Владислав Овчаренко, позивний «Турист». Він родом з Черкащини, останні 3 роки перед повномасштабним вторгненням жив в Естонії. 23 лютого 2022 року святкував відкриття своєї компанії в Таллінні, але вже наступного дня залишив все і повернувся в Україну, щоб вступити до лав ТРО. В складі 93-ї бригади воював на Ізюмському напрямкові, на Харківщині. Далі були захист Соледара, Бахмута, бої за Кліщіївку.

Нині Владислав представляє підрозділ «Signum». На Харківщині саме підрозділ «Туриста» уперше в історії почав успішно використовувати FPV-дрони-камікадзе. Тепер наш герой продовжує успішно нищити техніку і живу силу ворога за допомогою бойових дронів на передовій.

У бесіді з героєм інтерв’ю ведучі проєкту «Станція Краматорськ» Влада й Костянтин Ліберови торкнулися, зокрема, тем заборонених боєприпасів, які російська армія використовує проти ЗСУ й цивільного населення, обговорили, як дрони змінили хід війни та яким був перший бойовий виліт FPV-дронів під час цієї війни, а також як українські військові ставляться до російського наративу про можливі перемовини та «замороження» війни.

В.Л.: - Коли кілька днів тому ми в соцмережах запитали нашого гостя, чи зміг би він до нас приїхати, то почули відповідь: «Перепрошую, але у нас тут війна повним ходом. Зараз відіб'ємо штурм і через півтори години напишу».

К.Л.: - Владе, ти так буденно відповів, начебто, знаєш, їду в метро чи зараз я в офісі. Звідки ти взагалі знав, що штурм закінчиться, що він закінчиться через півтори години?

В.О.: - Дивіться, оскільки ми вже звикли до постійних наступальних дій росіян, можемо робити висновки з того, що наступальні дії проводяться від ранку і до вечора. Тобто, тільки з заходом сонця вони припиняють свої дії бойові, саме наступальні, і тоді вже можна перепочити. Тобто, в нас робочий день – зранку і до вечора, як і в цивільному житті: від світанку – і до заходу сонця.

В.Л.: - Останні 3 роки перед повномасштабним вторгненням ти провів за кордоном, в Таллінні, мав там власний бізнес. А чому вирішив повернутись і захищати Україну?

В.О.: - Від початку повномасштабного вторгнення, коли я отримав ці погані новини, що війна все ж таки розпочалась, я й повірити не міг в те, що хтось з присутніх моїх друзів, знайомих в Естонії та взагалі за кордоном може залишитись осторонь цієї всієї біди і не приїхати на допомогу. Тож я як громадянин своєї держави вирішив приїхати та почати боротьбу проти ворога.

К.Л.: - Взагалі за ці 1,5 року, що ти вже воюєш, в тебе не було відчуття: ну чого я все залишив і поїхав?

В.О.: - Ні разу, ні разу. Були якісь спогади в складній ситуації про моє минуле життя, але я ніколи не шкодував про свій вибір.

В.Л.: - Я знаю, що твій батько – депутат місцевої ради на Черкащині. Тобто, виявляється, діти депутатів все ж таки воюють.

В.О.: - Виявляється, воюють.

К.Л.: - Як ти взагалі ставишся до українських чоловіків, які правдами й неправдами намагаються тепер поїхати кудись за кордон?

В.О.: - Якщо ми говоримо саме про тих людей, які хочуть втекти і відректися як від України, так і від всього, що відбувається на нашій землі, то ставлення до цих людей у мене вкрай негативне. Я їх не поважаю і поважати не збираюсь, точніше, змінювати свою думку щодо цього.

К.Л.: - Але ж вони потім ще будуть повертатися в Україну.

В.О.: - Мені здається, що їм має бути соромно. Розумію, що не всім буде, але я б не зміг так жити.

К.Л.: - Ти брав участь в обороні Харківщини, і там вже російські війська буквально були під обласним центром. Що ти взагалі можеш розказати про той період?

