Лист у домовину, або історія фронтового кохання

Вони – майданівці. Щоправда, зустрілися вже після Революції Гідності, коли стали на захист України, щойно перші танки заїхали у Донецьку область. Тоді Олена Кутова служила військовим медиком у 10-й гірсько-штурмовій бригаді, а Вадим – у батальйоні «Донбас». Весілля зіграли просто на фронті й мріяли разом будувати свій дім у вільній Україні. Та війна не пошкодувала і їхнього щастя. У березні 2023 року Вадим загинув у боях за Бахмут. Нещодавно дружина героя передала його речі у Музей Небесної Сотні.

Ми зустрічаємося з Оленою Кутовою у цьому ж музеї, що в Івано-Франківську. Жінка зізнається, після смерті Вадима у свої 37 вона повністю посивіла.

НА МАЙДАН – ІЗ МИРНОГО ЖИТТЯ

Олена поїхала на Майдан з Івано-Франківська автобусом у лютому 2014-го. Каже, бойовий дух і бажання боротись за вільну Україну були настільки чіткими і усвідомленими, що ніхто їй не міг цьому завадити. Удома залишились мама і двоє маленьких дітей, а Олена на Майдані робила все, що могла, та найперше – допомагала пораненим.

«Перев’язки, уколи – це для мене було не складно, навіть без медичної освіти. У мене мама, тітка і все оточення були медиками, а я вже у шкільні роки працювала санітаркою в лікарні, доглядала за хворою бабусею. Тобто навички в мене були», – пригадує Олена.

У той час Вадим теж був на Майдані. Він родом з Черкащини. Його та двох рідних братів виховувала лише бабуся. У Києві Вадим був серед активістів та студентів Майдану у найбільш важкі його дні. Пізніше він розповідатиме, що розстріли людей 20 лютого стали для нього переломними у виборі власного майбутнього. Відтак, майже одразу після Майдану Вадим поїхав у зону АТО.

Олена після повернення в Івано-Франківськ теж планувала своє майбутнє. Зізнається, розглядала всі можливості, аби отримати медичну освіту. Але її попросили надати допомогу у гарячій точці, яка щойно з’явилась на мапі України. І Олена не відмовилась.

«Коли лише танки почали заїжджати у Маріуполь, я зі знайомими вирушила на Донеччину. Мені сказали, що я зможу там допомагати і українським військовим, і місцевим. Пам’ятаю, серед перших випадків була вагітна жінка, яку знайшли зі зв’язаними руками у колодязі… Тоді там ситуація була дуже небезпечною, хоча таких важких поранень, як ампутація кінцівок, не було. У Десні я потрапила на навчання першої медичної роти й у 2015 році розпочалась моя офіційна служба», – розповідає Олена.

Вона пригадує, відбір на навчання у медичній роті був неабиякий. Але Олена пройшла його блискуче. Вона легко орієнтувалась на місцевості, швидко приймала рішення про допомогу і вміло володіла медичними навичками – миттєво знаходила вену для ін’єкцій, рахувала пульс, вправно робила перев’язки і не губилась за жодних обставин. Каже, навчання тривало більше 4-х місяців. Важко було і вдень, і вночі.

«Дуже багато людей тоді впадали у відчай і страх, коли лише мова заходила про відірвані кінцівки, підірвані тіла… Нам кожну секунду треба було дивитись навколо себе, реакція мала бути миттєвою, бо це рятувало життя людей. Там нас готували до справжніх боїв», – каже військова.

ЧАСТО БАЧУ ОЧІ ЗАГИБЛИХ

У зону антитерористичної операції Олена заїхала у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади. Пригадує, коли машини з військовими випадково завернули біля Єлизаветівки у житловий масив, люди їх зустрічали з неймовірною радістю.

«Пам’ятаю, нас побачила місцева жінка, почала плакати. Люди раділи ЗСУ, казали: «Наші приїхали». Кілька людей стали на коліна, зустрічали нас із квітами», – пригадує Олена.

Складні бої тоді тривали у Красногорівці. Звідти навіть без спепцзасобів можна було спостерігати за окупантами, які гуляли місцевими шахтами. Олена по кілька днів виїжджала на завдання зі снайперами. Пізніше перевелась у батальйон «Донбас».

«Страшно було. Вже у Бахмуті, Катеринівці окопи нагадували картинки Другої світової. Там хлопці мене називали «сестрою» і навіть «мамою». У критичні хвилини тримали за руки, благали про порятунок… Багато їх довелось забрати з поля бою. Скільки було врятованих? Не пам’ятаю. Пам’ятаю лише загиблих. Часто бачу їх очі. Просто перед собою, або уві сні бачу очі всіх, хто загинув. Це дуже важко», – зізнається Олена.

Пригадує, поранених доводилось забирати з поля бою під час обстрілів.

