Нинішній гість проєкту «Станція Краматорськ», якого запросив до розмови фотограф-документаліст Костянтин Ліберов, – Станіслав Бунятов, позивний «Осман». Командир відділення 24-го ШБ «Айдар», молодший сержант, автор телеграм-каналу «Говорять, снайпер». Російське вторгнення зустрів у Мелітополі. У березні 2022 року на добровільних засадах вступив до лав ЗСУ. Після скороченого курсу підготовки його розподілено до штату «Айдара» на посаду навідника, згодом – стрільця-снайпера, марксмена, брав участь в обороні та штурмах Хромового, Кліщіївки, Бахмута й інших міст.

У бесіді співрозмовники торкалися далеко не завжди зручних моментів у темах окупації Мелітополя, боїв під Вугледаром та Бахмутом, розбавлених «м'ясними штурмами» «Вагнера». Обговорили й потребу в мобілізації та неможливість потрапити з бусика одразу в окоп, неприпустимість відгороджування цивільних і військових. Виокремили й те, що є найскладнішим на війні та якою буде Україна після перемоги.

- Стасе, звідки ти до нас зараз приїхав?

- З Костянтинівки.

- Що ти там тепер робиш?

- Тепер займаюся здебільшого розвитком підрозділу, донати збираємо на підрозділ, на дрони і так далі, РЕБи, FPV, більш такою просвітницькою діяльністю і зборами для підрозділу.

- Ви тепер на відновленні, чи просто ваш підрозділ не бере участі в боях?

- У нас усі залучені, а піхота тепер тренується на полігонах, така мініротація.

- Ви як резерв тепер?

- Так.

- Початок війни ти зустрів у Мелітополі. Розкажи, будь ласка, нам про ці перші дні. Що там взагалі відбувалось?

- 24-го лютого, коли ми прокинулись від звуків роботи ППО, от я не знаю, чия вона була, та, думаю, що наша. Подзвонили батьки, кажуть – дуже багато вибухів, прильотів, це в Генічеську прильоти в пожежну, там у мости прилітало, всюди. Ніхто нічого не розумів… З нами були деякі підрозділи Збройних сил, які залишалися в Мелітополі на той час. Вони змогли організувати якесь таке ТрО, але жодного оснащення, БК (боєкомплекту) і подібного не було, бо давали на одну особу один автомат і три ріжки.

- Це – нічого.

- От і вийшло, що там нічого не було. Тому зрозуміло, що така оборона не протрималась довго. Просто зібрали ці ТрО, танки перші поїхали, тільки два в місті закріпилися, які зустріли ворога прямо в місті. Вони тоді знищили ворожий танк, два КамАЗи, піхоту постріляли там, і, в принципі, оборона на цьому закінчилася. Були ще такі, я не знаю – хто це був, хтось зі Збройних сил, були такі вільні партизани. Вони ходили, зустрічали ворога, між будинками просто виходили і розстрілювали групи росіян. Це було біля будинку СБУ, на постаменті Афганської слави при в'їзді в Мелітополь. Отаке, якась незрозуміла метушня в перший день. Просто пройшли повністю мій Генічеський район, закріплювали всюди свої прапори і вже з 24 на 25-те лютого вони закрили в'їзд з Мелітополя в Генічеськ, поставили свої пости і встановили комендантську годину, почали патрулювати місто, вулиці.

- Що ти робив у цей перший день?

- Старався здобути якнайбільше інформації, передати її своїм побратимам, тому що я служив там на строковій службі в 25-й транспортній бригаді, перекидав їм інформацію, де вони базуються, де перебувають. Були деякі росіяни, які були по пікселю в білих пов’язках, от вони стояли біля СБУ, але вони такі дуже чемні. І якщо була б добре організована там група якась така реагування своєрідного, можна було би дуже багато їх перебити там, тому що вони просто не розуміли, що відбувається... Вони там такі дуже метушливі були, перелякані. Грабували магазини з одягом фірмовим, виносили магазини повністю, а місцеві мародери просто розбивали вітрини, золото виносили, таке. Тобто згадував початок, і потім мародери – просто раз – рознесли все місто.

- Я пам'ятаю ці всі відео перших днів, що там просто якесь... Ти дивишся на це і не розумієш, як це може взагалі бути.

- Я ж кажу, і почався такий режим виживання. Ти повинен піти добути воду, взяти те, що ще не забрали, тому що води не було, вже світло відключали періодично, треба було протриматися якийсь час. Зрозуміли – як на прикладі Донецької, Луганської областей – що десь через місяць будуть уже тотальні перевірки, буде фільтрація. Тому треба якомога скоріше повністю завершити свої справи, які залишалися там у перші дні, ще працювали «Нові пошти», видавали кошти, завершити справи й просто виїхати.