В.О.: - Це були якраз такі перші бої нашого підрозділу та й майже особисто кожного хлопця «Signum». Ми поїхали на оборону села Заводи, це неподалік від Ізюма, і тоді ми зітккнулись з дуже потужними артилерійськими обстрілами і великою навалою живої сили противника. Через це ми відступили в село Велика Комишуваха, яке просто цілодобово розривали снарядами. Навіть досі, як згадую, страшно, тому що невеличке село з населенням до п'ятсот душ розносили всім, що тільки було. Касетні боєприпаси, гради, інші види ствольної артилерії, міномети. Це був дуже цікавий досвід.

К.Л.: - Ти сьогодні нам привіз один зі снарядів. Можеш про нього розказати, де ти його взяв і чого саме його вирішив привезти на пам’ять?

В.О.: - Дивіться, це снаряд 152 мм. Знайшли ми його вже після звільнення Ізюмщини. Дуже цікавий експонат, бо є одним з тих заборонених боєприпасів, які російська армія регулярно використовує як проти наших військових, так і проти цивільного населення. Він особливий тому, що містить близько одинадцяти тисяч дротиків металевих, так звані флешети. Запускається з будь-якого виду артилерії ствольної 152 мм. Над землею вибухає – і оці всі дротики летять в живу силу та інше, куди його відправлять.

К.Л.: - Я пам’ятаю, коли ми знімали на Харківщині, я постійно пробивав колеса, у мене на шиномонтажі ці дротики діставали з коліс. Так, дуже небезпечна штука, дуже.

В.Л.: - Скажи мені, будь ласка, як ставляться до ЗСУ місцеві жителі на Сході України? На них досі діє російська пропаганда?

В.О.: - Для нас дуже дивно було під час оборони Соледару зустрічатися з місцевим населенням, якому ми намагались допомогти, а у відповідь чули дуже негативні слова в спину. У нас був такий випадок, коли ми приїхали до багатоповерхівок, шукали собі місце для роботи, але там ще жило дуже багато місцевих. Мешкали як в квартирах, так і в підвалах. І поки я стояв біля машини, чекав на Сергія (він підбирав нам місце для роботи), до нас в двір залетів артилерійський снаряд. Він прилетів буквально через дім метрів сто. Дуже такий гучний вибух. Сергій вибігає до мене – і в спину чує фразу від літньої жіночки, типу, «што ж ви ето творітє, мальчікі, когда же ето прекратітся?». На думку цієї жіночки, наша артилерія витягувалась за передній край, розверталася і стріляла в житлові будинки з боку росіян. Тобто, це наскільки промивання мізків було вдалим у росіян, що місцеве населення вірило в от такі казки, які взагалі просто ну не можна у себе в голові вкласти.

В.Л.: - Коли чуєш таке, як взагалі реагувати, як стримувати себе?

В.О.: - Як? Ми намагаємося їм допомогти, привозили їм їжу, привозили їм воду, тому що ситуація настільки була погана... Були жіночки, які з нами добре спілкувалися, і вони нам розказували про свої проблеми, такі, як нестача води і їжі. Ми на свої очі бачили, як вони позичали, брали воду в борг по 0,5 л і потім ходили, шукали, де б ту воду віддати. Ми їм привозили баками воду, і найперше жіночка брала там півторачку водички і казала: мені потрібно побігти борг віддати. От таким чином.

В.Л.: - Тобто, у тебе немає злості, тобі їх просто шкода?

В.О.: - Моментами була злість, тому що злість не на самих людей, а на їхню дурість, бо вони вірять в пропаганду. І вони думають, що там буде краще жити. Але як можна в це вірити, коли до приходу росіян по них не стріляли, вони жили в своїх квартирах, у них працювали магазини, їздили автомобілі? І тільки прийшли росіяни – ми почали, за їхніми словами, їх обстрілювати. Ну це ж…

К.Л.: - Слухай, а звідки вони взагалі брали цю інформацію? Ну не могли ж просто видумати. Мабуть, хтось їм давав цю інформацію. Чи ти не знаєш?

