Пам’яті нацгвардійця Володимира Рибчука (позивний «Танчик»)
Володимир Рибчук народився у карпатському селі Яворів. Горами й подорожами захоплювався з дитинства. Хлопчик був третім сином у Марії Іванівни, яка виховала чотирьох дітей. Жінка розповідає, що родина не завжди жила в достатку. Пригадує, у пожежі втратили дім, який довелось відбудовувати. Але, попри всі труднощі, її діти росли справжніми патріотами.
Щойно у Києві розпочалась Революція Гідності, Володимир з поїздкою не вагався. На Майдані отримав перше своє поранення 18 лютого.
«17 лютого він ще подзвонив і каже мені: «Мамо, моліться, нас оточив «Беркут». Потім кілька днів – ні дзвінка, ні слова, і ще пізніше - довгоочікувана вісточка, що з Володею все добре. Я так за нього переживала, що п’ять разів їздила до Києва», - пригадує Марія Іванівна.
Каже, відтоді син перебував на війні. Одним із перших став на захист країни у 2014 році в рядах батальйону оперативного призначення імені Сергія Кульчицького, що входить до складу Національної гвардії України. Брав участь у важких боях. В одному із них, який тривав кілька годин поспіль, отримав осколкове поранення. Але, щойно став на ноги, повернувся на фронт до побратимів. Таких поранень було кілька, як і швидких повернень до служби. Тому Володимира побратими називали між собою везунчиком і мужнім воїном.
Повномасштабну війну чоловік зустрів у Києві.
«Він приєднався до нашої групи швидкого реагування після 24 лютого. Не можу сказати чому, але прийшов із позивним «Танчик». Він був досить спокійним і взагалі безстрашним. Постійно був веселим, багато не говорив і ніколи ні на що не жалівся», - пригадує побратим Володимира, військовий Андрій Спіров.
«Оцей позивний Володя отримав через любов до гри в танчики. Як лише хвилювався, то все брався за цю гру», - пригадує Марія Іванівна.
«Так, він любив стратегічні ігри. А ще мріяв повністю пройти увесь Карпатський масив та Лікійську стежку у Туреччині (її протяжність 540 км – авт.). У нас лише з’являлись вихідні, то ми відразу брали рюкзачки і їхали в Карпати. Він дуже любив їх», - пригадує двоюрідний брат та друг Володимира Микола.
Розповідає, вони разом росли як рідні – ділились усім, бешкетували. Каже, брат дуже пишався тим, що потрапив у батальйон генерала Кульчицького, який став для нього взірцем у службі.
«Військова служба – це не був випадковий вибір для Володі, та й війна зовсім його не змінила: Володя не замкнувся у собі, залишався щирим, багато жартував і був на позитиві», - наголошує Микола.
Після служби в столиці Володимир отримав направлення у східні регіони країни. Там старший солдат Рибчук разом із побратимами потрапив під обстріл і знову дивом залишився живим.
«Це був Слов’янський напрямок, на межі Харківської та Донецької областей. У машині було 4-5 військових. Володя єдиний з них залишився живим і вийшов з оточення. Один боєць з тієї групи досі вважається зниклим безвісти. Ми дотепер не знаємо його долі, тіло не знайдене», - розповідає Андрій Спіров.
Пригадує, у тій машині загинув товариш Володимира з Косова. «Танчика» госпіталізували з пораненнями.
«Він мав можливість не поїхати на останню ротацію. Я йому ще сказав: «Володю, ти вже двічі врятувався дивом. Відпочинь, є можливість не їхати, а пройти реабілітацію». А він мені: «Ні-ні, я поїду». У нього ще осколки були в тілі, але він поїхав…», - говорить Андрій Спіров.
Відразу після госпіталю «Танчик» поїхав на фронт і загинув 29 грудня 2022 року у Кремінній на Луганщині. У 29-річного Володимира залишились мама, батько, сестра, брати, дружина Руслана і маленький син Олександр. Нещодавно хлопчик пішов до першого класу.
«Коли я бачила Володю востаннє? У Києві, на одній із вулиць Печерська. Він пригощав мене кавою. Казав, що все буде добре, аби не хвилювалась. Пам’ятаю, пішов у частину такий гордий, високий, стрункий. Красень. Дуже він любив свою Україну», - плаче Марія Іванівна.
«А ще він дуже смачно готував. Це не всі знають... А ще він мав особливу мрію – звести в Карпатах будинок у стилі «Aframe» (трикутний будинок-шалаш, в якому дах виконує функцію двох стін - авт.)», - розповідає дружина Володимира Руслана. Зізнається, спогади про чоловіка - це неймовірно важко і боляче, бо спільні мрії та плани тепер доведеться завершити самій.
2 січня 2023 року на Аскольдовій могилі з Володимиром Рибчуком прощались побратими Нацгвардії України. Звідти скорботний кортеж поїхав на Косівщину. Поховали Героя у рідному Яворові 3 січня. В останню путь відважного українського Воїна проводжали тисячі людей.
У жовтні 2023 року в будівлі Івано-Франківської ОВА Марія Іванівна Рибчук отримала нагороди сина - орден «За мужність» ІІІ ступеня і медаль «За військову службу Україні».
Вічна пам'ять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Юрій Плосконос, Фейсбук-сторінка Іванна Петричук, Нацгвардія