- Як ти виїхав?

- Спочатку я поїхав у Генічеськ до рідних через блокпости, через усі ці перевірки там.

- Це вже російські блокпости?

- Так. От я там пробув десь тиждень. Потім сказав мамі, що їду забирати речі з Мелітополя в Генічеськ. Я приїхав у Мелітополь, почав шукати варіанти виїзду, через знайомих намагався. Знайшлась одна людина, яка на своєму легковому транспорті перевозила людей туди і верталася назад. Тобто заробляли так кошти.

- Скільки коштувало?

- Він брав тисячу гривень. Взагалі з однієї особи він брав тисячу гривень. Я йому заплатив п’ять тисяч гривень і дав йому 20 літрів солярки, яку я у росіян забрав із КамАЗа. Ми їхали, по дорозі не було жодних блокпостів тоді з Мелітополя на Запоріжжя. Були просто бойові дії, колони там їхали російські, і ми старалися по селах проїхати, десь по польових дорогах. От одного разу нас колона російська розвернула назад, сказали, що там нема проїзду, там ідуть бойові дії. Ми заїхали в лісосмугу, перечекали, працювала артилерія наша, українська, по них. І колона десь більше як дві години безперервно рухалась у бік Мелітополя.

- Дві години одна колона рухалась при вас.

- Просто вона була безкінечна. А потім ми доїхали вже до свого блокпосту, це була бойова позиція на дорозі, й наші військові прийняли нас за ДРГ, але нам пощастило, що в нас спереду сіла жінка з дитиною. І вони просто нас оглянули, перевірили документи і пропустили.

- Що означає твій позивний?

- Це дідове ім'я.

- Ух ти, це прямо ім'я?

- Так, це ім'я діда.

- І ти тепер воюєш за його пам'ять?

- Так, хтось має підтримувати наш рід.

- Ти брав участь у штурмових діях на багатьох напрямках, це були і Бахмут, якщо не помиляюсь, і міська смуга, і Кліщіївка – поля, і Вугледар.

- І Вугледар, так.

- Розкажи, яка різниця взагалі між цими трьома напрямками?

- Прямо різниці я вам сказати не можу, тому що на кожному напрямку, куди нас перекидали, в нас ніби один з бойових підрозділів, кидали на ті напрямки, де була безпосередня загроза накопичення і штурмових дій з боку противника. От коли ми стояли на Вугледарі, там очікували наступ на Вугледар. Ми згодом відбили Павлівку, відбили три кілометри вглиб до його річки, Нікольське нам не вдалося забрати, тому що там інша бригада працювала, щось у них там не вийшло. І коли нас перекидали, вже були розмови про те, що буде йти на Бахмут. Тоді ще в Бахмуті було світло, 4G, лікарня ще працювала. Десь в кінці літа… нас туди перевели, – це були перші позиції, село Кодема, було дуже тяжко. На початку, коли вони тільки почали штурмувати, це був «Вагнер», вони в чорній формі ходили, іноді навіть без бронежилетів. Я не знаю, вони як на сафарі приїхали. Але тоді зайшов «Айдар», тоді вони відчули на собі, що таке сафарі. У нас хлопці дуже прямо потужно їх винищували, стільки трупів я, напевно, вперше бачив. Там перші прямо такі дуже шквальні контакти були, блін, от русня прямо підлазила, підлазила, їх косиш, а вони лізуть і лізуть. Ну, таке, морально було дуже тяжко. Лісосмуга там була поряд із соняшником, русня по соняшнику до нас лазила. Залазила до нас у тил. Там прокошували все з кулеметів. Для мене було здивуванням те, що вони прямо отак лізуть. Тому що на Вугледарі у нас було так, ми в домінувальній позиції були. Ми постійно штурмували, вони постійно відступали, тому ми їх там фігачили, за нами якби ініціатива постійна. А тут я побачив, що таке російські накази. Тому що людей там не шкодували зовсім… Я тоді не був офіційно командиром, але в мене така позиція в житті: якщо ти можеш направити людей у потрібне русло і дати їм якісь свої знання або свою впевненість… Тоді в мене була впевненість у своєму підрозділі, що це треба застосувати. От і я був постійно, типу, головним на наших позиціях, і в мене за день було шістнадцять трьохсотих, без двохсотих, слава Богу. Але було таке, що було шістнадцять трьохсотих.

- Це з роти?