В.О.: - На мою думку, це все проводилось багато років. І за багато років промивання мізків у них вже склалась така думка про Україну і Збройні сили загалом, що далі вже діло просто за фантазією їхньою було, от і все. Вони вірили, що Росія – добра, що Росія їх спасе від нас.

В.Л.: - Як змінити це в головах людей?

В.О.: - Я думаю, що це, звісно, можливо. І, на мою думку, наша держава дуже лояльно ставилася до різних телеканалів проросійських, різних програм. Це ж ціла система була налаштована як в інтернеті, так і телеканали, радіо. Все повністю працювало проти нашої держави та нашого народу, на жаль. Я не можу зрозуміти, чому цим не зайнялися, блокуванням цих всіх засобів масової інформації, ще раніше, ще до 2014-го року або після 2014-го року. Дуже дивно, дуже дивно.

К.Л.: - А серед цих людей були взагалі випадки, що вони здавали ваші позиції чи якось комунікували з росіянами?

В.О.: - На жаль, так.

К.Л.: - А як ви це бачили, як ви це відслідковували?

В.О.: - Найперший досвід це був (якщо ми говоримо про Соледар) тоді, коли ми тільки заїхали на наші позиції. Керівництво батальйону розташувалося в одному з приміщень, і на наступний день туди прилетіла ракета. Точно сказати, яка ракета це була, я не можу, але це щось здорове, що повністю знищило те приміщення. Тоді загинув наш розвідник, який прийшов з бойового завдання. Стояв надворі, спілкувався, курив сигарету з товаришем – і прилетіла ракета, і його привалило бетоном. Так. І це були наслідки здавання місцевим населенням наших позицій. Багато разів ми зустрічали відкриту агресію, коли вони приходили до наших підвалів, де ми розташовувались, і прямими погрозами виганяли нас звідти. Казали: «Убірайтесь вон отсюда, ви нам здєсь нє нужни». Ми розуміємо, що це у них в головах трішки не все добре, у тих людей. Але потім прилітало. У них всіх були телефони, зв'язок там був. В принципі, набрати і повідомити про наші позиції теж не мало ніяких труднощів для них. Але ж це треба знати, куди дзвонити. Майже у кожного цивільного, який перебував в Соледарі, я думаю, і в Бахмуті, були родичі з Росії. І, я вважаю, що за їхньою волею, проти їхньої волі потрібно було всіх евакуйовувати повністю, щоб ми не переживали за місцеве населення, і щоб так само та частинка, яка вирішила працювати на ворога, не могла повідомляти їм про наше місцезнаходження.

К.Л.: - Але ж це, по суті, порушення прав людей – виганяти людей з їхніх домівок…

В.О.: - А ви думаєте, що 152-му снаряду не буде все одно, хто там в автомобілі? Ну, тобто ми розуміємо, що є якісь цивільні правила, але ж ми на війні перебуваємо і маємо це розуміти. Тому що коли ми не заберемо цих людей з зони бойових дій, то потім нам буде важко їх захистити і вести бойові дії, бо ми будемо про них думати, щоб їм нічого не нашкодило, або мінімізувати взагалі ці втрати цивільного населення, або вони будуть нас здавати.

К.Л.: - Цю війну називають війною дронів. Наскільки взагалі, на твою думку, дрони тепер змінили поле бою?

В.О.: - На мою думку, дрони змінили повністю хід війни, перевернули все. Коли почалася ця війна, ми воювали за радянськими зразками, як ми, так і армія ворога. І з появою дронів все дуже капітально змінилося, тому що в нас з'явилися очі, про які колись ніхто не говорив і не знав. У нас з'явилося коригування артилерії з великої відстані і з мінімальними ризиками для коригувальника. І це може проводитися як вдень, так і вночі. Тобто, я думаю, що ситуація дуже серйозно змінилася, і такого ще світ не бачив.

В.Л.: - Ми знаємо, що ти і твоя група особисто стояли за першим в історії використанням... дронів-камікадзе. Чи розумів ти, чи розуміли ви тоді, що ви фактично пишете історію, принаймні військову?