«Пам’ятаю, бронік висів у машині просто біля віконечка водія, щоб не вбили ще до приїзду на місце. Їхали туди з виключеними фарами. Там – міни, фугаси. Там уже ти повзеш, чимось накрившись, щоб забирати пораненого. Потім машина мчала на такій швидкості, що ралі відпочиває. Ми старались врятувати всіх, кого лише було можливо», – пригадує Олена.

ВІНЧАННЯ В ЛОЗОВІЙ І БІЛА СУКНЯ

Саме в зоні АТО вона зустріла свого Вадима. Він тоді був оператором протитанкової оборони батальйону «Донбас». Позаду у Вадима вже були Іловайськ, Піски, Щастя, Світлодарська дуга.

«Ми познайомились у наметі, де я чекала на медичну машину, яка довозила медикаменти. Там готувались розгорнути медчастину. Вадим зайшов випадково, попросив каву. Я запропонувала йому подбати про себе – показала, де чайник, вода… Пізніше він заходив із цукерками кілька разів. А потім ще запитав, чи немає в мене хлопця. Та які, кажу, хлопці? Тут бійці й мені не до того. Я взагалі не планувала жодних стосунків, бо приїхала на фронт, а не розважатись», – розповідає військова.

Спочатку вони обмінювались поглядами при зустрічі, зупинялись на короткі розмови. Але у військовому шпиталі Вадим не упізнав Олену, коли її побачив. Вже пізніше жінка довідалась, що у Вадима була сьома за рахунком контузія і набагато важча, аніж у неї.

За три місяці Вадим запропонував Олені вийти за нього заміж. Вона спершу відмовлялась, але він вперто наполягав на своєму.

«Він був дуже мудрим на свій вік, здавалось йому не 27 років, а всі 50. Я йому розповіла про двох дітей удома, яким за фронтових умов принагідно висилала смаколики. Знаєте, щоби добиратися близько 7 км пішки до пошти, про всяк випадок брала у рюкзак кілька гранат, діставалася на пошту, де робила переадресацію, аби рідні не знали – звідки посилка… Я запропонувала Вадиму, якщо в нього велика любов, дочекатись кінця війни, подумати, познайомитись. Але він поводився як дорослий чоловік – купив обручки і домовився у храмі про вінчання. Я погодилась, бо для мене він був Героєм. Таким, що завжди йде попереду з синьо-жовтим прапором. Його часто називали нациком, бо йому було принципово нищити на своїй Україні сєпарів і він це робив мужньо, без краплі страху», – запевняє Олена.

Коли комбат довідався про плани своїх бійців, дав наказ «зробити весілля по-людськи». Вінчались у Лозовій. Втім, за день до весілля батальйон отримав завдання виїхати у зону АТО.

«Вийшло так, що залишилась частина людей. Командування не було, близько 20 бійців – наші гості. У нас навіть був фотограф – Юрій Величко з батальйону «Донбас», з таким же позивним «Фотограф». Мені тепер шкода, що в нас немає більше спільних фотографій з Вадимом, крім весільних. Тоді здавалось, що у нас все життя попереду. Так, на весіллі я була у білій сукні. Я її не обирала ні з каталогу, ні в магазині. Жінка, яка її продавала, лише пообіцяла, що сукню я отримаю вчасно. На диво, вона мені повністю підійшла. Наче по мені шили, і я була щасливою», – зізнається Олена.

ВАДИМ БУВ ДУЖЕ ХОРОШИМ ТАТОМ

Вже на другий день після весілля молодята збирались на полігон. Олена встигла спакувати весільну сукню і вінчальні ікони, аби вислати їх поштою додому.

«Ми навіть торт весільний не розрізали, бо всі були дуже втомлені. Сили вистачило лише на кілька танців, коли знімали фату. Усе, що залишилось на столі, ми відправили нашим хлопцям в АТО», – пригадує Олена.

За кілька тижнів молода дружина відчула, що при надії.

«Це була зима. Сонце сліпить у вічі, а я стою з прапором України під час присяги новобранців. Навколо мене багато людей з фото та відеокамерами, а я відчуваю слабкість. Пам’ятаю, попросила зробити заміну і за кілька хвилин втратила свідомість», – зізнається Кутова.

Тест на вагітність підтвердив усі здогадки. Чоловік на той час був у госпіталі й ця новина його неймовірно втішила. Втім, попри усі його сподівання, що дружина залишить зону бойових дій, Олена залишалась поряд з Вадимом ще більше півроку на фронті.

«На сьомому місяці вагітності я отримала довідку про непридатність для служби і ще місяць чекала на відпустку. У чоловіка закінчився контракт і ми разом поїхали до Франківська. Мама була дуже здивована, бо вона не знала, що я воюю, я ж розповідала, що вчилась у Києві», – посміхається Олена.

У Івано-Франківську народилась Анастасія і молода сім’я вже з трьома доньками звикали до нового життя у мирному місті.