- То тільки з мого взводу. На нас там було в роті дві зони відповідальності. Потім з'явилась третя, в селі, більше в будинках. От на моїй зоні відповідальності було шістнадцять трьохсотих, тому що дуже шквально було. Але відступили ми врешті через те, що дві бокові лісосмуги там уже під мінами, а ми стояли на місці, не варіант там залишатися, то ми вже тоді звідти відійшли.

- Добре, а дрони, розвідка?

- Дивіться, тоді не було дронів так багато, було це все набагато простіше. Дрон-камікадзе я за період 2022 року, напевно, бачив один раз.

- Наш чи російський?

- Російський. Тепер дронів багато, всього багато, у нас в підрозділах цього вистачає. Тоді ми, бувало таке, що штурмували, бо взагалі не було дронів. Було таке, що один, навіть два на всю роту було. І ми успішно виконували свої бойові завдання, хоча дрони завжди були над нами, «мавіки», «ефпівішка» прилітала раз по нас їхня. Тобто вже на той час домінували над дронами. Але у нас була така ідея, ідея до перемоги, до визволення. Не було такого, що хтось вагався там, в штурмі – йти, не йти, всі прямо чекали цього моменту, допоки ми не потрапили вже в Бахмут, коли в нас почалися реально багато втрат. От у нашій роті не так багато було двохсотих, а друга, перша, – там реально двохсоті були...

- Дивись, ти казав, що в вас був момент, коли росіяни були з одного і з другого боків лісосмуги. Тобто можна сказати, що ви були вже в напівоточенні?

- Та ми були там зайшли, таке Т-подібне перехрестя було. Початок цього Т-подібного перехрестя, воно мало бути за нами, і там далі отак посадка йшла, й отак посадка йшла. Ми зайшли по Т-подібному, розтягнулися роти і заштурмували ворожі позиції, там АГС взяли під контроль їхні, тобто вони нас АГСами взагалі не сипали. Це нас врятувало. Потім так вийшло, що ця зона відповідальності, яка була закріплена за іншою бригадою, там нікого не було, і ми, виходить, просто зайшли, прорвали цю оборону, а вони не розбіглися там. А ми, коли штурмували, не залишали позаду, бо там мали бути свої. Ну от і вийшло так, що вони нас замкнули з усіх боків. І вже нічні бої були. Були перші втрати, снайпери по нас працювали, артилерія просто не давала можливості навіть з окопу перебігти в інший окоп. Просто десь шістнадцять годин поспіль, отак-от по нашому квадрату працювали міномети безперестанку. Взагалі не було часу. Ми задвохсотили трьох розвідників російських регулярної армії, ми знали, що в них є тепловізори і все. І вони лежали десь за метрів двадцять від нас, від окопів, у нас не було навіть часу, блін, піти забрати їхні рюкзаки, отакий шквал був.

- Це ж взагалі, вважай, – дощ з артилерії.

- Так, нас просто отак-от взяли в кліщі. Ну тоді уже в нас варіантів не було, як почати виходити з окопів і швидко пересуватись у бік виходу. Пацани спереду штурмували ворога, щоб вийти, а ззаду ворог уже добивав наших поранених і штурмував нас, якось так. Але ми прорвали оборону, закріпилися. Ми виконали своє завдання більш ніж на сто відсотків.

- Ось зараз слухаю твою історію і не можу зрозуміти, – це все ж таки більше ваш професіоналізм чи якесь диво, що тебе особисто врятувало?

- Я думаю, і підготовка гарна, ну й те, що сказав командир, у нас є два варіанти: або здаватися усім, або пробувати. Ніхто не сказав здаватись, ніхто.

- У тебе є телеграм-канал «Говорять, снайпер», тебе ще часто називають снайпером, чому так?

- Тому що вбив в Опитному, на Бахмуті там. Я працював з гвинтівкою з будинків по ворогу, і русня підхопила ці відоси. Запостила у себе, що там «укрофашистский снайпер работает по нашим позициям», вичислили навіть точки, та вони не помогли, ці точки. Вони протягом місяця, поки ми там стояли, нас було до 40 осіб, тримали Опитне, вони не взяли нашого жодного будинку, тільки на початку школу зайняли. А коли ми вже ротувалися з іншою бригадою, то вони витиснули в Бахмут.

- Тобто неправильно тебе називати снайпером?

- Ні. Звісно, ні. Я не проходив навчання снайпера, проходив скорочений курс марксменів… Я вмію виконувати завдання снайпера. В мене, елементарно, нема бажання такого – лежати по дві години, висікати когось, мені ліпше взяти автомат і піти в окопи. Ну, мені так цікавіше.

- Коли ви з Бахмута виходили?

- Останній раз – коли я отримав поранення, це був березень 2023-го року.

