Авдіївка. У штабі батальйону всі погляди прикуті до численних моніторів. Командир батальйону 110-ї ОМБр «Директор» уважно спостерігає за картинкою на екрані. «Дай один «подарунок», – говорить він у рацію. Кілька хвилин всі напружено мовчать. «Є-є-є!» – йде відлуння по підвалу, «подарунок» влучив у ціль. У розпал керування боєм до кімнати заходить військовослужбовець. «А ось і наш Петро повернувся з позицій, – «Директор» тепло вітається з високим бороданем. – Ви обов’язково маєте з ним поговорити, це унікальна людина, я вже казав, що такого заступника з МПЗ ви ніде не зустрінете». Петро ніяковіє і просить 15 хвилин на каву та сигарету.
Рівно за 15 хвилин він сідає перед камерою і підіймає втомлений погляд. Очі, які бачили так багато темряви, сповнені світлом. «Ну, питайте», – посміхається Петро.
- До війни ви були священником, якщо я не помиляюся…
- Так, я дійсно служив священником. У 2013 році мені запропонували стати військовим капеланом. Я підписав офіцерський контракт зі Збройними Силами й одразу поїхав на ротацію в Косово в складі українського контингенту, де перебував рік. Коли повернувся в травні 2014-го, в Україні вже вирувала війна.
З 2014 по 2018 рік я виконував завдання у складі 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. У 2018 році мій контракт закінчився, я перевівся додому до міста Умань, і наступні майже 5 років проходив службу в місцевому ТЦК та СП. Тепер я знову у війську, знову на Донбасі… Знову в Авдіївці. Точніше, в тому, що від неї залишилося.
- На початку широкомасштабного вторгнення росії ви працювали у ТЦК та СП?
- Протягом усього 2022 року та до весни 2023-го. Я курував напрямок, який стосувався зниклих безвісти, полонених військовослужбовців, а також займався поверненням додому полеглих героїв. Підприємці Умані виділили нам спеціальну машину, оснащену холодильником, допомагали паливом. І часто-густо ми їздили самостійно, забирали хлопців та привозили до місць поховання. У структурі ЗСУ є гуманітарна місія «На щиті», ми тісно співпрацюємо і, безперечно, дуже їм вдячні.
- Ви підтримуєте зв'язок з родинами полеглих воїнів?
- Дуже багато людей пишуть, телефонують. Як можу, їх підтримую, розказую про те, якими їхні рідні були воїнами. Для родин це дуже важливо.
Наведу приклад. Я щойно повернувся з бойового завдання – нам потрібно було повернути позицію, з якої довелося відійти. На ній ще в серпні загинув мій хороший товариш із Полтавщини Саша Свириденко. Коли ми відійшли, довелося проводили штурмові дії й видавлювати ворога. Певний час позиція знаходилася в сірій зоні. Цієї ночі ми повернулися на неї. І перше, що я зробив, коли прийшов на командний пункт, написав сестрі товариша: «Світланко, все! Позиція наша». Вона подякувала, адже знала, що Саша боровся за неї до останнього.
- Майже рік ви – на посаді заступника командира батальйону з морально-психологічного забезпечення в бойовому підрозділі на одному з найгарячіших напрямків. У чому полягає ваша робота, якщо говорити простими словами?
- У заступника командира з морально-психологічного забезпечення є багато обов’язків. Якщо простими людськими словами, то найголовніший з них – бути постійно зі своїми солдатами. Вони мають бачити, що офіцер з ними поряд, що він оперативно реагує на їхні потреби, проблеми, які виникають як на службі, так і вдома. Звісно, хоч як би мені хотілося, я не можу бути всюди, адже батальйон – це досить велика структура. Але я намагаюся їздити якомога частіше.
Коли прийшов у батальйон, завів таку практику – заступати з солдатами на бойові чергування, щоб краще розуміти специфіку бойових дій на тій чи іншій позиції і, звісно, – людей, які цю позицію тримають.
Надзвичайно багато вартує, коли офіцер, командир поруч, коли він упевнений та врівноважений. Коли він може спокійно віддати наказ, відволікти розмовою, десь пожартувати…
- На які питання вам доводиться відповідати найчастіше, коли ви залишаєтеся з бійцями на бойовому чергуванні?
- Загалом все зводиться до простих життєвих розмов. Як тільки випадають хвилини затишшя і можливість для перепочинку, хлопці з такими насолодою і захватом розповідають про родину, роботу, мирне життя, плани на майбутнє, що мені просто не хочеться їх перебивати. Хочеться слухати і слухати…
- Про Бога говорите?
- При знайомстві я коротко розповідаю про себе, тож хлопці знають, що я був священником. До того ж, я маю звичку хреститися, коли виходимо на завдання та повертаємося. Але так, щоб навмисне заводити розмову, то ні. Я говорю з хлопцями не про Бога, а про життя. А життя – це ж і є Бог, він поряд з нами завжди й у всьому.
- От ви кажете, що хлопці розповідають про свої плани на майбутнє. А ви самі їх маєте?
Знаю, що з росіянами ні про що не можна домовлятися, їхнє слово нічого не варте
- Єдина моя мрія – це Перемога. Більше нічого. Особисто я не хочу ні перемовин, ні домовленостей. Я знаю, що з росіянами ні про що не можна домовлятися, їхнє слово нічого не варте. Це імперія, і вона не може існувати без завоювання інших держав. Їхнє завдання нас не просто підкорити, а стерти з лиця землі як націю. Тому ми маємо вибороти Перемогу.