«Вадим був дуже хорошим татом. Може тому, що сам ріс без батьків, не знав дитинства… Пам’ятаю, найменшу завше пеленав, гуляв з нею. Настя була його всесвітом», – пригадує жінка.

Здавалось, усе складалось якнайкраще – підростали дівчата, Вадим знайшов роботу. Та після 24 лютого тривога не залишала нікого. Олена відправила дітей із сестрою у Польщу, а сама взялась за волонтерство. Вадим вступив у Тероборону. Часом усю зарплатню відсилав побратимам на фронт і продовжував оббивати пороги військкомату. Там просили відновити документи. Олена розуміла, чоловік уже подумки на війні і його нічого і ніхто вдома не втримає.

ПЕРЕД СМЕРТЮ ВІН ЗАКРИВ СОБОЮ ПОБРАТИМА

«Пам’ятаю, перед виїздом на фронт їх сповідав священник. У Вадима був із собою український прапор та два хрестики – його і мій, щоб і мій янгол-охоронець його захищав. Він вже знав, що там буде робити, кого навчати. Він думав, що приїде з перемогою додому, а його привезли», – продовжує свою розповідь Олена.

Заступник командира бойової машини 109-го батальйону Вадим Кутовий поїхав на фронт у січні 2023 року у складі 10-ої гірсько-штурмової бригади. Загинув у Бахмуті 9 березня, врятувавши на полі бою свого побратима.

«…близько 17 години Вадим востаннє вийшов на позицію. Не дійшовши до села, повідомив по рації, що навколо заміновано. Отримав наказ повертатись назад з групою. Ворог помітив рух групи з дрона, і почався мінометний обстріл. Міна потрапила в окоп, де на той момент перебували хлопці. Вадим отримав смертельне осколкове поранення прямо в серце. Перед смертю встиг закрити собою побратима Валентина Нестерова. Він був старшим від Вадима майже на 10 років. Тоді загинули троє військових. Валентин залишився живим, отримав поранення. Через два дні він повернувся на позицію, щоб забрати тіла убитих, але теж загинув, на тому ж місці», – розповідає Олена.

МЕНІ В ОБІЙМИ ХОЧЕТЬСЯ ДО ТЕБЕ

Вадим не дожив до свого 30-річчя два тижні. В останній розмові з Оленою він просив її не передавати жодних подарунків на фронт. А потім раптом додав : «І ніколи мене не забувайте».

«Я була в Бахмуті, розумію, що там робиться, бо я туди приїжджала як волонтер. Але я не розумію, як він міг загинути. Ця людина пройшла Іловайськ. Я бачила, як він вів бій, як умів знаходити укриття, де я б ніколи його не знайшла, не додумалась, не зреагувала б. У нього була миттєва реакція. Ще напередодні ввечері я з ним говорила. Потім говорив з ним мій тато. Він запитав «Як?», а потім сказав Вадиму – «Молись», і я все зрозуміла», – переповідає свої відчуття Олена.

Вадим Кутовий посмертно нагороджений медаллю «За честь і звитягу» та орденом «За мужність» III ступеня. Поховали героя на Алеї Слави біля Івано-Франківська, у селі Чукалівка. Перед похованням Олена самотужки у храмі обмила тіло коханого, переодягла і поставила у домовину свій останній лист.

«Мені в обійми хочеться до тебе. Бодай на мить. Одну коротку мить. А там, по тім. Нічого вже й не треба. Болить… Чому ж воно отак болить?!», – написала у нім Олена.

У Вадима Кутового залишись доньки Ольга, Олександра та наймолодша – Анастасія. Їй теж про загибель батька сказали одразу.

«Коли Настя про це почула, розкидала усі свої іграшки і до нині не грається. Каже, що чекає на тата», – пояснює Олена.

По смерті коханого Олена зробила на руці тату – три серденька, що символізують трьох доньок, і напис «Разом до кінця». Ці слова Вадим написав їй, коли прислав останнє своє фото. На ньому він показав серце і додав, що дуже її кохає.

«Вадим – це моя душа. У той день ми наче удвох померли», – зізнається Олена.

Затертий бушлат, в якому Вадим пройшов службу у батальйоні «Донбас» з позивним «Вуді», армійські штани, кофтину, яку любив одягати, фотоальбом, книгу, яку видала власними силами для нього, та інші речі Олена віддала у Музей Небесної Сотні в Івано-Франківську. На запитання, що спонукало її до такого рішення, Олена відповідає просто: «Він заслуговує на те, щоб його пам’ятали».

«Я хочу повернутись на службу… Думаю, якщо загину, ці речі мають залишитись для майбутніх поколінь, а у цьому музеї люди зможуть згадати про Вадима, як і про всіх, хто виборював для них вільну Україну ще з Майдану. Про всіх, хто протистояв ворогу до кінця, навіть коли дуже хотів жити».

Ірина Дружук, Івано-Франківськ