Пам’яті солдата Миколи Єфімова
35-річний солдат Микола Єфімов із Макарова загинув 12 жовтня цього року на Луганщині.
«Солдат Микола Єфімов командир 3-го відділення 2-го зенітного взводу зенітної артилерійської батареї ракетно-артилерійського дивізіону в/ч А4123, загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Діброва Сєвєродонецького району Луганської області», - повідомила про трагічну втрату Макарівська селищна рада.
За свій молодий вік Микола пережив не одну важку втрату. У дитинстві померла його молодша сестричка, а згодом від важкої хвороби – мама. Та він любив життя, крокуючи ним попри всі труднощі, людей, що його оточували і свою батьківщину, за яку віддав життя.
Хлопець закінчив Макарівську середню школу, потім - транспортний університет.
«Коля ніколи ні в чому не відмовляв однокласникам. Діти дуже хотіли з ним дружити. Він настільки був позитивним, доброзичливим і слухняним, що я часом думала, що хлопці такими не бувають. Чи то батьківське виховання, чи таким він був від природи, але за свою педагогічну практику я таких дітей зустрічала одиниці. Він завжди допомагав іншим, при цьому ніколи не чекав нічого навзаєм. Дуже скромним був. Як зараз пам’ятаю його світлу голівку та яскраву теплу усмішку за шкільною партою. Таким він і пішов у вічність», - пригадує про воїна його перша вчителька Ярослава Ступак.
Коли у 2014 році розпочалася війна, Микола став на захист України й двічі перебував у зоні проведення АТО. А після повномасштабного вторгнення одразу пішов у військкомат. Утім через травму йому там відмовили, тож він приєднався до добровольчого формування, у лавах якого допомагав ЗСУ, а ще годував у Макарові покинутих тварин. У телефонних розмовах зі своєю тіткою казав, що залишився вдома, аби стерегти бабину хату. Він таки зберіг її, а ще самотужки загасив у селі Фасівочка пожежу від ворожого обстрілу, врятувавши не одне обійстя. Після звільнення Київщини Микола отримав нагрудний знак «За оборону рідної землі. Макарів» і знову пішов у військкомат і таки потрапив на війну.
«Наш Коля змалку був дуже наполегливим, мав командний характер і ніколи не відступав від задуманого. Якщо собі щось надумав, то ніхто його не міг переконати. Це у нього від мами, моєї покійної сестри. Після її смерті я стала йому за матір. У нас були дуже теплі і люблячі відносини. Він завжди мене від усього поганого оберігав. Яка б ситуація в житті не траплялась, а це хлопець і бувало різне, він завжди казав: «Тьоть Оля, все нормально, тільки не хвилюйся»… Він ніколи не розповідав усю правду про війну і про те, як там, на передовій…», - згадує про Миколу його тітка Ольга Сениш.
Влітку Микола отримав поранення й після лікування приїхав додому. Проте реабілітацію не зміг пройти, бо тоді як раз загорілася хата його бабусі, яку він вберіг під час бойових дій у Фасівочці, тож чоловік всіма силами намагався її зберегти. Після того військовий знову повернувся в стрій і планував на грудень свою відпустку та весілля, а ще хотів мати багато дітей, але через війну цим мріям не судилося здійснитися.
Як розповіла його кохана Тетяна, Микола мріяв влаштували пишне весілля, аби в той день перекривали вулицю. Він щиро любив цю жінку і її доньку. Чоловік готував для них смачні страви і вони всі разом весело проводили дозвілля.
«Як тільки була найменша можливість, ми завжди були на зв’язку. Ніколи він не говорив, що втомився і там важко, завжди тільки на позитиві. Він багато будував планів на майбутнє і ділився ними з нами. Адже не уявляв своє життя без нас, а ми – без нього. Навіть із місць запеклих боїв, коли мав час на відпочинок, Коля телефонував: «Чим займаєтесь?». Пам’ятаю, як сказала, що плануємо піти до магазину, на закупи, а він: «Я з вами, включай відеозв’язок». І замість того, щоб виспатись, Коля купував з нами продукти, радив що купити і як приготувати, настільки він хотів бути вдома. Навіть через сотні кілометрів, під постійними обстрілами і атаками ворога нам вдавалося бути разом», - говорить наречена Героя.
Вона пригадує, що якось під час спілкування з Миколою вони з донькою почули звуки обстрілу, але він одразу знайшов слова, аби їх заспокоїти, мовляв, це привезли багато петард, то його хлопці бешкетують, підриваючи їх.
Рідні та друзі згадують, як Микола Єфімов любив дітей, а вони, відчуваючи це, відповідали чоловікові взаємністю. Дітлахи з його вулиці збирали кошти для підрозділу військового й передавали йому посилки та свої малюнки, а він пересилав їм від себе подарунки.
«Коля ніколи не хвалився своїми вчинками і нагород на груди не вішав, хоча мав багато нагород і в спорті, бо займався футболом, і на війні. Він просто так жив, щоб бути корисним іншим, без вагань ішов на допомогу навіть незнайомим і ні про що у своєму житті не жалкував… Він дуже любив життя. Надзвичайно був щасливим, що нарешті зустрів своє справжнє кохання Таню», - згадує двоюрідний брат воїна Богдан Сениш.
Востаннє з рідними Микола спілкувався у день своєї загибелі, 12 жовтня, і попередив, що кілька днів із ним може не бути зв’язку. Тоді в його кімнаті, що постраждала від пожежі, родичі як раз поклеїли шпалери і хотіли зняти для нього відео, але на подвір’я зайшов кум Миколи і повідомив про його загибель.
«Наші серця розбиті цією страшною звісткою. Наш дорогий кум, наш однокласник. Ця звістка про твою смерть – страшний удар для нас. Боляче навіть подумати про те, що ми більше тебе не побачимо...», - написала у соцмережах однокласниця військового Аліна Делієва.
На прощання з Миколою прийшли багато людей. Серед них були заплакані діти у військовій формі, яким він присилав із фронту подарунки. Того дня йшов дощ, ніби Микола Єфімов плакав за Україною, яку любив, а вона – за своїм мужнім воїном. Героя поховали на центральному кладовищі в Макарові.
Фото з ФБ Миколи Єфімова та Аліни Делієвої, сайту «Макарівські вісті»
