Я це все чула на свої вуха: дайте нам виспатися, помитися. Адже бойові дії точаться у посадках, в полях, у розбомблених селах… І є так звані мобільні прально-лазневі комплекси – там душі є, пральні машинки. Ми зрозуміли, щоб їх було достатньо, треба відкривати власне виробництво. І ми його відкрили – робимо їх з двадцятифунтових морських контейнерів. Це дуже міцна конструкція, ставиться на контейнеровоз, може переїжджати, попри перешкоди, з місця на місце. З січня зробили одинадцять комплексів для фронту. Лазнями військо забезпечено лише на 20%, їх ще потрібно багато. Люди люблять підтримувати цей проєкт.
Я НЕ ВІДЧУВАЮ, ЩО ВОЛОНТЕРСТВО ВИДИХАЄТЬСЯ
- Люблять підтримувати? Доводилося чути, що волонтерство в Україні видихається.
- Навпаки. Воно не видихається, воно сильнішає. Чи втомлюються люди донатити? Таке можливо, якщо вони не відчувають довіри, чи потреби. І тоді можуть зменшувати донати, але якщо йдеться про тих, хто знайшов своє місце для допомоги – фонд, волонтера, якщо людина відчуває, що хоче донатити, то потік пожертв не зупиняється. Ми не бачимо з тим проблем, при тому, що найменший донат може бути 5-10 гривень, найбільший від юросіб – до півмільйона гривень.
- І що було далі?
- А далі, працюючи з речовим забезпеченням, ми придивлялися до систем маскування. Аналітика показувала, а в школі снайперів, з якою ми спілкуємося, нам підтверджували, що тут їм потрібне підсилення. Ми запустили проєкт і побачили, що темпи наплітання маскування відстають від потреби. Щоб забезпечити снайперів, ми розробили технологію, яка дозволяє пришвидшити процес.
Ми набираємо набори матеріалів для наплітання. Спочатку – збір мішків з-під кави. Потім у фарбувальних цехах ми їх фарбуємо, кольори підбирають наші спеціалісти у співпраці зі школою снайперів. Після фарбування, передаємо матеріал у сатальні цехи, де руками розбирають мішки на ниточки. Нитки передаємо у пакувальний цех – там є технологія наплетень (її зафільмовують на відеоролик, пишуть супроводжувальний текст-інструкція, як, власне, ), а ще є формула (враховані кольори, щільність мережива), це все використовується майстринями.
Ми робимо спеціальні манекени, рами для плетення – все відправляємо по всій Україні. Плетуть у бібліотеках, клубах, квартирах... Це все наш «маскувальний батальйон» – так і називаємо.
Потім всі готові набори повертаються до нас, і ми перевіряємо якість. Наше завдання: не лише дати одне маскувальне спорядження снайперу, а скласти йому цілий комплект, щоб він був замаскований для виконання будь-якого завдання. Матеріал, що використовується, має бути перевірений, щоб він «не світився» у прилад нічного бачення.
Зараз проєкт у стадії запуску процесу, наплітаємо по 50 штук у місяць, плануємо вийти на 250 комплектів у місяць. Набір – це нашоломник, назброярник, кікімора, плащ, куртка, пончо.
- А я ще бачила у вас, як ви збираєте кришки від пляшок, щоб здати їх, а гроші витратити на прапори для бригад?
- Збір кришечок – інструмент акумуляції коштів. У нас багато таких інструментів: виїзди-презентації на вулицях, фандрейзинг, продаж сувенірів. А є ще паралельні проєкти. Ми створили простір підтримки сімей воїнів ЗСУ: підтримуємо дітей, супроводжуємо під час вагітності та пологах дружин, маємо, навіть, фахівців з грудного вигодовування. Наші двері відчинені, сюди можна постукатися та прийти на екскурсію, послухати про логіку проєкту, як ми їх будуємо. І люди кажуть: у вас такий масштаб... Масштаб – це характерне у нас слово...
- А які суми у вас є щомісяця на фінансування проєкту?
- Якби ми вимірювали нашу роботу людино-годинами, це були б шалені кошти, тому ми не готуємо цифри для озвучення, ми просто допомагаємо армії. От ви питали, як змінюється волонтерство в Україні... Я казала про явище, але можу сказати й про себе. Я стала сильнішою вірою в людей... За два роки я переконалася, що вірити у людей – правильно. «Ви важливі для перемоги. Нашою роботою змінюється історія», – я щиро повторюю це людям. І вони завжди поруч.
Лана Самохвалова, Київ
Фото Кирила Чуботіна