- Це прямо взагалі останні-останні моменти, коли ще місто трималося, по суті.

- Коли я був у місті, в самому, а потім вже я з лікування приїхав, в Бахмуті були наші війська, а ми були вже під Кліщіївкою, в лісах ми воювали.

- Цивільне населення Бахмута сильно вам заважало в той момент?

- Ні, в принципі, єдиних цивільних, яких я бачив… Це була вулиця Корсунська, Т-подібні будинки там такі біля гаражів. І там у підвалі сиділи три жінки і один чоловік вже поважного віку, 60–65, ми їм носили воду, їжу. Питали: чому ви не хочете евакуюватися? Так нам сказали, що «ви скоро вже відіб’єте назад і все буде хорошо…»

- Ви більше не намагались їх забирати?

- А сенсу немає витрачати свої ресурси і сили й ризикувати технікою, своїми бійцями заради людей, які не хочуть самі виїжджати. Якщо вони реально захотіли б виїхати, то, звісно, допомогли б, а так який сенс? Просто я знаю, що потім «вагнерівці» зайшли і закидали їх гранатами.

- Звідки ти це знаєш?

- Тому що вони потім публікували фотки, що там, типу, цивільних убили.

- …Боже, який жах! Взагалі, найскладніший момент який для тебе був на цій війні саме в бойових діях?

- Найскладніше – це коли в тебе є завдання, і завдання – кожного дня штурмувати, доходило вже до абсурду, ці штурми. Ми виконували всі завдання, ми повноцінно їх виконували, але вже в такій малій кількості, що там з трьох рот збирали одну штурмову групу.

- З трьох рот – це ж...

- Так, бувало таке. Але це не залежить від командування батальйону.

- Це є завдання і його треба виконувати.

- Завдання зверху, його направлять нижче, доводиться виконувати.

- В тебе – три поранення. Це ти в тих краях отримав чи ні?

- Я в Кодимі перше отримав, на День Незалежності, інші – в березні й у травні.

- В тебе є телеграм-канал, на ньому вже понад сто тридцять тисяч підписників. Як ти взагалі його створював?

- Та це ж в Опитному було на основі цих відео, ще до того, як я з будинку стріляв… На початку не було такого розносу щодо мови там і т.д. Я його назвав «Говорят, снайпер», типу канал у мене, тому що казали, що я снайпер. Потім уже, коли аудиторія почала набиратись, я зрозумів, що я вже стаю лідером думки для людей, тому потрібно, в будь-якому разі, робити такий ребрендинг. А оскільки багато відео і багато посилань на мене підписано, «Говорят, снайпер» мені було легше просто на «Говорять, снайпер» перейменувати, тому я дописав м'який знак і все. Так створився канал. Потім у новинах його згадували, підписники дуже добре росли, з тіктоку дуже багато людей переходило.

- Які інструменти тепер використовує твій телеграм-канал?

- Я завжди казав чесно: в мене завдання – робити збори пацанам, і це все, що я роблю. Я пішов на війну заради того, щоб перемогти. Я тепер у тилу займаюся зборами, інфопростором свого підрозділу, висвітлюю якісь події, ходжу на інтерв’ю, от. І збори – це основа того, що я роблю, тому що збори я роблю для своїх побратимів, для побратимів побратимів, тому що вони і дають інформацію з фронту, от і я з ними добре спілкуюся, і так ми співіснуємо з ними, з хлопцями.

- Який найбільший збір ти закривав?

- Найбільший – це був осьо крайній, ми його збирали 7 днів, зібралось там 4,6 мільйона. Але найшвидший збір – це був, коли за ніч 3 мільйони назбирали.

- А на що?

- Назбирали на протези для мого побратима, на руки. Оце ось було в новорічну ніч, я закинув – і 3 мільйони закрили, там допомогли ще «Бахмутський демон», «Генерал черешня»...

- А тепер часто кажуть, що збори падають, їх усе важче закривати. Що ти можеш на це сказати?

- Дійсно, падають, звісно – тяжче закривати, але телеграм – це аудиторія, яка прийшла до тебе сама. І я канал якщо і закриваю, то ніколи не роблю туди запрошення по байту якомусь, закриваю тільки для того, іноді, щоб не крутило реакцію. А так у мене добровільні підписники, у мене немає там перепаду на 5 тисяч плюс, 5 тисяч мінус, у мене аудиторія є, певна кількість, і вона стоїть на місці і росте поступово. Тобто люди зацікавлені в каналі, вони живуть зі мною якби одним життям, фронтовим, тому вони зацікавлені в тому, щоб допомагати хлопцям під час моїх зборів. І я бачу, що тільки в телеграм-каналах, таких авторських, можна збирати нормальні донати, тому що інстаграм тепер просів, люди там займаються відпочинком, таким-от «разгульным образом жизни», а в телеграмі люди якраз якось поринають у це життя війни.

- Як ти взагалі вибираєш, що публікувати на своєму телеграм-каналі? Це ж завжди баланс між хайпом, безпекою, правдивою інформацією…

- Так, дивіться, це така тонка грань. У мене буває інформація, мені приходить про ракетні обстріли. Я дуже так вагаюся, чи закидати цю інформацію, що буде, я ракети не публікую, там летить / не летить, але, буває, приходить, реально, інформація, я знаю, що вона перевірена, але я дуже вагаюсь і іноді не закидаю, тому що це може сприйматися як, знаєте, хайп нагорі, у мене більше така тематика війни, фронту, позиції, аналіз іноді роблю. А ракетні я не роблю, тому щось тепер ростуть канали, які публікують ракети, ракетні обстріли, тому що люди вже поступово відходять від фронту, донатять тільки, якщо прям там рідний, або отак-от на телеграм-каналі, якщо сидить там, або якщо якийсь відомий-відомий збір. А так люди вже відходять від цього і їм цікава більше власна безпека, тому реально, якщо взяти «Миколаївського Ванька», «Гнилу черешню», люди, які публікують ракетні обстріли... То якщо взяти «Миколаївського Ванька», за день там 80 тисяч додалося, за один день обстрілу. Тому нам складно-складно вибиватися, складно здобувати підписників, щоб допомагати більше хлопцям. А такі великі канали, як «Миколаївський Ваньок», вони дуже мало зборів роблять, з їхніми можливостями можна було би закривати набагато більше потреб для інших підрозділів, а так у них раз за місяць виходить один збір, там на 2–3 мільйони, який закривається за годину, – і все потім.

- Чого, я не згоден, у «Миколаївському Ваньку» часто є збори.

- Але якщо порівняти це з каналами, такими, як «Офіцер», мій канал, то це взагалі ні про що, реально, їхня динаміка, їхні підписники дають змогу робити набагато більше, ніж робиться.

- Ти, мабуть, читав новий закон про мобілізацію, точніше, законопроєкт?

- Чесно? Мені реально якось по цимбалах. Ці закони… Мені потрібно, щоб ми перемогли. Коли я читаю, що хтось обурюється з приводу цього закону про мобілізацію, всі обурення пов’язані з тим, що когось мобілізують, все, більше проблем у людей немає. Вони тепер, як оце сафарі від військкомату, військком – мисливець, а він – як дичина, його заганяють просто в армію – і все. Закон про мобілізацію має право на існування, але я ж казав, завжди кажу: повинна бути розумна освітня програма з системи рекрутингу, там «Азова», типу, як у нас це відбувається, з навчанням. І коли це все буде, реально, розумне навчання, військова освіта якась, початкова, ну тоді можна буде взагалі не зважати на отих людей, які пишуть: а, все, закинули на м’ясо і тому подібне.

- А в нас взагалі є такі випадки, коли людину, яка нічого не вміє, кидають в окопи?

- Ні, прямо такого не існує.

- Просто постійно ти про це читаєш в проросійських пабліках…

- Це все – фігня, реально, не може такого бути, в принципі.

- То з бусика в окоп не кидають?

- З бусика в окоп не кидають, це точно, навчання проходять усі, але залежить від навчального центру.

- Добре, а чого про це не говорять, чому, наприклад, у нас в суспільстві є така думка, що тебе пакують у бусик – і ти одразу в окопі?

- Чесно сказати вам?

- Чесно.

- Люди цивільні, щоб знайти виправдання тому, чому вони не мобілізуються, готові хавати навіть російське ІПСО і нести його в простір наш. Тому що зроблять кваліфіковану освіту в нас, зроблять класні навчальні центри – вони будуть все одно казати, що навчають погано, погане забезпечення, де моя каска, броник і так далі. Ми на початку війни, коли йшли, у нас навчання було, реально, таке саме, як і тепер. Але в нас було бажання, і ми не кричали, що ой, нас погано навчають, у нас погані броники: пацани реально купували, перша зарплата – й купували собі броню, каску. Нам на початку видали офігенну американську броню, справді, бронежилет, який у мене, коштує 70 тисяч тепер у вільному продажу. Пацани, які приходили пізніше, з другої хвилі мобілізації, добровольці, ніхто не кричав про зраду, в суспільстві все було спокійно, бо їх не чіпали, бо було багато добровольців. А тепер, коли прийшов час до них, то чомусь виникли проблеми в армії – там нема того, нема цього і все. Виникли проблеми тільки через те, що люди розганяють оцю-от інформаційну бульбашку, бо вони не хочуть воювати. І що б ти їм не дав, даси їм дрони, даси їм техніку і тому подібне, але чогось їм все одно не буде вистачати для того, щоб піти воювати. І в людей, які не хочуть воювати, буде завжди причина для цього. Всі ми – рівні громадяни, все має бути нарівні. Чому я маю там воювати, хлопці мають воювати, а хтось повинен розказувати, що він у демократичній країні живе, і він не має цього робити? Це ж маячня.

- Чи мають мобілізуватися отакі інфлюенсери?

- А чому ні?

- Я не знаю, я питаю.

- Дивіться, щодо блогерів… Скажу чесно, розумний командир ніколи не відправить людину, яка може приносити користь своєму підрозділу, на фронт. У будь-якому разі, така людина може піти в штурми тільки добровільно. З можливостями їх реально можна було б призвати в армію, поставити на посаду помічника пресофіцера в частині, вони би робили те саме. Звісно, їхні заробітки просіли би, тому що в них не було б часу колотити бабло, але вони би дуже добре допомагали армії, вони би були прикладом для того, щоб іти в армію, вони б ходили там на інтерв’ю, з їхньою популярністю, розказували б про свої підрозділи... Тому що багато людей узагалі не розуміють, як працює система в армії, що таке система армійська, який воно там усе має вигляд. Для них поняття, що тебе там з літака викинули на поле і ти побіг з автоматом стріляти, або вони уявляють, що це – як гра «Counter-Strike», і там прямо це, щоб це все людям показувати. Тому що нас, військових, для цього мало, а у них дуже великі аудиторії, і це було б дуже класно, й інформаційною підтримкою підрозділів, і фінансовою підтримкою підрозділів, кожного, в якому вони б там служили. Просто це сприймається так, що Лебіга багато донатить, Лачен багато донатить і їх не треба відправляти на фронт, бо їх там уб’ють. Та ніхто їх не буде відправляти на фронт, вони реально будуть виконувати корисну місію в армії, все.

- Нам взагалі тепер потрібна мобілізація в країні?

- Звісно, потрібна. Хто буде міняти хлопців? Бо всі кричать про те, що треба міняти хлопців, а насправді там вже через те, що ми тягнемо з оцими законами, кожному там в зуби заглядаємо – хто хоче мобілізуватися, хто не хоче, придумуємо якусь перспективу для цього або варіанти, як тобі мобілізуватися, добре або погано, так... Поки ми заглядаємо в зуби цивільному населенню, гинуть хлопці там, а вони, я нагадаю, – такі самі, як і всі, хто тепер у цивільному житті, – когось добровільно мобілізували, когось недобровільно, хтось пішов через сім’ю, хтось – через інші причини, але всі ми – рівні. І коли люди розказують, що воювати мають тільки військові. Без проблем, мобілізуємо, дамо тобі погони солдата і будеш військовим воювати, в чому проблема, ми всі – рівні, всі.

Я не розумію цього відгородження військових від цивільних, я себе військовим не вважаю, я вважаю себе людиною, яка пішла, реально, захистити свій дім. А люди, які взагалі поїхали з територій, які захоплені, і не воюють за свою землю, територію і подібне, за свою сім’ю, у деяких в окупації родичі залишились, а вони виїхали за кордон і там собі на птахофабриках працюють, – це для мене взагалі неприйнятно. І у нас оцей, знаєте, менталітет європейський дуже вкоренився в голови, що ми – вільна нація, маємо робити, що захочемо, але під час війни це не працює. І я вам так скажу, що якщо би на Європу Росія напала, оце-от почуття свободи, демократичних цінностей, воно б взяло гору над ними, і вони би просто почали тікати по різних країнах.

- Як ти ставишся до тих, хто виїхав за кордон?

- Нормально. Я ставлюся дуже позитивно до тих, хто виїхав, – це жінки і діти, все, і ті, хто непризовного віку, мужики. А оці інваліди, такі-от «качки» стоять і кричать: нас, інвалідів, не пропускають через кордон, – це ж взагалі якийсь такий сюр, стоїть отака-от «машина» – і кричить, що він інвалід.

- Ось людина, що виїхала за кордон, яка точно ховається від війни, не хоче мати нічого з війною. Тепер часто кажуть, що треба мобілізувати тих, хто за кордоном. Навіщо це робити? Вони вже поїхали, вони вже не з нами…

- Хай сидять. Я так вважаю, справедливість має бути справедливою. Якщо ти кричиш: мені та Україна не потрібна, мені від неї нічого не потрібно, вона мені нічого не дала, – складай повноваження громадянина України, здавай паспорт, іди і будь вільний, ніхто тебе не призве без громадянства.

