Пам'яті головного сержанта Олександра Пристаї (позивний «Балу»)

Головний сержант Олександр Пристая загинув 17 вересня 2022 року. Це сталося під час Харківської офензиви, коли ЗСУ відбирали позицію за позицією росіян на тимчасово окупованій території Харківщини. Поблизу села Амбарне група рекогностування 68-го батальйону Закарпатської ТрО потрапила у ворожу засідку. Серед командирів батальйону, які тоді виїхали на завдання, був і Олександр. Він разом із шістьма військовими загинув у бою. За місяць, 18 жовтня, головному сержанту мало би виповнитися 47 років.

Олександр народився і жив в Ужгороді. За освітою – токар. У 1990-х роках служив в українській армії, згодом працював у групі швидкого реагування в охоронному агентстві. Коли почалася російсько-українська війна, воював у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ. Спільно з побратимами він утримував позиції поблизу Донецького аеропорту. Після повномасштабного вторгнення чоловік знову став на захист України як командир стрілецької роти 68-го окремого батальйону 101-ї окремої бригади територіальної оборони Закарпаття.

- Він був чудовим наставником і водночас простим та легким у спілкуванні. Підтримував і допомагав засвоювати всі ази військової справи. Найдобріший з усіх військових, яких я знаю, – каже про Олександра його побратим Денис Ман.

Олександр був одним із перших військових окремого 68-го батальйону Закарпатської ТрО, коли той формувався ще до повномасштабного вторгнення РФ.

- Він був досвідченішим, ніж усі ми, які прийшли до війська фактично з цивільного життя. Мав досвід АТО/ООС, був відомим активістом ветеранського руху Закарпаття. Закономірно, що у нашому підрозділі він став одним із командирів, – додає Денис.

Аби стати хорошим сержантом, каже чоловік, ти повинен постійно бути з хлопцями: у навчанні, на простих і складних завданнях, будувати фортифікацію та облаштовувати позиції, готувати їсти, вчити визначати на слух калібр та дальність виходів і приходів тощо. Олександр усе це вмів та робив якнайкраще.

- Тому він був дуже хорошим сержантом. Сашко був тим, хто умів і пояснити, і підказати, і навчити, і підбадьорити. Ні разу не чув, щоб він кричав на когось із підлеглих, але пам'ятаю його завжди поруч. Сотні разів після смерті Саші прокручую наші діалоги в голові: про зброю, про окопи, бліндажі, політику, правила поведінки під час обстрілів. І його дуже бракує поруч. Його мудрості, щирості, світлості, – говорить Денис Ман.

"Професор із окопів" Федір Шандор також воював під керівництвом “Балу”. Нині, як обласний депутат, займається встановленням пам'ятної дошки Олександру Пристаї в школі, де він навчався.

- Ми були знайомі з Сашею до спільної служби в батальйоні – так, як бувають знайомі люди в невеликому провінційному містечку, просто зналися. Перетиналися також у рамках проєкту з перепідготовки ветеранів “Україна-Норвегія”. Із моменту моєї служби в ЗСУ можу сказати, що мав двох командирів, які уміли розмовляти з людьми. Це Армен (йдеться про Армена Петросяна) та “Балу”. Вони обидва загинули в один час. Саші дуже пасував позивний “Балу”. Він був таким великим добрим ведмедем. Завжди спокійний, на позитиві. У найважчі моменти Саша умів знаходити слова, аби підтримати своїх військових. Більшість із нас прийшла в батальйон із цивільного життя, ну й військові, котрі мали досвід АТО, часто ставилися до нас, як до салаг. "Балу" в спірних ситуаціях завжди знімав напруження між нами. Казав: “Ви маєте свою роботу – то робіть, а я з хлопцями поговорю”, – каже Шандор.

Він зауважує: у Олександра також була дуже рідкісна для командирів звичка – просити вибачення у підлеглих, якщо виявився неправим.

- Ніколи у нас із ним не було “построєній” у стилі радянщини, – відгукується Шандор про командира. – Це дуже важливо для солдатів, коли командир ставиться до тебе не як начальник, а як побратим. Ходив із нами в наряди, все робили разом. Був один випадок, коли хлопці застрягли на позиції і ми не могли за ними поїхати, бо росіяни щільно крили вогнем. Думали передати по рації, аби виходили самі. Але Саша сів у машину та поїхав за ними. Вернувся – та машина була посічена, як решето. Як командир він міг спокійно не ходити з нами в наряди – багато хто ж не ходить. Але завжди ходив. Окрім того, якщо у нас були промахи, він ніколи не кричав, не тупотів ногами, просто дивився – і всім усе було зрозуміло. Якщо комусь із нас треба було поговорити, пар випустити, до нього приходили. Та що там казати: він просто був порядним чоловіком. Був добрачиськом! 

Олександра Пристаю поховали 24 вересня 2022 року на Пагорбі Слави у рідному Ужгороді.

За час служби воїн був нагороджений відзнаками: «За жертовність і любов до України», «Учасник АТО», «Учасник бойових дій», «Ветеран війни».

У захисника залишилися дружина, двоє синів.

Зараз в Ужгороді працюють над встановленням меморіальної дошки Олександрові Пристаї – у школі, де він навчався.

- Це була ініціатива дирекції закладу, вони хочуть вшанувати героя, – зазначає Шандор. – Ми, зі свого боку, хочемо, аби це була не звична чорна мармурова дошка. Розробили інший проєкт – це буде білий травертин, який даватиме світло. Таке, як його давав нам усім Саша. Колись ми помремо, а дошка нагадуватиме дітям, що під час повномасштабної війни їх захищав такий світлий чоловік, як “Балу”.

Вічна слава і шана Герою!

Фото з відкритих джерел