Нинішнім гостем проєкту відомих українських фотографів-документалістів Костянтина і Влади Ліберових «Станція Краматорськ» став бойовий медик з позивним "Лата", який залишив кар'єру IT-спеціаліста, щоб рятувати життя своїх побратимів на передовій.

Євген Лата родом з Одеси, навчався в Англії, жив у різних країнах світу, в Африці. 2014 року брав участь в АТО, знімав донецький аеропорт, опісля – знову був висотним альпіністом, спелеологом.

Зараз Євген учасник операції на Лівому березі Херсонщини, де щодня рятує життя наших військових – він старший бойовий медик 222-го батальйону 126-ї бригади ТРО.

А теми розмови з героєм торкалися не лише особливостей роботи бойового медика, а й аналізу воєнної ситуації на лівому березі Дніпра, зокрема в районі села Кринки, настроїв цивільних мешканців Херсонщини і впливу російських ІПсО на деокупованих територіях. Та й навіть імовірної потреби в мобілізації жінок у ЗСУ.

В.Л.: - Євгене, розкажи, звідки ти до нас приїхав?

Є.Л.: - З Херсонщини! От, прямо вчора я ще був у зоні бойових дій – і сьогодні в Києві. Це такий контраст класний, тому дякую, що запросили.

К.Л.: - Ти вчився у Британії, працював за кордоном. Чи збирався ти там залишатися?

Є.Л.: - Звісно. Я закінчив університет міста Ньюкасл, це таки один з найпрестижніших вузів Великобританії. Я отримав там магістерський диплом з відзнакою по оперуванню морськими перевезеннями, це морська логістика. Жодного дня не працював по цій спеціальності, до речі, але диплом маю. Ну, й звісно, я планував там залишатись, планував там працювати. Більше того, я навіть працював у Великобританії на проєктах Нешнл Географік, трішечки знімав – і тут починається війна. І от у мене є вибір між тим, щоб от – залишатись зараз у Великобританії, працювати там, перевозити родину, або повернутися в Україну.

В.Л.: - І чому ти вирішив повернутися?

Є.Л.: -  Ну-от, якось з'явилося. Дивись, чого я повернувся в Україну? От уяви собі, ти знаходишся у Великобританії, у тебе все круто, і тут ти дивишся телевізор – і ти бачиш Майдан. І ти бачиш Майдан, ти бачиш події, які відбуваються. Більш того, я почав дізнаватися, що мої знайомі «кореша», вони беруть участь на цьому Майдані. Для мене це все, я був абсолютно, як кажуть, поза політикою, абсолютно аполітична людина типу громадянин світу. Який вважав, що треба мандрувати в усьому світі, жити, любити всіх людей там. Більш того, мені зараз соромно зізнатися, у мене футболка є така, моя мама наводила порядки вдома і знайшла футболку «Я русский», я носив цю футболку, прикинь. І зараз я навіть привіз її на фронт, і ми її постелили, ходив там, щоб ноги витирати. І от я живу в Британії, от у мене є мрії, є плани, я думаю, що все – я тут залишаюсь, і тут починається Майдан і для мене це був переворот мого такого світу. Я приїхав тоді в Україну, приїхав всього на два дні. Але так вийшло, що я приїхав на дату розстрілу Майдану. Я не був там на передовій. Я був у центрі, там, біля сцени, знаходився. Але я бачив, я чув постріли, бачив, як туди вивозять людей, евакуюють там поранених, загиблих. І от тоді все змінилось абсолютно. Тобто тоді я вперше знайшов свою якусь ідентифікацію, що насправді то я українець, що насправді у мене є, у мого народу є якась історія, є мова, є культура. І я тоді почав це досліджувати.

К.Л.: - Твоя війна в 2014-му році, з чого взагалі почалась? Я дивився твій ютуб-канал, там немов ти починав з волонтерства?

Є.Л.: - Так і є. Моя війна почалася з того, що я вирішую повернутися в Україну в 2014-му році. Я повертаюся – і думаю, а чим ще мені зайнятись? Ну, я вирішив тоді, що я хочу піти воювати, хоча в мене немає там жодного військового бекграунду. Трошки брешу, я навчався в Київському військовому ліцеї, 9-10 клас, це трошки такий військово-патріотичний ліцей, куди батьки відправляють своїх дітей, щоб вони не заважали. Але все одно я не служив в армії, тобто я там навіть зброю в руках майже не тримав. І я приїжджаю і прихожу до своїх батьків, у мене тоді було таке якесь патріотичне почуття, кажу: я йду на війну, все, от я їду. Мама – плакати, всі відговорювати, всі починають плакати і до мене підходить тоді мій вітчим, якого я дуже поважаю за цю штуку, він каже: Жень, ти можеш взяти зброю і піти воювати, але подумай, чим ти будеш більш корисний, от просто подумай, чим ти будеш більш корисний? А тоді ж не було, що там економічний фронт, інформаційний фронт, різні фронти. І я подумав, що я вмію знімати, тому що я мав проєкт Нешнл Географік, і я вмію, і в принципі – в мене є якась аудиторія, вмію там організовувати, збирати. І ми збираємо дві машини гуманітарної допомоги, такі, ну це було, знаєш, шкарпетки якісь, тобто це не те, що зараз там дрони возять, ми тоді шкарпетки, ковдри...

К.Л.: -  Це як в перший день війни збирали, не знали – куди, що.  

Є.Л.: - Консерви якісь позбирали, бабусі приносили. Я взяв камеру і подзвонив друзям, які в той момент, ну, я був альпіністом, у мене було багато друзів з різних федерацій альпінізму. У мене були друзі з Донецької федерації альпінізму України, які пішли воювати в один з добровольчих батальйонів. І от це були перші дні ТрО, тоді добровольчі батальйони були. І вони кажуть: от у нас нічого нема, ми голі, босі, приїжджай до нас. А там такий умовно, це був період, коли можна було приїхати куди завгодно, тобі дадуть зброю. Кажуть, ну все – давай з нами будеш тусувати, з нами ходиш тусуєш.  І от воно зараз виглядає, типу ходиш, тусуєш, а насправді… Я вперше потрапив на фронт у селище Піски, справжня передова, перша лінія, в той період це була найгарячіша точка, яка тоді от була, існувала. І я приїжджав дійсно з якимось таким типу почуттям: та зараз буде двіжуха, прикольно, там класно, познімаю, віддам гуманітарку. Я потрапляю там в перші ж дні під обстріли, гинуть хлопці, які мене привезли.