- Військові дедалі частіше говорять про прірву між ними та цивільним суспільством, яка щодалі збільшується. Як ви до цього ставитеся?
Вважаю, якщо кожен українець не пройде через цю війну, не переболить, не проживе її, – ми приречені
- Я чудово пам'ятаю останні дні лютого 2022 року і черги до військкомату. До нас тоді приходили і зовсім молоді хлопці, які ніколи не служили, і дядьки 60-70 років. Я запам'ятав одного діда, десь років під сімдесят. Він благав його взяти. Потім сказав: «Ви запишіть мій номер телефону. Мені нічого не треба з екіпірування, я все одно не зможу вдягнути бронежилет через травму хребта. Мені потрібні лише снайперська гвинтівка й набої». І я тоді завів собі зошит, куди записував дані людей, яких через різні причини не можна було призвати до ЗСУ, але з яких можна було сформувати непоганий партизанський загін, бо тоді ж ніхто не розумів, наскільки далеко може ворог зайти.
Або ти воюєш зі зброєю в руках, або ти робиш усе, щоб той, хто зі зброєю в руках, здобув перемогу. Третього варіанту, коли війна тебе начебто не стосується, не має існувати
Чому зараз не так? Чому в суспільстві все більше говорять про відмову від мобілізації, про втому від війни? Я вважаю, якщо кожен українець не пройде через цю війну, не переболить, не проживе її, – ми приречені. Або суспільство знову згуртується і ми виборемо Перемогу, або ж ми наразимо своїх дітей, онуків на те, що колись знову цей «сусід» прийде і буде завойовувати далі наші території, знищувати наших людей. Я цього не хочу. Треба консолідуватися, збирати всі сили докупи. Або ти воюєш зі зброєю в руках, або ти робиш усе, щоб той, хто зі зброєю в руках, здобув перемогу. Третього варіанту, коли війна тебе начебто не стосується, не має існувати.
- Багато хто з командирів говорить також про те, що у порівнянні з тими, хто прийшов до війська на початку повномасштабної війни, мотивація новоприбулих бійців є надзвичайно низькою. Що, на ваш погляд, робити з цим фактом?
Бойове середовище, хлопці, які щоночі, щодня вступають у бойові зіткнення з ворогом – це найкраща школа. Зокрема, мотиваційна
- Дієвий метод, коли новачок потрапляє до особового складу, який уже відносно давно воює. До «тертих калачів», скажімо так. Бойове середовище, хлопці, які щоночі, щодня вступають у бойові зіткнення з ворогом – це найкраща школа. Зокрема, мотиваційна. Є, звичайно, ті, хто ніяк не може перебороти свій страх. Намагаємося і для них знайти якесь практичне застосування, наприклад, доручаємо працювати з документами, адже діловодством теж комусь потрібно займатися. Але у більшості випадків це працює, люди адаптуються доволі швидко.
Нещодавно прийшло до нас поповнення – молоді хлопці. За кілька днів після їхньої появи в підрозділі треба було йти забирати наших полеглих хлопців з позиції, куди ніхто не міг зайти. Ми кинули запит на добровольців, на який відгукнулися, зокрема, й новачки. Серед ночі ми витягали хлопців, несли їх на собі. Кілька метрів тягнеш – і стаєш відпочити. Один із них сказав: «Не думав я, що мій перший бойовий вихід буде таким». Я відповідав: «Друже, ти навіть не уявляєш, яку велику справу робиш, повертаєш додому загиблого героя».
Ось так. Сказали їм: треба вийти, вони піднялися і пішли. Щоправда, перед тим запитали: «А хто нас поведе?» Кажу: «Я». – «А ви хто?» – «Заступник командира батальйону». – «А-а, тоді пішли».
І ми знову повертаємося до початку нашої розмови: для кожного важливий особистий приклад командира. Можна багато розповідати, а можна просто піти й показати, як це зробити. І хлопці розумітимуть – якщо командир може це зробити, то я теж упораюся.
- При цьому командир не може жодним чином показати своїх емоцій, хоча йому теж може бути страшно…
- Звісно. Так, ти офіцер, займаєш певну посаду. Але насамперед ти завжди людина, яка так само хоче жити. Ти ведеш людей, вони дивляться на тебе, і тобі теж доводиться долати внутрішній страх. Це постійна робота над собою.
- І як ви його долаєте?
- Кажу собі: «Треба». Ти на цій невеликій вузькій ділянці робиш, на перший погляд, щось мале і незначне. Але якщо ти цього не зробиш, буде ланцюгова реакція – і далі не зробиться щось більше. Тому це маленьке ти повинен зробити.
- Звідки ви черпаєте сили для того, щоб підтримувати власний психологічний стан?
- Джерело моєї сили дуже просте. Я дуже хочу, щоб мої діти, діти моїх дітей жили в мирній та вільній країні. І доки я живий, робитиму все можливе для цього. Це для мене основна мотивація, решта не має значення.
Аліна Логвиненко,
Медіацентр Збройних Сил України, спеціально для Укрінформу
Фото надані автором