- Що для тебе «Айдар»? І взагалі, чому треба мобілізуватися саме в «Айдар»?

- Тому що ми елементарно можемо навчити людей воювати, реально. І в нас з кожним новеньким ідуть бійці з досвідом і показують, як треба воювати.

- «Айдар» – класний колектив?

- Так, у мене з ними солідарність. Я тепер не воюю, але роблю все для того, щоб їм було легше воювати, бо я розумію, яка тягота ця війна, хоча і поки я воював, півтора року, вони дома сиділи з дружинами в теплих обіймах, але солідарність у мене з ними не зникла. Поки я можу допомагати, я буду робити все для того, щоб у них було все для війни, щоб вони відчували підтримку, що реально на них не все одно, так само з іншими підрозділами, з якими я товаришую.

- Ти пам’ятаєш свій перший обстріл?

- Обстріл?

- Так.

- Так, це був вихід з Павлівки, коли ми відходили.

- Страшно?

- Та був такий замаханий, що вже взагалі не пригинався під цими обстрілами, чесно.

- Просто як Рекс виходив?

- Та так ідеш і думаєш: якщо я зараз тут впаду, з цим озброєнням, з цими трофеями, то, я думаю, вже не встану, дуже тяжко.

- Коли був у тебе перший момент, що ти подумав: я зараз загину?

- Оце коли мене в руку ранило, це було там, під Кліщіївкою, от там я реально подумав, що все – я двохсотий.

- Хто для тебе герой зараз?

- Мій командир роти.

- На кого ти взагалі рівняєшся зараз?

- Попередній командир роти, він тепер командир третього батальйону 24-ї штурмової роти. Чувак реально пройшов з нами всі штурми, ніде не відсиджувався. Реально, в Павлівку заходить перший з пацанами, показував приклад, яким має бути воїн. Багато я чого в нього навчився і побачив, яким має бути офіцер. Дійсно, зараз я не бачу жодного офіцера в жодній структурі, який був би, реально, таким заповзятим бійцем. Його крайній раз, що він від нас пішов з посади командира роти, він піймав шість куль від снайпера.

- Шість?

- Шість куль від снайпера – і вижив. Це було в Опитному, вхід в школу, і працював снайпер. Наш боєць заходив, він отак відчинив двері – й отак-от сюди й сюди, потім він впав на коліна, йому руку там ледь не відірвало. Коротше, снайпер так простріляв добре. Ну і в плитоноску, тому що зайшло.

- А як це можливо? Ти ж кажеш...

- Ну так, він у комі був, в боковухи, в руки, в ноги.

- Це ж у внутрішні органи ураження.

- Там не зачепило, тільки щось печінка, і руку ледь-ледь пришили. Він довго в комі був. Реально, там такі поранення, ми думали, що він уже буде двохсотим, чудом він вижив. Він був у нас потім начальником штабу і тепер, типу, на підвищення пішов – командир батальйону 24-ї штурмової бригади.

- Яка головна мотивація для українця тепер воювати, на твою думку?

- Та це дуже індивідуально. В мене така була злість, що вони могли собі позволити просто в суверенну країну втрутитися, прийти – і диктувати свої умови. І плюс я ще два тижні спостерігав, як вони казали: знімайте тоніровку, знаєте, таку легку, «по закону Российской Федерации»... І в мене тупо так це в пам’ять вбилось, оце «по закону Российской Федерации», як він сказав це на блокпосту в Генічеську, і мене тоді переклинило, і я зрозумів, що в мене іншого варіанта нема, як реально йти і вибивати з них цю дур. Правда в голову росіянина заходить тільки з кулею. Все, типу, іншого варіанта нема. І це дуже особисте: в когось сім'ю скривдили, комусь ракета прилетіла, хтось пішов воювати.

- На твою думку, суспільство якось змінилося за ці два роки?

- Так, тому що почали вилазити ці коментатори. Це ще не новина… Типу, у нас гинуть хлопці і т.д. На початку війни у нас більшість людей були на перемогу налаштовані. І не казали «якщо переможемо», а казали всі «коли переможемо». І люди, які казали «коли переможемо», вони всі й тепер допомагають або вже на фронті. А залишилися оця меншість байдужих і меншість тих, хто кричить про перемовини, що треба вже перемовини проводити. Вони відчули, що не самі, і сформували свій, не буду казати, інформаційний фронт, блін. Ну от, у них свій фронт коментаторський, я не знаю, як до цих людей ставитись, – про те, що ми маємо домовлятися з Росією. Я щиро хочу, щоб у вас були причини для того, щоб у вас не було такого більше бажання і все. Просто я втратив дуже багатьох побратимів. Я знаю, що таке плакати на могилі, я знаю, що таке бачити сльози його матері. Якщо ви не хочете бути солідарними з військовим, з військовими, з вашими захисниками, то без цього нічого не звариш уже.

- Що ти взагалі думаєш про наше військово-політичне керівництво? Зеленський, Залужний...

- Я б не ототожнював військово-політичне, є військове, є політичне керівництво.

- Так, це два різних питання.

- Так, це два різних питання. Я не знаю, я не вважаю, що потрібно тепер хитати ситуацію з політичним, ну я маю на увазі з Президентом. Але те, що відбувається у Верховній Раді, я думаю, можна спокійно перевибрати нових кандидатів туди. І, в принципі, в Україні нічого не зміниться, так. А Президент, в нього є, він налаштував зв'язки за кордоном. Він дуже вдало комунікує з президентами іншими. І я не впевнений, що інший президент зможе тримати хоча б на тому рівні нашу допомогу військову, яку нам дають з-за кордону, хоча б на тому рівні. І не впевнений, що він зможе так домовлятися, як домовляється Зеленський. А з приводу Залужного – я не знаю. Я повністю підтримую нашого головнокомандувача, це – мій командир.

- І ще таке питання до тебе як до людини, що веде великий телеграм-канал. Все ж таки у тебе є інформація. Чи не думаєш, що це все – розхитування ситуації, що в нас якийсь конфлікт?

- Конфлікту немає, просто я не розумію, чому Зеленський або Залужний не запишуть відео і не скажуть: у нас немає конфлікту. Просто це такий ґрунт для розв’язання якоїсь такої хиткої ситуації в країні, так, її можна розв’язати одним таким відео. І всі оці хитання, отакі всі ці теми, розмови з приводу цієї ситуації, вони взагалі зникнуть. Вони з’явилися суто з інформаційної бульбашки росіян і все, і їх підхопили ботоферми, рознесли це по чатах, по каналах, по інстаграму. А люди, які не можуть критично сприймати якусь інформацію, починають роздумувати над тим, чи є конфлікт, чи нема конфлікту. Реально, Залужному та Зеленському потрібно записати відео, в якому вони пояснять, що немає ніякого конфлікту, і, реально, заспокоїти людей хоча б у цьому питанні.

- Чи зможемо ми воювати без західної підтримки?

- Партизанити.

- Тільки партизанити?

- Все, типу...

- Ні про які перемовини...

- Ми зможемо так, як ми це робили на початку війни. Малі групи виходили і просто розстрілювали, колони там і т.д. Цілий фронт ми тримати не зможемо без західних партнерів. Та навіть Росія сама не може його тримати, те, що вона зробила таку протяжність, вона самостійно не може вже тримати. Вона купляє боєприпаси в Північній Кореї, залучається підтримкою там. Де ці «шахеди» вони купляли?

- Іран.

- Так, в Ірані вони отримують ракети, вони самі не можуть тримати фронт. А що вже казати про нас, про нашу країну? Це війна, можна сказати, вже, типу, світового масштабу, в кожному разі.

- Якою ти бачиш країну через п'ять років після перемоги?

- Бачу, що будуть інвестувати іноземці в нас у будь- якому разі, тому що це буде перспективна територія для розвитку нового бізнесу і т.д. Поллється інвестиція іноземна в нас, а вони реально поллються, тому що тепер в європейських країнах оцей-от пік розвитку, він реально зупинився, і їм треба вкладати кудись реально свої гроші в бізнеси і подібне. І вони будуть вкладати. Україна буде, в кожному разі… Незалежно від того, яка корупція на державному рівні, цивільне життя буде реально поліпшуватися. Я вірю в нашу перемогу. Я не людина, яка вірить в Боженька святого, який допоможе нам звільнити всю країну. Ми маємо покладатися тільки на свої сили – і рано чи пізно територія повернеться до нас.

- Й останнє питання. Скажи, будь ласка, що найважливіше для українського суспільства, одним словом?

- Єдність.

- Дякую за чудову розмову. Дякую, що до нас прийшов.

- На пам’ять вам – подарунок. Це хлопці з правого берега, артилеристи, підписали для мене за допомогу. І я хочу, щоб цей витвір мистецтва, кожне ім'я хлопця збереглося в нас на відео. Щоб нагадував людям про те, що війна триває, боротьба триває. І є люди, які стоять там, на лівому березі, – це просто титани!

Костянтин Ліберов