К.Л.: - В тебе на очах.

Є.Л.: - Так. І у мене була така історія, на яку я багато років намагався собі дати відповідь. Справа в тому, що ми приїжджаємо, вистрибуємо із машин, починається обстріл – і нас закидають хлопці в такий окопчик. Я падаю в цей окопчик, іде обстріл, і я потім вилізаю з окопчика – і розумію, що я обісцявся. А я ж, типу, готувався до війни все життя, я ж альпініст, спелеолог, я багато брав участь у різних операціях. І та-от історія дуже багато років, вона не давала мені спокою, що типу, ну, як я міг? Ну, як так сталося? Я потім зустрічався з цим дуже багато на війні, коли хлопці під час свого першого обстрілу... І от поки я не дав собі відповідь, що це нормальна реакція на ненормальні обставини, і що це абсолютно нормальна реакція організму, – мене дуже довго це мучило. Тому моя оця перша поїздка, вона повністю змінила все – і я зрозумів. Я провів там 9 чи 10 днів у Пісках, все побачив там – і обстріли, й поранені. Я тоді зрозумів, що я хочу це, по-перше, документувати, бути з камерою. Ну, а по-друге, я хочу, можливо, дайте мені зброю і я буду. І мені дали зброю. Це була зброя від якогось там вбитого росіянина чи денеерівця, дали зброю, дали якийсь там магазин. В мене була своя броня, своя каска, камера. І отак-от я п'ять місяців знаходився на фронті.

К.Л.: - Ти був в АТО, а потім вже поїхав у Танзанію. До речі, чому саме туди? І потім аж до повномасштабки ти поїхав з України, займався айті, чому так?

Є.Л.: -  Дивись, коли закінчилося АТО, у мене був такий стан, з яким зараз зіштовхнуться, на жаль, мені здається, дуже багато людей. Коли ти повертаєшся з війни, повертаєшся з якихось подій або, можливо, там повертаєшся з полону, то у тебе виникає питання: а що далі? Тому що це кардинально інший світ. І я, коли повернувся з АТО, от знаєш, те, що зараз кажуть, що військові й суспільство не розуміють одне одного, – розуміють. От те, що зараз відбувається, і те, що відбувалося в 2014-му, повір, зараз розуміють, зараз для військових все зроблено. В 2014-му році я, повернувшись з АТО, я сидів біля фонтана в Одесі на площі біля Оперного театру, я чекав. Це була зима, я чекав свого товариша. Я сиджу з телефоном, втикаю в телефон, повз проходить жінка, я так нахилився, і очі піднімаю, бачу, якась жінка стоїть років 50. Вона просто підходить, так дивиться на мене і каже: валі в свой Львов, бандера, – і плює в обличчя. Прямо фізично плює мені в обличчя, я в формі сиджу, вона плює мені в обличчя.

В.Л.: - Жесть.

Є.Л.: - У мене тоді було настільки страшне почуття, тому що перше, що я подумав, – що я хочу вбити цю людину, це дуже страшно. Так сиджу і думаю – я хочу встати і вбити цю людину. Тому що я тільки ж учора був на Донбасі, там після Донецького аеропорту, після Пісок, – і тут якась жінка… Ну, це просто, звичайно, скажена жінка, з якої нічого не взяти. Вона постояла ще, покричала і пішла. І мене врятувало те, що мій організм просто, ну, я почав плакати фізично. Я сидів, плакав. От мене врятував мій організм. Тобто я не встав, не почав її бити, тому що я б сів там на 5, на 7 років, і ніхто б мене не виправдав за це. І слава Богу, що я почав плакати. І після цього моменту я почав думати, що мені робити далі? Тому що я розумів, що щось у моїй голові не так, я емоційно нестабільний, і, можливо, це може бути небезпечно для суспільства. Можливо, я можу бути небезпечний для себе. І так вийшло, що в мене є товариш, який живе в Танзанії. Він поїхав, там заснував свою компанію, ну, подорожі, альпінізм на Кіліманджаро і Сафарі. Він каже: приїжджай до нас. Там була якась велика експедиція, каже: приїжджай до нас, ти ж альпініст, будеш цю експедицію вести... Я приїхав на цю експедицію – і залишився там. І я провів в Танзанії рік. І от поки я остаточно не зрозумів, що я готовий повернутися в суспільство, і я би хотів жити в Україні й тепер боротися за цю країну не зі зброєю в руках, а якось своїм розумом. Щось спробувати, може якісь проєкти зробити, бо я ж у Великобританії освіту отримав, треба ж якось тепер цю освіту інвестувати тут в Україну. І от я через рік тільки повернувся з Танзанії.

К.Л.: - Це скільки пройшло часу з моменту, от як ти був у Донецькому аеропорту і вже опинився в Танзанії?

Є.Л.: - Буквально, я вийшов з аеропорту, в мене було декілька подорожей в Донецький аеропорт. Остання  була там в кінці листопада, потім ще весь грудень я був у Пісках, і всього пройшло десь шість днів між тим, як я приїхав з Пісок і мені жінка плюнула в обличчя, і через 5-6 днів я вже виїхав. А я перед цим ще встиг на два дні в Карпати поїхати в зимовий похід, тому що у гори – це єдине, що мене рятує в принципі в цьому житті. І я прямо з Карпат там з баулом, з рюкзаком, зміна там по формі, ні, вже не по формі, вже цивілка. До речі, я тоді зняв форму після цього випадку і не вдягав її до 2022-го року. Я собі навіть пообіцяв, що ніколи в житті не одягну форму і ніколи в житті не візьму зброю. І тут 24-е лютого 2022-го року. Там, дев'ять ранку, Женя стоїть, вже сиджу у військкоматі.

В.Л.: - Розкажи трохи більше про Донецький аеропорт. Як це було?

