Воїн із протезом повертається на фронт

«Війна для нас закінчиться, коли ми ввійдемо в Кубань», – так сказав інвалід з лівою рукою понад лікоть. Він – український воїн з походження, майже два метри заввишки, з Черкащини, який повернувся із заробітків у Познані, щоби боронити свою рідну землю, на якій він родився, хрестився, брав шлюб та хрестив дитину. Є багато таких, але я на нього звернув увагу, немов на ікону козацького роду. До речі, він і подібний до козаків, тільки з напівлисиною замість «оселедця».

Знаю Олександра зі США, де він перебував для того, щоби встановити свій протез. Зустрілись ми у моєму бюро в Нью-Йорку. Співпрацювали ми стосовно доставляння безпілотників та тепловізорів для його бригади. У Львові ми зустрілися як друзі, тобто поговорити. Про допомогу його бригаді ми домовились не одним реченням, а просто поглядом. Адже ж ми співпрацюємо вже три місяці. Мені здається, що це дружба, коли поглядом порозуміваються.

Сьогодні він завершує реабілітацію та говорить, що планує вернутися на фронт. Каже, що почувається нормально. Та оскільки він інвалід, треба не тільки змінити його категорію і роль піхотника на снайпера, але й перекваліфікуватися формально. Бригада вже подала своє схвалення і жде його.

Чому він вступив у боротьбу зразу, у березні 2022 року, і бажає повернутися? «Бо це – моя земля... Я їх ненавиджу і ніколи їм не прощу... Хочу, щоби моя доня жила в Україні без страху та по­-європейському».

Олександр розмовляє по-українському, але з деякими московськими словами. Ну я також, тільки з деякими польськими словами. З кожного боку вороги і впливи. Схід і Захід разом, як співали під час Помаранчевої революції. Я ніколи не відчував сильнішого єднання.

Ці вислови, що це – моя земля і я ніколи їм не прощу, напевно, не унікальні. Україна єдина, але дуже різноманітна. Хіба не багато Олександрів у Збройних силах України? Не хотів я сплямити нашу розмову негативом, але в одному місці не витерпів, коли він похвалив допомогу діаспори. Я соромливо сказав, що є у нас у діаспорі українці, які називають себе навіть націоналістами чи бандерівцями і не докладають жодної допомоги у нашій боротьбі. Олександр пояснив: «Вони американці, а це моя земля». Він щодо цього питання був просто дуже чемним.

Олександр чомусь не боїться смерті. Йому тільки тридцять шість років. Це надто коротко. Він турбується тільки долею своєї дванадцятирічної доні, також Олександри, і її майбутнього життя на свої землі. Дружина і доня не збираються лишати рідну землю. «Москалів не було у моєму селі на Черкащині, ми розмовляли переважно по-російському, але тільки тому, що так ми звикли. Фактично ми не розрізняли. Тепер я бачу різницю, бо цією мовою говорять наші вороги. Вони хочуть нас стерти з лиця землі. Я це не дозволю... Я буду намагатися стерти їх... Вони не люди...»

Перед моїм співбесідником ще далека мандрівка. Він мусить завершити свою реабілітацію, і щойно тоді зможуть його перекваліфікувати, поки він повернеться до своєї бригади. Ми домовились, що він дасть знати, що найбільше потрібно нашим воїнам. А ми зі свого боку будемо допомагати і слідкувати, як наші воїни захищають Україну, та подивляти їхню хоробрість. Ми – нація героїв. Ми Україну не віддамо!

Наші воїни різні, але також дуже подібні. Мене не потрібно переконувати про нашу роль, що тоді, коли майже ввесь світ на нашому боці, то світ віддає нам тільки фонди і зброю. Ми віддаємо свою кров. А Олександр наразі віддав свою руку, і то тільки ліву. Він повертається на фронт. Хто знає? Ми домовились, що після війни зустрінемось на українській землі в Кубані. Запізнавши Олександра, я не сумніваюся. Адже ж Кубань – це наша земля. Олександр не перший і не останній. У нас багато Олександрів. Слава Богу! Слава Україні! Слава Олександру!

Аскольд Лозинський, експрезидент Світового конгресу українців

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства