Генерал Валерій Ємбаков очолює Луганський військовий ліцей, який йому двічі довелось релоковувати: у 2014-му – з Луганська у Кремінну, а в 2022-му – на Київщину. А перед тим, як відновилось навчання в Березані, начальник ліцею встиг повоювати, спочатку захищаючи, а потім – звільняючи Броварський район. На початку березня 2022-го його призначили командуючим Броварського сектору оборони. Перше питання кореспондента Укрінформу до вищого офіцера Збройних Сил України було про те, чи очікував він такої масштабної навали з боку північного сусіда.
НАВАЛА. ПОЧАТОК
- Зважаючи на те, що я з 2014-го року безвиїзно служив у Луганській області й вся динаміка війни розвивалась на моїх очах, то станом на лютий 2022-го року в мене, як і в більшості старших офіцерів, була абсолютна впевненість, що війна почнеться. Раковий нарив у вигляді так званих «республік» не міг довго існувати. Більше того, нагадаю: напередодні подій 24-го лютого в Москві потужно активізувалась військово-політична складова, починаючи з того, що путін ухвалив рішення на своєму радбезі визнати «республіки», що звернулись до нього «по допомогу». Тому, звичайно, ми були готові до початку бойових дій у нашому регіоні. Але для мене особисто була геть неочікуваною авантюра, яку затіяли збройні сили Російської Федерації, починаючи з Житомирської області й на 3700 кілометрів навколо всієї центральної, східної й південної України аж до острова Зміїного, що між нашою державою і Румунією. 24-го числа я був готовий воювати, але достатньо неочікуваним виявився масштаб нападу ворога. Проте розгубленість тривала не більше декількох хвилин, – розповідає Валерій Ємбаков.
Як досвідчений офіцер, для якого ця війна була не першою (у 1995 році Валерій Євгенович був у складі миротворчого контингенту ООН в Югославії – авт.), він одразу взявся до справи. Оперативно вжив заходів задля безпечної евакуації дітей, вивезення документів. І в перші дні повномасштабного вторгнення звернувся до Міністерства оборони з проханням відкликати його з Луганської області задля продовження служби в бойових частинах ЗСУ.
- Оскільки я – кадровий офіцер, вибору переді мною не стояло. Це абсолютно нормальна поведінка будь-якого офіцера, який був або звільнений зі Збройних Сил із залишенням на військовому обліку, або, як я – відряджений. Десятки тисяч у перші ж дні російської навали добровільно увійшли до складу ЗСУ, з багатьма такими офіцерами я проходив службу, – зауважує він.
Починаючи з перших днів березня, Ємбакова відрядили в командування Сектору оборони Броварського району. Штаб сектору був зміцнений офіцерами Національного університету оборони України. Це – досвідчені офіцери, які до викладацької роботи мали досвід командування підрозділами або навіть з’єднаннями Збройних Сил України.
Ворог наступав на Київ із трьох напрямків. Найбільш загрозливим був рух із правого берега, по лінії Гостомель–Мощун. Величезне угрупування збройних сил РФ наступало із заходу, з Макарівського району. Дуже небезпечним став і північно-східний напрямок, оскільки, обходячи Чернігів і Суми, достатньо вагоме формування рашистських військ, починаючи з 2 березня, захопило в Броварському районі Київської області 24 населених пункти і впритул підійшло до міста Бровари.
- Оборону тут тримала, насамперед, наша славетна 72-га бригада імені Чорних Запорожців. Її підтримувала одна з артилерійських бригад та підрозділи Сил спеціальних операцій. Завданням нашого сектору було у співпраці з підрозділами ЗСУ організувати на місцях дії підрозділів тероборони і добровольчих формувань територіальних громад.
ПЕРЕД “ПАРАДОМ”, ЩО НЕ ВІДБУВСЯ
- Коли я приїхав до Броварів, буквально декілька годин витратив на основні орієнтування. І разом із офіцерами штабу ми почали підготовку до відсічі агресії рашистських сил. На той час п’ять тисяч наших хлопців, а може й більше, вже були озброєні. Приблизно стільки ж «брали в облогу» військкомат. Причому не з проханнями, а з жорсткою вимогою – озброїти їх, бо вони теж прагнули стати на захист і Броварщини, і Київщини, своїх домівок і родин. Знаєте, це був дуже важкий час, коли ще не було наших перемог, коли ми не знали, що менш, ніж за місяць, поженемо ворогів. Але, дивлячись у вічі нашим хлопцям, спостерігаючи такий сплеск народної жертовності, я був упевнений, що нічого в рашистів не вийде, – пригадує Валерій Євгенович.
Київщина зустріла ворога абсолютним спротивом. За словами Валерія Ємбакова, чи не в кожному селищі тут, та й в інших регіонах України, типовою стала картина, коли «глава сімейства готується йти на позиції, дружина набиває магазини автомата патронами, а діти роблять «бандеро-смузі».
Генерал підкреслює: вінцем цього спротиву стали події 9-10 березня. Коли дві російські батальйонно-тактичні групи на чолі з командиром полку, який згодом згинув (не загинув, а саме згинув – уточнив Ємбаков), йшли чотирма колонами Чернігівською трасою на Київ, наші підрозділи їх «зустріли». Були залучені, насамперед, батальйон 72-ї бригади, який очолював Роман Дармограй (на той час – майор, нині – командир бригади, Герой України – авт.) плюс частина ССО, частини територіальної оборони. Росіянам завдали нищівного удару: за декілька хвилин було знешкоджено двадцять одиниць техніки. Кадри цього розгрому під Скибиним обійшли весь світ із коментарем російського командира: «Всё пропало, нам полный… капец».
- Більше того, ще пару днів ми їх ганяли полями й лісами навколо Скибина. Нагадаю, це було за два кілометри від Броварів, а Бровари – це, власне кажучи, Київ. Небезпека була дуже й дуже серйозна. Але завдяки героїзму Збройних Сил України та усього народу – ми їх зупинили. Відкинули на висхідні позиції. А найближча їхня позиція на нашому напрямку була біля Великої Димерки. Тут рашисти почали займатися тим, що вміють найкраще: мародерити, грабувати, вбивати, ґвалтувати. До прикладу, в Богданівці один із цих виродків на очах у родини вбив чоловіка і чотири дні ґвалтував жінку в присутності неповнолітнього сина. Це, на мій погляд, найяскравіший епізод того «звільнення», яке вони готували тут, на Київщині, – зауважує генерал.
«СЛАВА УКРАЇНІ! МИ – СВОЇ»
- Тоді стало зрозуміло, що ми їх будемо тут громити. Завдяки нашим людям, ми щогодинно отримували інформацію, що діється в кожному з 24-х окупованих сіл і селищ у нашому секторі оборони. Щодня як не сотні, то десятки телефонних дзвінків було. Люди, ризикуючи собою, повідомляли, де перебувають рашисти, де їхня техніка. Після того лічених хвилин було достатньо, аби артилеристи, які стояли поруч із нами, отримували всі необхідні координати. І година за годиною, день за днем вибивали військову техніку й особовий склад рашистів, – розповідає Валерій Євгенович.
За його словами, після звільнення Богданівки наші воїни побачили на одному з городів площею менш як пів гектара рештки понад 20 одиниць техніки тилового пункту управління, включаючи паливозаправники, «Урали» з боєкомплектом. Місцеві мешканці, які були свідками цього, казали: «Феєрверк продовжувався три години. Повибивало шибки у вікнах, двері повиносило, але ми не скаржимось».
- На жаль, не все складалось на нашу користь. Війна є війна... Дуже багато було втрат. Мій заступник по ліцею полковник Сергій Польний, який зі мною воював на Броварщині у складі розвідувальних підрозділів, брав участь у зачистці наших сіл і селищ. Їхнє повернення було трагічним. Виявили залишки трьох наших гелікоптерів однієї з бригад армійської авіації, які збили 7-8 березня під населеним пунктом Нова Басань на кордоні Чернігівської й Київської областей – це був наш сектор оборони. Для нас із Сергієм найболючішим було те, що серед загиблих пілотів був випускник нашого військового ліцею, капітан... Війна, на жаль, забирає молоді життя, найкращих людей... – каже генерал.
Після того, як загарбники накивали п’ятами, генерал та його помічники приїхали у Велику Димерку. Військові адміністрації Броварів і району направили до селища, в якому на той момент не було світла й газу, вантажівки з продуктами, медикаментами та іншими речами.
- Жителі, які зібрались у центрі, побачили нас й одразу кинулися врозтіч – не очікували, що це українські Збройні Сили. Та коли почули «Слава Україні! Ми свої», – повернулись. І я відчув, як люди навіть не обнімають, а душать в обіймах. У ті хвилини вони не питали, на кшталт: “Коли в нас з’явиться електрика, газ? Коли магазини запрацюють?” Перше, що вони сказали: “А ці гади не повернуться?!” Ми з хлопцями подивились на це… Як ми могли не зробити все, щоб убезпечити наших людей від оцієї навали? – зазначає Валерій Євгенович.
ОСНОВНУ РОСІЙСЬКУ ТЕХНІКУ В БОЮ В СКИБИНІ ЗНИЩИЛИ «СТУГНАМИ»
- Хотів запитати про тактику, яку ви застосовували. Тоді ж у ЗСУ ще не було ані «Хаймерсів», ані високоточних гармат 155-го калібру...
- Підрозділи ЗСУ займали оборону на визначених рубежах, бо, попри все, ми готувались до оборони. У всіх без винятку з’єднаннях і підрозділах були плани застосування, починаючи від оперативних угруповань і закінчуючи взводами та відділеннями. Війська виходили на заздалегідь визначені позиції й готувались до відсічі ворогу. Звичайно, на той час у нас не було тих зразків західної техніки, які є тепер. Тоді з західного озброєння ми мали тільки «Джавеліни» і «Стінгери», тобто протитанкове озброєння і тактичне озброєння ППО, яке, до речі, нам дуже допомогло відбивати десант на Гостомель. Дуже непогано себе показали українські «Стугни» та «Корсари». До речі, у бою в Скибині основну російську техніку знищили саме «Стугнами».
На той момент найголовнішу роль у наших перемогах відігравала мотивація. Бо українські військовослужбовці знали: за ними – сім’я, домівка, вулиця, село. Тобто те, заради чого живеш. На відміну від рашистів, з мотивацією яких не те, що були проблеми – її у них узагалі не було.
Але війна триває, і наразі ми маємо чітко знати, що російські збройні сили зразка лютого-березня, та, власне, й вересня-листопада 2022-го року (Куп’янсько-Лиманська операція, звільнення правобережжя Херсонщини – авт.) – уже в минулому. Росіяни, хоч як прикро, теж вчаться. Іде дуже жорстока війна з ворогом, який у рази переважає нас у людському ресурсі.
ЗАХИЩАТИ УКРАЇНУ, ОБ'ЄДНУЮЧИСЬ ДОВКОЛА ЗБРОЙНИХ СИЛ
- Ви бачили росіян «на передку» або в полоні?
- Звичайно. Уперше ми побачили їх у Богданівці біля школи. Вони спалили школу, спалили дитячий садочок… У школі в одному крилі розміщувався їхній штаб, а в іншому – шпиталь. Так-от, коли ми зайшли до школи, то перше, що в очі кинулось – акуратні рядки електронної техніки. Там були пральні машини, мікрохвильові печі – напевно, зі шкільного харчоблоку. І, що найцікавіше, штук 20 стареньких 286-х моніторів. Я таких років 20 не бачив. Ну, школа сільська, могли зберегтися. І все це вони приготували, щоб вивезти. Це перше.
А друге… Коли відкрили запасний вхід до трансформаторної підстанції, нарахували всередині декілька трупаків рашистів. Ще два трупи – в каналізаційному колодязі. Це доводить, що вони – нелюди. Своїх же залишили.
Загалом найбільше довелось бачити «хороших росіян», тобто їхніх трупів. Це стосується березня, квітня… Вони геть не розуміли, куди їх ведуть. Їм «напєлі», що тут зустрічатимуть хлібом-сіллю, що наші Збройні Сили ховатимуться за парканами своїх частин. Більше того, я на власні очі бачив їхню парадну форму. Особисто посилав групу на полонення в одному маленькому селі Броварського району 18-ти… як же їх назвати – аявриків. Я на них подивився – так смішно мені стало: замурзані, незрозуміло, у що вдягнені. Два чи три дні ховалися в льосі наших селян і весь цей час харчувались квашеними огірками з бочки.
- Як вам удалося розбомбити військову базу рашистів на Київщині?
- Це був тиловий пункт у селі Бервиця. Місцеві мешканці надали координати і ми одразу перенаправили їх артилерійській бригаді. Потім там попрацювали «Байрактари», після них – ствольна й реактивна артилерія. Доповіли все нам. Ми поїхали туди, зустріли жіночку, яка представилася Зоєю. Сама з Києва, приїхала 23-го лютого відвідати маму і затрималась. Їхній дім – буквально за 20 метрів від «армагеддону», який ми влаштували кацапам. Диво, але в будинку тільки шибки повибивало. Ще запам'яталось, як селяни – хлопці, діди – самотужки почали відновлювати електрику, і тільки за два дні прийшли працівники ДТЕКу. До того хлопці по 16 годин на добу працювали. Ми їм їжу підвозили. Тобто не тільки всі люди чинили спротив, а ще й після майже місячного перебування в рашистській окупації відновлювали інфраструктуру.
* * *
- Рашистам є куди тікати, у них є Сибір, є Далекий Схід. Нам тікати не доводиться. Україна в нас одна, її треба захищати всім миром, об’єднуючись навколо наших Збройних Сил, довіру до яких виявляють понад 94 відсотки нашого населення. Бо, не дай Бог, повториться те, що вже було в нашій історії… Перемога буде все одно, у нас немає альтернативи. Ми – кадрові офіцери, у нас і натяку не було, щоб евакуюватися у Дніпро чи в Ужгород і звідти дистанційно керувати ліцеєм. Так не вийде, бо я – батько, дід. І що, онуки казатимуть, мовляв, дідусь десь там з евакуації керував закладом освіти? Ні, так не піде.
Напередодні Дня Збройних Сил України хочу сказати, що це, на мій погляд, друге наше свято після Дня Незалежності. Я всім бажаю єднання і Перемоги. Віримо в Україну, віримо в Збройні Сили України. Слава Україні!
Михайло Бублик, Черкаси