Є.Л.: - Це було страшно. Я коли вперше потрапив у Донецький аеропорт – це був хаос повний. Тому що, умовно, ми приїхали там до знайомих хлопців і кажемо: ви їдете в аеропорт? Їдемо. Я кажу: я хочу поїхати з вами, а зі мною ще був дуже відомий на той час «Мустанг». Мустанг Вон, це хлопець, пам'ятаєте, який розфарбував зірку в Москві, зараз служать в 47-й бригаді, й ми поїхали разом з ним. Ми в той момент дуже багато з ним лазили, спілкувалися. Я його трошки знімав, всі оці похождєнія. Й він каже: поїхали в Донецький аеропорт! Ми хотіли відвезти там умовно гуманітарну допомогу, познімати про це і потім ці матеріали пропонувати різним телеканалам. І на виручені кошти з цього, знову ж таки, закуповувати всякі речі й завозити. І ми приїжджаємо в Піски – і туди їдуть хлопці на броньованій якійсь «бесі», я вже не пам'ятаю, на чому, і кажуть: для вас місця немає в машині, але їде буханка. Ви хочете в буханці поїхати? Ми такі: та давай, чого ні? Я просто не розумів, що таке «буханка». Ну, приїжджає буханка, звичайна буханка. Ми сідаємо в цю буханку, з нами хлопці з Правого сектора, Мустанг і я. І ми їдемо по цій злітно-посадочній змузі, яка абсолютно прострілюється: тут танк, згорілий, там танк, тут літак згорілий, я все це знімаю. Для мене це поки що такий, знаєш, що екстрімчик, ще адреналін тримається. І ми приїжджаємо в аеропорт, і ми розуміємо – а нас в принципі не чекають. Ніхто не знає, хто ми такі, куди ми їдемо, з усіх боків по нас відкривається вогонь. Тому що в той момент виявляється, що там третій поверх контролювали сепаратисти, терористи, перший поверх контролювали наші підрозділи. Всі починають по нас стріляти з усіх боків, перший…

К.Л.: - Перший поверх, другий, третій.

Є.Л.: - Так-так. Тобто ніхто не розуміє, що це таке, хто приїхав, що це за сміливі такі хлопці на буханці. І потім, коли ми вже забігли в аеропорт, вже перезнайомилися і я залишився там, я був ще декілька разів приїжджав, залишався якийсь час. Був під час того, як там аеропорт штурмували, трішечки допомагав хлопцям з медичною допомогою, трішки допомагав хлопцям з якогось там відбиття атак. Але, ну, я б не хотів би, щоб склалася думка, знаєш, що там, типу, я боронив Донецький аеропорт, кіборги і всі такі інші штуки, тому що мені багато казали: от ти був у Донецькому аеропорту, ти кіборг. Ні, я не кіборг. Я приїхав і вижив, слава Богу, що вижив.

В.Л.: - 24-е лютого, 2022-й рік – ти знову в перших рядах. Як це було – повертатись?

Є.Л.: -  Я розумів, що війна буде. Ми тоді з моєю дружиною відпочивали і працювали в Грузії. Просто поїхав там помандрувати і покататися. І от, знаходячись в Грузії, яка була ця ескалація конфлікту? Всі обговорюють, грузини: о, ви з України! Всюди прапори висіли. Це був якраз січень-лютий 2022-го року, І от ми, знаходячись в Грузії, розуміємо, що якщо ми повернемось, то я навряд чи вже зможу виїхати. Якщо повернимось, то я вже піду на війну. Ми розмовляємо, вона каже: Жень, давай вирішимо зараз – ми повертаємось чи не повертаємось? От тоді було важко, 24-го лютого рішення вже було прийняте. От тоді, в січні, в лютому було важко, тому що в принципі трішечки там на 10% я сподівався, що нічого не станеться, що це просто якийсь піар-хід Російської Федерації. Але на 90% я був упевнений, що – ні, все-таки станеться. І коли ми приїхали, я першим ділом заліз до себе в шафу, дістав свій бронежилет і просто подивився, а що можна закупити, замінити. Я почав дозамовляти штуки, і це було класне рішення, тому що потім, коли почалась війна, – все. Ну, все вигребли. Ви пам'ятаєте це. І тому 24-го лютого я приходжу в військкомат там о дев'ятій ранку чи о десятій, а вже черга стоїть така на два квартали. І от я тоді знов «пріісполнілся», тому що це справжня така навіть громадянська боротьба проти агресора. А ще ж така пропаганда всюди була, з усіх боків, і там журналісти про це казали, що Київ за три дні, от Путін сказав, що Київ за три дні, й всі наші – давай, Київ за три дні.

К.Л.: - Ми самі чекали Київ за три дні?

В.Л.: - Впевнені, що зараз це дуже швидко може закінчитися.

Є.Л.: - Так. І тому я стою і думаю: ну все, от сьогодні ввечері бої будуть в Одесі. Просто, ну от сьогодні ввечері бої будуть в Одесі. А я якраз напередодні купив собі зброю, теж подумав і купив собі зброю, вона, щоправда, «мілкашка» 22ЛР. Ну, думаю, ладно, якщо між каскою і шиєю десь вистрілю в шию, то я людину вб'ю. Знаєш, в мене було таке враження про війну. Тому що війна, насправді, 2014-го року і війна 2022-го року – це абсолютно різні війни. Те, що побачив там і побачив тут, настільки брутальну війну я побачив тут, – там такого не було.

К.Л.: - Чому ти став саме бойовим медиком?

Є.Л.: - Є декілька пояснень цьому. Перше пояснення – воно фарт і удача, друге – більш раціональне. Почнемо з того, що так, я альпініст і спелеолог, то я в дуже багатьох моментах брав участь у пошуково-рятувальних операціях у горах, в печерах. І ще до війни там до 2014-го року, в мене була вже якась кількість, там десятки різних пошуково-рятувальних операцій. Тому в мене були, знаєш, базові розуміння, як надавати допомогу, базове розуміння, як евакуювати людину. І коли в 2014-му році я був на фронті, я дуже подорожував, дуже подружився з госпітальєрами. Це відомі, ми всі знаємо добровольчий батальйон, і мені настільки-от здалася їхня робота благородною, настільки класною, що ти рятуєш людей, що ти не забираєш життя. Ми-от кажемо, що ми не забираємо життя, ми знищуємо ворога, але все одно з цим жити. Ти вбиваєш, яке б воно не було, ти вбиваєш людей, з цим жити. І мені дуже-дуже подобалася ця ідея. Я дуже мріяв реально рятувати людей. Але й тут ще, коли проходжу військкомат, ще включається фарт і удача. Тому що ми стоїмо, у військкоматі величезна черга, колосальна, і я розумію, що я туди ніколи не попаду, тому що виходить там жінка і каже: у нас місць немає, але нам потрібні отакі-то, такі-то, такі-то спеціальності, якісь водії, там механік, автозаправник: є, я-я-я – все, заходьте. Я розумію, що айтішники там їм не потрібні або спелеологи не потрібні. І я сиджу думаю, ким я можу бути? І тут виходить ця жінка і каже: потрібні офіцери медичної служби, я такий – я! Проходьте. І вона мене проводить через весь цей натовп, я заходжу. Вона каже: яке у вас звання? Кажу, солдат. А ви медична служба?  Кажу – ні. Каже: а як ви підняли руку? Я кажу: дуже до вас хотів. Каже: ну добре, проходьте. І так я отримав посаду бойового медика. Ну, ТЦКашник у військкоматі, він це оцінив, каже: ти красавчик, молодець, п’ятірочка. Я думаю, ну, клас, я таки потрапив.

К.Л.: - Ти зараз військовий медик. Розкажи-от одну історію, яку ти будеш розказувати дітям, внукам, просто всім. Є така історія за ці два роки?

Є.Л.: - Насправді, історій багато.

К.Л.: - Одна, най, най, най...

Є.Л.: - Ми якось везли пораненого з ампутацією – і загубили його ногу. Ну, випадково, а потім у машині шукали, шукали її…

В.Л.: - Знайшли?

Є.Л.: - Ні, не знайшли, але це підняло настрій нашому хлопцю.

К.Л.: - Знайшли не його ногу?

Є.Л.: - Ні, не знайшли, загубили.

В.Л.: - Я не знаю, вам погано, що ми сміємося з цієї історії?

К.Л.: -  Але я просто бачив таку історію на власні очі.

Є.Л.: - Тому я якраз скажу, що тут жарти на війні – це, напевне, єдине, що тримає кукуху, єдине. Тому що, коли ти цілими днями бачиш всі ці жахіття, то єдине, реально, що я би хотів своїм внукам розповісти, – це якийсь жарт. І сказати, що, знаєте, навіть в тих умовах, у тому тотальному жахітті, ми знаходили якусь приколюшку, щоб посміятися. Тому що, коли в тебе цілий день – загинув-поранений, загинув-поранений, загинув-поранений... Ще коли я був бойовим медиком, в мене не було такого напливу, коли був бойових медиків підрозділ, у нас майже не було поранених і я займався тим, що я вчив людей. І в принципі мені здавалося не таким все брутальним. А коли я потрапив в медичну службу батальйону і займався евакуацією на лівому березі під час нашої контрнаступальної операції – там м'ясорубка і там жах. І ми вивозимо не тільки свої підрозділи, а й всіх суміжників. Ти просто кожного дня бачиш оцю-от штуку, тож єдине, що тебе може тримати, ну, в нормальному стані, – це знаходити якийсь позитив. Там з тими самими пораненими, якось з ними жартувати, там приколюватися. І, пораненим, яких ми знеболюємо, наприклад, анфітаміном, або якимись там іншими речовинами, ми починаємо їм пісні співати, вони так радіють, посміхаються, знаєш. Тобто і ти, коли бачиш, що у тебе був важкий поранений і ти його зараз стабілізував, і він у тебе починає посміхатися, – то якось моральне навіть полегшення є, для мене це великий кайф. Я потім приїжджаю, ми його віддаємо в лікарню, знаєш, ти йому тиснеш руку, ти кажеш, братан, дякуємо, що ти воював, а я радий, що я зміг тебе довести. Будь ласка, поправляйся, повертайся швидше. Тому я буду розповідати дітям і внукам от якісь жарти, які навіть в цих-от умовах ми змогли пожартувати.

К.Л.: -  Що найважче в твоїй роботі от зараз?

Є.Л.: - Найважчим. Це, однозначно, розлука з рідними, це найважче. Я з серпня 2022-го року знаходжусь на передовій, це скільки – 16 місяців. За 16 місяців за весь 2023-й рік і отой 2022-й рік я був удома 27 днів, сумарно за весь рік. У мене є дружина, у мене є собака, у мене сестри малі. І от вчора я перед тим, як приїхати сюди, я був дві години вдома. Тобто я приїхав з Херсонщини, і перед потягом я був дві години. Я зайшов додому і побачив, що мої сестри – це дорослі дівчата вже. І я от цей період якось за два роки пропустив. І мені настільки від цього боляче. Боляче, що зараз, от цей весь важливий період я борюся за своїх рідних, це все моя мотивація бути на війні, але я їх не бачу. І тому для мене це найважче, оця робота без ротації, робота без вихідних, у нас нема вихідних. Ми зараз, коли почалася контрнаступальна операція, з 2 серпня, ми працюємо 24/7. От у нас два екіпажі й два екіпажі працюють. Є ще там додаткові екіпажі, тож єдине, коли ти можеш взяти вихідний, – це просто хлопці підмінять мене і я поки там, бо хочу речі попрати, з'їздити в Херсон, та навіть просто приїхати суші поїсти, бо в Херсоні вже відкрилися якісь заклади, де можна. І оце важко.

В.Л.: -  А що найважливіше в своїй роботі сьогодні?

Є.Л.: - Найважливіше?

В.Л.: - Так.

Є.Л.: - Я дуже сильно пишаюся своєю роботою реально. Я втомився від армії сильно, від війни, від всього. Але якщо спитати, чи пишаюся я своєю роботою? Так, дуже пишаюся, тому що моя робота найважливіша. Це коли я пишу звіт і в цьому звіті я вказую, наприклад, що стабільний, що ми довезли його. А я потім обов'язково, в принципі, якщо ти мені опишеш якогось з моїх пацієнтів, – я його згадаю. Їх там було сотня, але всіх пам'ятаю, кого ми везли. І багатьох з них, особливо, якщо це мій батальйон, я знаю їх подальшу долю. І для мене це такий кайф, коли ти бачиш, що людину забрали, він, наприклад, був важкий, а він зараз повернувся до служби, і він продовжує служити. Або не повернувся, списався, але він здоровий там, і він живий  – найголовніше. Тому для мене найважливіше – це те, що я бачу результат своєї роботи.