В.О.: - Коли ми вже звикли до цієї війни, а на той момент, коли були вже придумані …дрони, ми вже до цього всього діла ставилися як «до двіжухи». І нам хотілось придумати щось новеньке. Наша група, Сергій, Богдан і я, ми тоді вирішили спробувати. Купили дрон на ОLX, зібрали його докупки, причепили на нього боєприпас і полетіли. Виходить, ситуація наступна, що, залежно від нашої необізнаності в цій сфері, дрон не долетів до цілі, але не долетів метрів п'ятдесят буквально. І ми тоді зрозуміли, що це все, що ми – на правильному шляху. Зараз ми замінимо деякі моменти – і в нас все вийде. Приїхали військові кореспонденти зі Швейцарії, і нас попросили показати їм якісь екшен. А у нас якраз був дрончик один, і ми кажемо, що ми не знаємо, чи у нас щось вийде, але у нас є дуже крута штука, яку ми хочемо використати на війні. Нас відправляють з ними на позиції. Ми ж їм пояснюємо, що у нас така ідея. Вони дивляться, в захваті. Кажемо: ану спробуємо. Ми пробуємо. Сергій, пілот, залетів в ту саму четверту хату, в сині двері. Там всі були просто приголомшені від цього результату. І ось саме з того моменту почалась наша історія вже як …пілотів.

К.Л.: - Тоді ви зрозуміли, що це, по суті, була революція?

В.О.: - Ми не так це тоді сприйняли. Ми сприйняли це як «вау, клас, у нас вийшло, нумо робити це далі!». Але ми навіть не могли собі уявити, що це будуть настільки тепер масово застосовувати: як ми, так і ворог.

В.Л.: - Ти брав участь у бойових діях на Донеччині, зокрема в Соледарі та Бахмуті. Чим відрізняються бойові дії там від Харківщини?

В.Л.: - На Харківщині у нас часто була позиційна війна. Якраз з появою «хаймарсів» в Україні в них дуже різко і дуже сильно зменшилась кількість артилерійських боєприпасів. І ми це тоді значно відчули, що коли обстріли були кожного дня регулярно, тільки новина про «хаймарси», перші вражені склади – і немає взагалі пострілів. Прямо це настільки було прекрасно. І з того моменту дії росіян змінились з наступальних на оборонні. І ми були, можна сказати, в глухій обороні, як ми, так і вони. Подекуди ми виходили, наші групи виходили, робили такі диверсії в селах, тимчасово окупованих на той час росіянами. Були дуже вдалі моменти. Але основна відмінність полягала в тому, що це була оборона як з нашого боку, так і з їхнього. Соледар показав вже, що таке наступальні дії, і що таке «Вагнер». Це було цікаве знайомство, навіть подекуди веселе, тому що ми не могли зрозуміти, під чим потрібно бути людині, щоб проводити наступальні дії у відкритому полі без бронежилетів, без нічого, просто автомат і максимальна кількість боєприпасів, обвішані на тобі для того, щоб у тебе було менше стримувальних рухів. І от таку тактику застосували росіяни на той час, що перша група максимально обвішується боєприпасами, всім, намагається пролізти до нашого переднього краю. Якщо у них це виходило, вони залишали оце у себе… І потім інша група, вже запакована в амуніції, заходила і продовжувала наступальні дії. І, на щастя, вся їхня тактика призводила до дуже величезних, безповоротних втрат їхніх, бо наступати в полі відкритому, без броні, без нічого, з великою кількістю наших вогневих засобів, які були пристрелені на ті позиції і на ті шляхи підходу їхнього, вони мали дуже величезні втрати. І я вважаю, що 93-тя бригада дуже круто впоралася зі своїм завданням на той час. Бо ми з самого початку і до нашої ротації тримали Соледар, і ворог не міг просто зайти в нього, як до себе додому. Вони там втратили як купу техніки, так і особового складу.

