Пам’яті механіка-водія 10 гірсько-штурмової бригади Тараса Микицея
«Батько був прикладом для нас з братом в усьому. Подібних людей в нас більше не було в житті. Він був добрим, щирим, чуйним. Завше робив так, аби найперше було добре людям, а собі – в останню чергу. Він багато часу приділяв родині. Ми змалку з татом гуляли на природі, ходили до лісу, їздили в село. Усі канікули ми були з батьком. Він в усьому нас підтримував – у навчанні, у виборі професії», - розповідає старший син Тараса Микицея Юрій.
Строкову службу хлопці теж проходили за батькової поради.
«Я не ховався, хотів служити. Сам пішов і не шкодую. Так само брат пройшов строкову службу, коли вже вступив до університету. Завдяки цьому в нас була підготовка і вже на війні ми були на порядок вище тих, хто взагалі зброї в руках не тримав. І це теж було виховання батька. Пам’ятаю, як ми були малі, він нам робив дерев’яну зброю і ми грали з ним у війну, сміялись, боролись», - пригадує Юрій.
У рідному Івано-Франківську люди знали Тараса як майстра з «золотими руками». Він займався сантехнічними роботами, встановлював системи опалення, водопостачання.
«До нього багато людей звертались. Він був з тих майстрів, які робили все якісно і не брали за це великі гроші. Так, він робив те, що могла виконати ціла бригада. Я багато разом із ним працював, вчився», - розповідає Юрій.
У 2018 році Тарас підписав контракт із ЗСУ. Додому чоловік повернувся восени 2021 року. Тоді ж приїхав Михайло після строкової служби, а Юрій – з-за кордону.
«Оті три місяці були останніми, які ми провели разом з татом», - каже Юрій.
Пригадує, вдома вони дізнались про повномасштабну війну. Тараса мобілізували відразу 24 лютого. Йому дали кілька годин, щоб зібрати речі.
«26 лютого ми всі троє вже були у Коломиї, в 10-й гірсько-штурмовій бригаді. Батько з підрозділом відбув на Житомирщину. Нас прикомандирували в окрему роту, до 1-го стрілецького батальйону. Ми з братом служили в одному підрозділі», - додає Юрій.
Розповідає, з татом вони часто спілкувались телефоном, підтримували один одного. Тарас служив старшим солдатом, механіком-водієм 10 гірсько-штурмової бригади. На фронті його спочатку кликали «Тарас», а потім дали позивний «Микита», за прізвищем. Про це розповіла сестра Тараса, відома письменниця Марія Микицей.
Він розповідав їй, що «війна – це рутина, це - найнудніша та найодноманітніша у світі штука, яка тільки може бути, і багатьох вона вбиває не гірше снайперської кулі...». А ще казав, що нагорода там «це - життя, а поразка – смерть, бо для виродка на тому боці безодні – ти - бажана мета, пристрасна мішень, питання честі і професійності».
Одного разу Тарас їй зізнався, що йому з побратимами довелось 10 днів виходити з ворожого тилу і в них не було ні їжі, ні води. А потім казав, що місяць після того випадку не міг насититись. Остання розмова з Марією відбулась, коли він вчергове вийшов з ворожої території.
«Тоді він мені подзвонив і каже: «Маруся, я живий!» І це була така справжня радість… Я ще подумала, звідки ж йому довелось повернутись, що він промовив ці слова», - розповідає жінка.
Після цієї розмови мине небагато часу, як Марія Микицей напише у Фейсбуці:
«Мій найдобріший і найкращий у світі брат Тарас Микицей загинув. Потрібно було пройти Новотошківське, Широкине і Зайцеве, щоб загинути під Лисичанськом. Вічна йому пам’ять!»
Це сталося 4 липня 2022 року. Тарас Микицей поліг під час штурму росіян на позиції. Йому було 54 роки.
Побратими розповідали, що перед загибеллю Тарас ще збив дрон з автомата Калашникова і дуже цим тішився.
«От чого мені найбільше бракує нині, то я не маю з ким щиро сміятись. У Тараса було цікаве і специфічне почуття гумору. Ми з ним, як починали говорити, то завше реготали. Ми могли сміятись з будь-чого. І це був розкішний сміх! І мені, власне, цього не вистачає. От так розмовляти і сміятись як з ним, я вже ні з ким не зможу», - зізнається Марія.
Сини Тараса, Юрій та Михайло, після смерті батька стояли на передовій ще майже пів року. Додому повернулись лише через те, що у мами з інвалідністю, яка залишилась вдома одна, погіршилось здоров’я.
«На війні було важко, коли розумів, що мама вдома, така біда і я нічого не міг зробити… Батько вірив у Бога. Я з ним змалку ходив до церкви. Я раніше теж вірив у Бога, а тепер знаю, що він є. Знаєте, були такі ситуації, що з них ніхто не міг знайти виходу. Але була коротка молитва: «Боже, допоможи мені» і все… Я не сумую і не журюсь. Я вірю, що батько нас там чекає», - говорить Юрій.
Тарас Микицей нагороджений орденом «За мужність» ІІІ і ІІ ступенів.
В Івано-Франківську в пам’ять про військового встановили анотаційну дошку на фасаді ліцею №7, де він колись навчався.
Вічна слава Захисникові!
Фото: Фейсбук-сторінка Тарас Микицей, Репортер