В.Л.: - Вважаєш це правильним, що ми досі не говоримо про втрати на другий рік війни?

Є.Л.: - Гарне питання. З точки зору підняття бойового духу, ніхто ніколи не говорить про втрати. В основі пропаганди, от якщо ми почитаємо, які є пункти в слові «пропаганда», що таке пропаганда, то там якраз приховання втрат – це один з найважливіших пунктів. Тому що, напевно, якщо зараз люди дізнаються втрати, це буде жесть.

В.Л.: - Це важко.

Є.Л.: - Дуже важко. Навіть нам, військовим, теж важко. Тому що, коли ти живеш в якійсь свої бульбашці і ти дивишся, як звільняють Київщину, або як звільняють Харківщину, і ти не знаєш, які там втрати. Мені здавалося, я не був на Харківщині, тому мені здавалося, особисто я дивився на планшеті, і мені здавалося, що просто там така блискуча операція. Так от: наші заїхали, бах, там всі розбіглися, повтікали, наші без жодних втрати зайшли туди. Те ж саме було з Херсонщиною, ми звільняли Херсонщину. Ми стояли з вересня-місяця, боролися за Херсонщину, в листопаді звільнили. Але як у нас було?  У нас було, що перед нами ворог, ми сидимо в окопах. І тут в якийсь момент нам кажуть: хлопці, вирушаємо в марш, ворога більше немає. Ми спочатку так обережно заходимо в їхні окопи, розуміємо, що вони всі втекли, далі нас садять на техніку, на машини – і ми потім маршем до самого Херсона починаємо їхати. І я думав: нічого собі, які блискучі операції, але насправді це не так.

К.Л.: - Добре,  опиши, будь ласка, взагалі, як проходить евакуація з того берега?

Є.Л.: - Евакуація проходить, нам треба розуміти, що неймовірно складна логістика. У нас є два береги, між ними є Дніпро, там від 800 м до 3 км ширина цього Дніпра. І Дніпро – це ж не просто річка, з усіх боків це ще й болотиста така місцевість. І плюс є велика кількість різних там приток: та сама річка Інгулець, ті самі Конка, різні рукави цього Дніпра. І тому в нас проблема логістики полягає в тому, що нам треба, щоб вивезти пораненого або загиблого, нам треба подолати 2-3-4 водні перешкоди. Щось хлопці долають там на собі, коли несуть ноші. Там умовно в тебе може бути якась річка по пояс, там маленька або просто болото. Вони долають цю водну перешкоду. Потім вони, наприклад, його садять в човен, його перевозять на якийсь острів. На цьому острові, наприклад, може бути якась сортувальна станція, в ці сортувальні станції потім вночі приїжджає там човен, або в інший час, його забирає. Везуть далі через Дніпро, вивантажують, пересаджують в машини евакуаційні медичні. Ці машини далі везуть, там якийсь «евак» передає на наступний етап медеваку. Там може бути ще одна якась водна перешкода, яку ми вже будемо там долати поромом або просто об'їжджати її. Ну, тобто логістика – неймовірно важка.

К.Л.: -  Це взагалі який час евакуації виходить?

Є.Л.: - Час евакуації у нас вийшов важкого пораненого сім з половиною годин.

К.Л.: - Це ж недостатньо взагалі.

Є.Л.: - Ну, щоб ти розумів, за протоколами, з якими працюємо, важкого пораненого такого типу мають евакуювати протягом 1-2 годин. Американці вже від цього відмовилися, вони вже будуть змінювати. Якщо не помиляюсь, дві будуть змінюватися на чотири. Це вони відмовилися після подій в Бахмуті. Тому що було зрозуміло, що з Бахмута теж неможливо вивозити за дві години, за одну годину. Взагалі, в умовах української війни, це вони можуть у себе десь в Афганістані під час бойових дій налагодити, тому що у них там є повна перевага в небі, там небо захищене, вони можуть пересуватися гелікоптером. Ми, коли веземо човнами сім з половиною годин, – це середній час нашого важкого пораненого. Зараз ми знизили цей час, ми зробили багато різних штук, про які ми не можемо говорити поки що. Але я думаю, колись, коли війна закінчиться, й оця операція реально увійде в підручники історії.

В.Л.: - Зараз ти працюєш і живеш на деокупованих територіях. Як би ти схарактеризував ставлення місцевих до українських військових, людей, які жили в окупації?

Є.Л.: - На Херсонщині досі в місцях бойових дій дуже-дуже багато місцевих. Відношення – абсолютно різне. Більшість, я не можу казати про відсотки, на мою особисту думку – там з десяти дев'ять – це люди, які щиро раді, люди, які тебе годують, постійно допомагають, все інше. Але є от якась одна гнида, яка ходить, палить позиції і яка намагається отруїти, намагається зробити якісь пакості. У нас були, до речі, випадки, коли нам колеса різали в машині медичної евакуації, порізали колеса. Це ще там в перші дні деокупації було.

К.Л.: - Скажи, будь ласка, хто зараз взагалі може стати бойовим медиком і головне – їх нам вистачає? Якщо не вистачає, то скільки?

Є.Л.: - Бойових медиків не вистачає. І тут є гарна новина, що бойовим медиком може стати будь-яка людина. Для цього не треба мати медичну освіту, вищу, середню не треба. Більш того, після ряду випадків, ряду скандалів, – навіть людям з медичною освітою зараз заборонено на офіційному рівні, заборонено займати посади бойових медиків. Таких людей забирають на стабілізаційні пункти, в команди медичної евакуації, в лікарні, в хірургію і т.д. Бойовий медик – це людина, яка, окрім своєї спеціальності, отримала ще додаткову військово-облікову спеціальність по бойовій  медицині, він цьому вчився. І його задача – це надавати першу невідкладну допомогу на етапі з поля бою. Тут є чіткі протоколи, які просто треба вивчити і натренувати, й робити це постійно. Тобто якщо людина, як у нас зараз часто буває, приходить, а йому кажуть: - Слухай, немає бойового медика, а ти крові боїшся? - Ні, не боюсь. - Клас, будеш бойовим медиком. У нас це так-от. Є й прикольна історія. У мене там в підрозділі хлопець став заст. командира роти по психологічній МПЗ. Приходить командир і бачить, що хлопець сидить, читає книгу по філософії, по психології точніше. Він каже: будеш зам по МПЗ, будеш у нас психологом підрозділу.

В.Л.: - Ти рятував життя ворогу?

Є.Л.: - Ворогу, так.

В.Л.: - І як це було, твої відчуття?

Є.Л.: - У мене було декілька історій. На одній з історій… я дуже злився, коли привезли хлопців полонених, поранених – і мене не розбудили. І хлопці поїхали, мої медики надавати їм допомогу. Приїжджають щасливі такі, кажуть: ми тут, дивись відосик, ми там хлопців... Я кажу: в сенсі, а я що, я що – спав? Ми тебе вирішили не будити, ти був дуже втомлений, ти був після чергувань. Я завжди сплю. І тут через пару днів привозять ще полоненого, який був поранений, я надавав допомогу, там не було чогось особливого. Єдине, що він дуже просив, я дістаю його аптечку, і він каже: «Ой, только не Есмарха, пожалуйста, турникет-турникет». Але йому вже не треба було ставити турнікет, у нього вже було замінено бандаж, але чомусь він дуже боявся цього джгута Есмарха. Це парадокс російської армії, що я бачив, що них теж вже почали виготовляти турнікети, вони вже є, але чомусь їх всіх вчать працювати з тим джгутом Есмарха. Але вони не слухалися, бо від нього – реальна втрата кінцівки і реально шанс значно нищий, і вони дуже цього бояться. І коли їм починаєш їхнім же джгутом Есмарха накладувати, нав'язувати, то – ні-ні, будь ласка. Дуже дивні відчуття, якщо чесно, коли ти надаєш допомогу. Але ще більш дивні були від першого військовополоненого, якому я  надавав допомогу, це було ще в Одесі в перші дні війни.

Ми тоді були на одному з об'єктів, ми там базувалися, і на цей об'єкт привозили полонених. Туди привозили колаборантів одеських і привозили, якщо пам'ятаєте, в Одеській області впав гелікоптер неподалік від Одеси. Туди привезли їх, потім обміняли, привезли туди пілотів цього гелікоптера. Вони були не поранені, але все одно – там голова була розбита і всякі штуки, їх там тримали під вартою, а ми там поруч знаходились. І приходять якось і кажуть: нам потрібен медик і жінка-кухар – приносити їм їжу, і потрібен медик, щоб оглянув. Кажу: можна я? - Так, іди. Мені було дуже цікаво. І я приходжу, там така камера і там декілька людей. І мене тоді вразило, що оці хлопці, які пілоти, там був один дорослий, років 50-ти. Потім виявилося, що він майор чи підполковник, я вже не пам'ятаю, інші хлопці там 20 років, 21 рік, сидять перелякані. А для мене ще тоді, в принципі, я міг повірити тоді, що ми не знали, куди ми їдемо, куди нас відправляють, ми просто були на навчаннях. Це ж пропаганда, всюди про це кричали. Тому я в принципі теж в це вірю.  І це таке дивне відчуття, тому що я от приходжу – сидить цей двадцятирічний хлопець, я там йому голову перемотую, а нам з ними було заборонено спілкуватися. Там ходив наглядач, але в момент, коли наглядач відходить, я все одно хотів з ним поговорити. Типу, чувак, що ти тут робиш? Ну навіщо, тобі 20 років? Я для себе тоді не знайшов відповіді, але у мене не було якоїсь там ненависті, злоби. Я намагаюсь усі ці почуття тримати в собі. Тому що мені здається, що найкраще почуття – це просто повна холоднокровність до них.  Не ненавидіти їх, не любити, але повністю, от ніби їх не існує. От якби весь світ до них так ставився: вас не існує, все, ми вас не бачимо. От у мене, в принципі, таке-от відношення до росіян. 

К.Л.: - А що думаєш взагалі про Зеленського, Залужного?

Є.Л.: - Мені не подобається ідеалізація нікого, бо те, що роблять ідола з Зеленського, роблять ідола з Залужного, несеться зараз уся ця штука, що давайте Залужного президентом України зробимо. Кожен має виконувати свою функцію. І от ця ідеалізація потім призводить до того, що ми будемо розчаровуватися: от у нас є якийсь герой, якийсь наш ідол, і потім він десь зашквариться і ми всі – блін, він поганий. І ми починаємо розчаровуватись. От, щоб не розчаровуватись, нам не треба ані військових, ані блогерів, ані співаків, ані президента, головнокомандувача – не треба ідеалізувати. Треба відноситись до них критично. Я не знайомий особисто ані з одним, ані з іншим. Мені здається, що Зеленський зробив найкраще. Він міг зробити це на початку війни, і зараз він зробив те, що він уміє. Це шоу, в якому є умовно він з народом, він залишився, всі от тут, ми всі разом. Кожен день це виходи в ефір, кожен день комусь подякувати – і це те, що потрібно. Це те, що він має робити. Тобто, він має постійно показувати, постійно підбадьорювати. Навіть цей його образ, що він зараз такий небритий, ходить в гімнастьорці – це круто. А про якісь там вищі речі як політиків я не можу судити, тому що ми ж не знаємо, що насправді відбувається. У нас часто кажуть: от Зеленський не домовився з Заходом і тому в нас менше зброї. Та ми ж не знаємо, може він насправді домовився – і тому в нас взагалі вона є. Може нам сказали: не дамо її, а він прийшов і навів якісь аргументи – й нам її дали.

К.Л.: - Чутки про переговори, ми всі їх чуємо, як ти думаєш – це також російське ІПсО чи наша реальність, до якої ми маємо готуватись?