В.Л.: - Але все ж таки вони взяли Соледар, як кажуть, саме завдяки оцим «м'ясним» штурмам. Як взагалі ти оцінюєш їхню ефективність і що можна їм протиставити?

В.О.: - Ворог користувався поганою погодою. Ворог користувався нестачею боєприпасів і нестачею живої сили, нашої зокрема, закидаючи нас своїм «м'ясом», яке, хоч і помирало, але дуже часто доходило до наших позицій і їх займало.

К.Л.: - Росія переважає за кількістю зброї, живої сили, мобілізації, артилерії, авіації. Що нам робити? Як ми переможемо?

В.О.: - Хотілось би, щоб наше населення зрозуміло одне: що наш ворог – це хижак, який прийшов на нашу землю, щоб вбити нас і забрати все наше майно собі. І нам потрібно перестати бути жертвою. Ми маємо стати, об'єднатися та знищити цього хижака, бо якщо ми цього не зробимо, на нас чекає поразка. З початку війни всі боялися та переживали. А тепер, коли ми змогли дати відсіч від Київщини, від Харківщини, люди дуже сильно розслабилися. І, на мою думку, це вже починає ставати як АТО, версія-2.

К.Л.: - Яке взагалі твоє ставлення до тилового Києва тепер?

В.О.: - Я дуже радий, що люди живуть повноцінним життям, що вони можуть займатися тим, чим ми займались до війни. Але, дивлячись на ту ситуацію з клубами, п’янками і всім іншим, це трішки так незрозуміло, чому молоді хлопці займаються тим, а не готуються. От, мабуть, тільки в цьому моменті я відчуваю дискомфорт.

К.Л.: - Як можна вплинути на цю ситуацію?

В.Л.: - На ставлення людей. Змінити можливо його якось?

В.О.: - Я не знаю. Я намагаюсь зараз щось придумати, але обдумував це мільйон разів. І вважаю, що це знову-таки недостатність нашої, української, пропаганди.

К.Л.: - Ми в медіа перестаємо показувати війну.

В.О.: - Так. І коли її показують в медіа, дуже часто висвітлюють так, наче ми дійсно воїн проти «бомжів». І я дивився деякі соціальні опитування в Києві. На вулицях людей питали, що вони думають про російську армію. І 90% людей вважають, що російська армія – це «бомжі», і що ми їх там вже от трішки-трішки – і ми вже перемогли. Але насправді це не так. І дуже шкода, що засоби масової інформації наші донесли до людей хибну думку, що ми вже перемогли і майже не потрібно нам допомагати в цьому.

В.Л.: - От якраз люди цивільні, про яких ми з тобою говоримо, мені здається, їм треба більше знімати рожеві окуляри, більше пояснювати, що все не так райдужно.

В.О.: - Але потрібно ворогу показувати, що ми сильні. А людям потрібно показувати, що нам потрібна допомога.

К.Л.: - А де той баланс?

В.О.: - Оце ж я не знаю. Я думаю, як правильно змотивувати людей, щоб вони дійсно не переставали допомагати війську, як це було з початку війни.

В.Л.: - Що робитимеш після війни, після перемоги особисто?

В.О.: - Поїду за кордон, відпочину. Жартую. А може, й ні. Я не знаю, я про це не думав взагалі.

К.Л.: - То зараз у тебе фокус – тільки війна? Так, і це досить круто, тому що ніщо не відволікає.

В.Л.: - Але ж ти жив за кордоном. Ти після перемоги хочеш повернутися туди чи залишишся в новій країні, в новій Україні, розбудовувати її далі?

В.О.: - Я вже про це думав. І коли на початку повномасштабного вторгнення у мене була ідея така, що зараз приїду, швиденько повоюю, виграємо війну та й повернусь, то на цьому етапі вже дуже багато було втрачено. І дуже велику ціну ми заплатили за те, щоб звідси їхати. Спочатку в цій країні потрібно виграти війну, потім її потрібно відбудувати, а потім зробити так, щоб більше ніяка наволоч в цьому світі навіть і не думала про те, щоб нападати на нашу країну.