Є.Л.: - Я для себе зробив відповідь наступну: якщо конфлікт буде заморожений, я покину країну і не повернусь більше сюди ніколи. З мене двох воєн вистачить, я так вважаю. Я думаю, що мене хтось простить за це, можливо – не простить. Але, як тільки скажуть, що все, ми заморозили конфлікт от на цих позиціях; хлопці, які загинули, вибачте, дякую за вашу роботу, всі інші давайте додому, конфлікту більше немає – я розумію, що він буде ще 6, 7, 8 років, якщо не раніше. Як тільки в них з'явиться можливість, поки вони не знищать нас повністю. І я собі точно вже знаю: так, я колись вже обіцяв не брати в руки зброю, але тут я собі прямо обіцяю, що я продам машину, продам нерухомість, візьму дружину, собаку, родину, яка захоче, – і поїду звідси й не повернуся. Тому що я не хочу знову потім, коли вже в мене будуть діти, наприклад, знов піти на війну, щоб мої діти знову пішли на війну. Це огидно і я ненавиджу кожного, хто допустив цю війну. От всім серцем. Росіян – мені все одно на них, на Путіна – все одно. От взяти всіх, хто допустив з усього світу, – я бажаю їм всього найгіршого через те, що вони допустили цю війну. Це настільки огидно. Я зараз розумію, що хлопці, з якими проходили навчання, – у мене майже нікого не залишилось. Майже нікого не залишилось, розумієш? Це настільки стрьомно. Ти розумієш, що ми евакуюємо хлопців, ми беремо їхні картки поранених – а там 1998-й рік народження, 2001-й, 2002-й рік народження. А хто далі в країні буде жити, якщо от зараз, от ми молоді пацани, загинемо, і потім прийдуть, скажуть – все, ми домовились, пацани, давайте відпочивайте 7 років, через 7 років чекаємо вас знову. Удачі! Тому мені страшно – що буде далі. Мені страшно – як це буде відбуватись. Я не знаю – чим закінчиться. Але я просто для себе вирішив, що якщо ми зупиняємось і у нас знову ж якісь невизначеності, і Росія не визнає офіційно, що вони програли, немає світового визнання, нам не виплачують репарації, – то я тоді просто беру речі, виїжджаю і буду жити десь на Балі.

В.Л.: - Як ти ставишся до розмов про демобілізацію?

Є.Л.: - Я, як спортсмен, постійно нашу війну порівнюю з марафоном. От я кажу, що ми маємо бігти на довгу дистанцію. Я в цивільному житті бігав ультратрейл-дистанції, це більше ста кілометрів по горах. Я максимальну дистанцію, яку бігав – 352 кілометри.

К.Л.: - Як це можливо?

Є.Л.: - Та просто береш і біжиш, бо час є, гроші є, а чого не бігти?

К.Л.: - Такий собі Форест Гамп.

Є.Л.: - Так, Форест Гамп. Але по горах. І от там дуже важливо: ти коли розумієш, що в тебе там 10 кілометрів, ти можеш зараз викластися і максимально пробігти. А коли ти розумієш, що 352 кілометри, які тобі треба бігти 5 діб без сну, то ти маєш так спланувати свій час, щоб не померти на перших 50 кілометрах. От з війною – те ж саме. Коли ти приходиш і готуєшся до того, що війна буде тривати 3, 5, 10 років, ти починаєш правильно все там розраховувати. А коли ти думаєш, що вона закінчиться через 3 тижні, давайте візьмемо все, що у нас є, і просто кинемо – і виграємо. Ні, так воно не працює, тому що наш ворог зацікавлений у тому, щоб цей конфлікт тривав дуже, дуже довго. І мені б хотілось, щоб це було не марафоном, а естафетою. Коли, наприклад, я відпрацював, далі передав свою паличку і кажу: чуваче, давай я тебе навчу, покажу. Мене відправляють в якийсь інструкторський підрозділ, де я вчу, показую – і нам на зміну приїжджають інші хлопці. Чи реально? Не знаю. Але просто я розумію, що, по-перше, – я втрачаю родину. Дуже, дуже важко пояснити рідним, чому ти не можеш бути поруч. Пояснити дружині, особливо коли її подруги або наші друзі повиїжджали за кордон зі своїми чоловіками, а ти кажеш: Надю, я пішов воювати. Все, я буду тебе захищати. Вона каже: так захисти мене. Приїдь сюди і будь зі мною, захисти. І це дуже важко. Вона мене дуже підтримує, все класно, але так не може тривати. 2 роки вже. І ресурс мій не вічний. Я дуже сильно знищив своє здоров'я – своє фізичне здоров’я, ментальне здоров'я. І було б круто, якби дійсно була ротаційна система, в якій от ти зараз півтора року відслужив, далі ми даємо тобі один рік на роботу в тилу або на будь-яку іншу роботу. І потім ти знову приходь, наприклад, через рік-півтора. От тоді ми знаємо – що буде відбуватися.

Я зараз розкажу класну історію. У мене є в підрозділі один хлопець, який по молодості сидів у тюрмі. Він відсидів 6 років. І ми якось сидимо, чаї ганяємо, і він такий сумний-сумний. Я кажу: що сталося? Він каже: знаєш Жеко, коли я сидів у тюрмі, я точно знав дату, коли вийду. От я знав, що в цей день я вийду або, якщо буду себе поводити добре, вийду раніше. І мене так загрузило це. Я думаю: блін, от він щасливий. Він знає, що через 6 років він вийде і буде вільною людиною, а я не знаю коли йду. По-перше, чи виживу я. А по-друге, чи взагалі воно колись закінчиться?

К.Л.: - Добре. Але для цього треба мобілізація. Якщо вона нам треба, якою вона має бути?

Є.Л.: - А ти не думаєш, що якщо б ми всі знали, що треба відслужити 1,5 року, а потім тебе точно звільнять або відправлять у тил, або дадуть тобі іншу посаду, – то тоді люди би активніше йшли. Я, коли йшов, я йшов з думкою, що завтра або сьогодні в Одесі будуть війська. Там розганяли ще: висадка десанту, вертольоти, ми все пам’ятаємо. І я думав: ну все типу, якщо зараз не піду, то вже завтра будуть мою дружину ґвалтувати і мене разом з нею. Зараз трошки інше. У нас же немає небезпеки такої, війна знову стала десь локально там на сході, на півдні України. Умовно, люди, які живуть у Запоріжжі, вони її відчувають. Люди, які живуть у Херсоні, вони відчувають, люди, які в Краматорську, відчувають. А людина, яка живе у Львові, вона відчуває тільки тоді, коли у Львів щось прилітає. І як такій людині пояснити, що ти потрібен фронту. Він каже: та ну, в нас же кажуть, що там чмобіки, що там «Леопарди» привезли, там хлопці бойові…

В.Л.: - Причому не зрозуміло, наскільки ти потрібний фронту.

Є.Л.: - І він каже: та я не хочу все життя там бути. Я от доначу. От мені сказали, що треба замість кави зранку – 50 гривень. Я кожен день… І дякую вам хлопці. Але все йде до того, що скоро, мені здається, у нас уже будуть жінок мобілізувати. Ми поки що обговорюємо, чи потрібна мобілізація чи не потрібна. Це призведе до того, що у нас скажуть: любі жінки, будь ласка, тепер і ви потрібні, тому що.

В.Л.: - Це, мені здається, було б справедливо. Я, як жінка, в цьому не бачу нічого страшного, поганого.

Є.Л.: - Якраз справедливо і я дуже поважаю і дуже ціную всіх жінок, які прийшли в армію, хоч які б посади вони займали. Тому що умовно навіть: якщо вона прийшла і займає супер-тилову посаду, але вона дозволила якомусь чоловіку з цієї тилової посади бути в якомусь іншому місці, де він потрібний. І багато є думок про жінок в армії. Я хочу, по-перше, вклонитися перед жінками в армії, а по-друге – мені соромно за те, що в армії досі жіночої форми немає, жіночої білизни немає. Умов для жінок в армії немає і досі у нас відношення до жінок типу, що жінка – це тільки там польова жінка. Є такі думки, дуже багато думок. Хоча я особисто знаю й жінок-штурмовиків, і жінок-медиків, які працюють на лінії фронту. І зараз, поки ми з вами розмовляємо, у нас на ротацію на лівий берег поїхала дівчина, яка з хлопцями лежить от так по горло у воді, тому що неможливо викопати більше. Її постійно там намагаються знищити дронами, знищити цими камікадзе, артилерією. І вона лежить нарівні з хлопцями, на одному рівні.

Тому, повертаючись до питання про мобілізацію, мені здається – якби ми чітко знали, коли в нас закінчиться, коли я зможу поїхати додому і сказати, що все, я тепер вільний на якийсь час. Я готовий працювати далі на армію. Я готовий працювати в тилу, бути інструктором підрозділу. Я готовий передавати свій досвід, медичний досвід та інший. Але, будь ласка, поверніть мене, бо у мене кукуха лізе і я родину втрачаю. І я не можу пояснити їм, і собі не можу пояснити. І для мене от, коли ти питав про найважче, найважче – це бути без рідних і розуміти, що ти не знаєш, коли ти будеш з ними. І найважче, коли мені дзвонить дружина і каже: а ти коли у відпустку прийдеш? Я кажу: не знаю. Не знаю, тому що неможливо в цій армії нічого планувати, ну нічого, навіть свою відпустку.  

В.Л.: - Скажи, чого боїться людина на війні?

Є.Л.: - На війні у кожного своє, ну, смерті. Якщо хтось скаже, що він не боїться смерті, я б з таким би не спілкувався, тому що це дуже стрьомні люди, які не бояться смерті. Кожен боїться смерті. Я просто останнім часом дуже багато думаю про майбутнє. Я боюся майбутнього на війні, невизначеності – а що буде дедалі. Ну от, повернувся я. Мені легше, у мене є робота, у мене там є освіта і я ІТ-фахівець. Вони високооплачувані, ІТ-фахівці. І у мене є родина, яка мене чекає. А уявіть – хлопці, які повертаються після умовно поранення, полону. Він повертається. Він умовно десь в селі там жив, виріс – і він повертається. І його тут не чекає нічого, тому що війна закінчиться, ми це забудемо. От я потім, коли це інтерв'ю через десять років будуть дивитися… люди, вони зрозуміють, про що я кажу. Тому що, коли ми в 2014-му році поверталися, тоді ж війни не було.

І я приїжджаю в Одесу, а в нас уже Баста виступає в Одесі на Ібіці, там якісь зірки. І ти такий: а що трапилось, ну, війна ж продовжується. От мені здається, що колись, це наша ментальність українців, у нас знову будуть і російські зірки виступати, особливо ті, які підтримали Україну. Там Галкін приїде, з Пугачовою приїдуть вони. Вони скажуть: та ми ж вас підтримували. І я дуже боюся, що просто от вся ця ціна, яку ми віддали, що вона забудеться. Я це дуже боюся.

К.Л.: - Який найстрашніший день твого життя?

Є.Л.: - А якщо це не з війною пов'язано? Я думаю, що він ще не настав, найстрашніший, бо найстрашніший день мого життя буде, коли моїй дружині похоронка прийде. Оце реально стрьомно. Коли ти потрапляєш на війну, напевно, найстрашніший день мого життя, але я це не бачив особисто в очі, я це побачив в Інтернеті – це звільнення Бучі. От ви ж були, ви бачили цю жесть? От я тоді подивився, це був перший раз за війну – звільнення Бучі, коли я розплакався. Тому що я подивився, у мене просто сльози течуть і я розумію – яка це жесть. А мені тоді здалося, що це катастрофа. І тому, мені здається, що найстрашніший день нашого життя, якщо це не пов'язано зі смертю, буде тоді, коли ми скажемо – ми перемогли, ось статистика загиблих. І ти такий – офігеть!

В.Л.: - Що мають зрозуміти українці, щоб вистояла держава?

Є.Л.: - Що ми маємо в першу чергу бути українцями, а в другу чергу – бути об'єднаними. Бо якщо ми не об'єднаємося, я про це говорив і буду казати ще багато разів, якщо ми всі не об'єднаємося – ми ніколи в житті не вистоїмо. Ну ніколи. І найдешевший спосіб боротьби з нами для Росії – це постійно закидати якоюсь пропагандою, ІпСОю і постійно казати, що от – у вас там все погано. От військові там тікають з поля бою. І самі військові це чують і такі думають: ух ніфіга собі! Всі тікають, а я тут що роблю? Я буду теж тікати. Або там, що демобілізації не буде і всякі такі штуки. Тому, щоб ми вистояли, маємо зрозуміти, що до тих пір, поки ми не перестанемо одне одного знищувати, – ми не вистоїмо.

К.Л.: - Яка найважливіша річ для українського суспільства – одним словом?

Є.Л.: - Єдність.

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на каналі Ukrinform TV