В.Л.: - Ми сьогодні розуміємо, що без підтримки Заходу нам було б дуже важко в цій війні. Як ти вважаєш, який меседж ми маємо донести західним суспільствам про війну в Україні сьогодні?

В.О.: - Меседж? А він тут один – якщо підтримки України буде менше, то шансів на те, що Росія піде далі, буде більше. І якщо вони хочуть зберегти своїх людей, яких, на жаль, ми не можемо зберегти в повній кількості, то нехай дають нам більше зброї, більше боєприпасів, і ми виконаємо цю складну роботу, яку вже почали. Наша країна втрачає дійсно найкращих, а вони всіюють наші поля своїми найгіршими, як би їх так назвати, ще без матюків, тою мерзотою, яка пре навалою на нас, яку просто не шкода, бо вони нікому не потрібні. А ми віддаємо найкращих.

В.Л.: - Тепер дуже часто у нас в медіа є чутки про те, що нас готують до перемовин, що ми втратили ініціативу. Як ти взагалі ставишся до можливої перспективи переговорів чи заморозки війни?

В.О.: - Навіть думати не хочу про можливу перспективу перемовин. Тому що як це собі взагалі можна уявити? Ми скільки своїх людей втратили на цій війні, скільки всього було зроблено, щоб тепер просто сісти за стіл переговорів з цією нечистю і піти на їхні умови!? Ну, я думаю, що більшість військових і населення не зрозуміє цього.

В.Л.: - Я повністю розділяю твою думку. Я теж вважаю, що якщо тепер поставити все на паузу, то ми просто втратимо час. І через певний час все повториться з більшою силою, тільки ми вже остаточно втратимо те, що в нас було. Але певні категорії людей думають так, що ми вже стільки людей втратили, можливо, перемовини, «замороження», припинити смерті наших хлопців, дівчат будь-якою ціною.

В.О.: - Так, гарно думають. Дамо ворогу більше часу на мобілізацію, на підготовку війська, більше часу на опанування нових технологій, виробництво дронів, ракет і всього іншого. Вони вже побачили, що у них не вистачає. Вони вже побачили, як ми справляємося з їхніми атаками і як атакуємо. І це тільки реальне питання часу для них – знайти протидію нашій обороні і запустити свою військову машину на тому рівні, якого ми не будемо очікувати наступного разу.

К.Л.: - Про що ти мрієш, окрім перемоги?

В.О.: - Про спокійне життя.

К.Л.: - Так просто.

В.О.: - Все дуже просто. Я, мабуть, тільки на війні реально насправді захотів спокою.

В.Л.: - Зараз буде найулюбленіше питання з тилу, готуйся. Коли закінчиться війна?

В.О.: - Я думаю, що ми вже цю відповідь отримали, коли говорили про повну мобілізацію населення, як чоловічого, так і жіночого. Ми маємо всі об'єднатись. Якби ми всі об'єдналися ще раніше, у нас було б набагато більше шансів завершити цю війну ще в минулому році навіть. Тому що от оці часткові, невеличкі мобілізації, вони просто беруть і розтягують цю війну на час. А якби ми сформувалися в один величезний військовий кулак ще на початку, то ми б так дали по харі російському агресору, що вони б від цього вже не відійшли.

К.Л.: - Що найважливіше для українського суспільства одним словом?

В.О.: - У мене в голові зараз – тільки згуртованість, об’єднаність, тільки це. Я намагаюсь знайти в своїй голові щось ще, але, думаю, що якщо ми дійсно згуртуємось так, як на початку війни, то це тепер найважливіше. Так.

К.Л.: - Дякую тобі. Була чудова розмова!

В.О.: - Дякую вам.

В.Л.: - Дякую, що приїхав, для нас це велика честь.

В.О.: - І подарунок привіз вам ще один. Це бронежилет російського військового, який йому вже не знадобиться. Він з Ізюмського напрямку. Але, думаю, для вас буде цікавий…

К.Л.: - Тепер у нас є бронежилет.

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов