Оборона Маріуполя, зухвалий і небезпечний прорив із заводу «Ілліча» на «Азовсталь», довгі місяці в російському полоні – усе це припало на долю морського піхотинця, військовослужбовця 36 ОБрМП Олега. Проте випробування не зламали його, а лише додали рішучості у боротьбі. Після повернення з полону він знову на фронті, б’ється пліч-о-пліч з побратимами і навчає новоприбулих бійців тому, що до війни не можна ставитися легковажно. 

- На початок широкомасштабного вторгнення росії 36-та бригада знаходилася в зоні ООС. Де саме зустрічав ворога ваш підрозділ?

- Ми стояли під Маріуполем, напроти Комінтернового (тимчасово окупований населений пункт, після перейменування – село Пікузи, – ред.) на позиціях, які займали ще з часів АТО. Загострення на нашій ділянці почалося ще 18 лютого, хоча й не дуже сильне – в основному, стрілянина. А от 24 лютого нас розбудила авіація та реактивна артилерія, і тоді вже почали бити добре по всій лінії нашого батальйону. Ми чули, що у наш бік ідуть танки. Не один, не два – кілька танкових рот. Попри те, що ворог значно переважав нас і силами, і засобами, ми вступали у боєзіткнення, підбивали їхню техніку. 

На своїх позиціях ми стояли до 29 лютого. Відійшли за наказом лише тоді, коли наші укріплення вже були розбиті вщент. Фактично, на той момент ми вигравали час для інших підрозділів, які могли будувати оборону у самому Маріуполі, доки ми тримали підступи до міста. Тоді в Маріуполі були азовці, прикордонники, частина підрозділів морської піхоти, тероборона. Згодом і ми отримали команду відійти ближче до міста. 1 березня о 6-й ранку перша наша колона зайшла у Волонтерівку (передмістя Маріуполя, – ред.), ми зайняли оборону там. А вже 2 березня по нас почали прилітати снаряди, дуже точково. Хтось здав хати, в яких ми дислокувалися. Окопи там рити було ніде та й нічим – суцільний асфальт, ми увесь час перебували під щільним вогнем артилерії. На Волонтерівці зав’язалися жорстокі бої.

- В яких умовах вам довелося чинити опір противнику, який переважав і в техніці, і в живій силі?

- У цьому населеному пункті стояли три наших роти. І ці роти трималися там в умовах, коли майже не було протитанкових засобів, хоча на нас сунули колони техніки противника. Були автомати і броньовані «Козаки».

Дуже допомагали наші танкісти – хлопці просто красунчики.

Скажімо так, ми трималися на ентузіазмі й на вмінні стояти в обороні – все ж на той момент 8 років досвіду було. Ми вгризалися в землю, в залишки будівель. Нам дуже пощастило, що на той момент противник не мав тепловізійних прицілів і вночі він був фактично сліпим. При цьому авіація, артилерія, корабельні ракети у них просто не закінчувалися. Вони стирали усе на своєму шляху.

- Включно з цивільними…

- Так! Це звичайний геноцид. Росіяни підіймали безпілотники і чудово бачили, що там купа цивільних осіб, яким нікуди подітися. І їхня авіація це не могла не бачити. Але це їх не зупиняло.

Ми у підвалі місцевої школи знайшли 86 людей – бабусі, дідусі, жінки, малі діти. У нас тоді вже їжі фактично не було, шукали хоч щось їстівне, щоб їх нагодувати. Була жінка з немовлям, молока немає, маля голодне, кричить. Доводилося брати «Козак», виїжджати у місто, де йшли бої, і в розбитих аптеках шукати суміші.

- Куди вас перекинули після Волонтерівки?

- 18 березня я отримав уламкове поранення, коли ми допомагали вийти з оточення товаришам з іншої роти. Переді мною вибухнула граната з АГС. Я дійшов до пункту евакуації, і там вже «відключився». До тями прийшов уже в бункері на заводі Ілліча. Бригада вже тримала оборону там.

- На початку квітня 2022-го бригада здійснила спробу прориву з Ілліча, яка, як відомо, закінчилася трагічно…

- Було дві спроби. Під час першого прориву колона ледве виїхала – нас почали розстрілювати, як у тирі. Били авіацією, артилерією. На другу спробу я вже не погодився. Я зібрав своїх і сказав: «Хто хоче йти на прорив – не тримаю, хто готовий далі тримати оборону на території заводу – залишайтеся зі мною». Більшість пішла. Залишилися ті, хто довірився мені. Ми сиділи в підвалі й думали, що робити далі. На той момент частині батальйону вдалося прорватися на «Азовсталь». Тож ми міркували, як нам зробити те саме. Загалом було понад 30 людей, багато поранених, тож про піший вихід не могло бути й мови.

Виходили по радіостанції, щоб за нами спробували прислати якусь техніку чи хоча б дали маршрут, яким можна було б виїхати – тиша. Я тоді подумав: «Все, кінець, це буде наш останній бій». Сидимо, їмо горохову кашу. І тут до бункеру влітають Палич і Рома – наш медик і водій-санітар. «Що, – питають, – на «Азовсталь» їдемо?» Я на них дивлюся круглими очима… Виявляється, вони почули по рації, що я викликаю, і якимось дивовижним чином серед білого дня заїхали на «Ілліча». 

Потім в ангарі познаходили ще техніку, яка хоч якось заводилася. «Козак» з пробитими колесами, де треба було вдвох викручувати кермо, щоб заходити у повороти… І поїхали на прорив. Те, що нам вдалося виїхати, можна назвати дивом. Їхали по місту кілометрів 15. На кожному повороті – якась техніка, російські військові, блокпости. Ми їх просто пролітали – два медичних «Хамери», «Козак» і маленька «Тойота».

При цьому ніхто не знав, як їхати на «Азовсталь», просто орієнтувалися на дві великих червоних труби. На під’їзді побачили групу військових. От і все, думаю, приїхали… А потім помітив сині пов’язки. Виявилося, це «азовці». Хлопці зробили нам коридор, завели на територію, показали, де бункери. Ми забігли, занесли поранених – і в той момент авіація почала накривати завод. Нам знову пощастило.

- Які задачі ви виконували на «Азовсталі»?

- Ми об’єдналися з частиною нашого батальйону, яка прорвалася на завод раніше. І виконували бойові задачі, які нам ставив майор Волинський. 

На «Азовсталі» були постійні штурми. Противник дуже переважав нас за чисельністю. Усі були страшенно виснажені, майже не спали, не їли. Щодня хтось вибував зі строю – загиблі, поранені. Зброю до рук брали усі, хто може. Артилеристи брали автомати, бо мін все одно вже не було, і виходили в бій.

Я тоді по-новому подивився на багатьох бійців. Я на них дивився і не вірив своїм очам. Я служу з 2016 року, багатьох у бригаді тренував, знаю людей. І от ти бачиш бійця, який раніше був… ну, «дерев’яним», а тут діє блискавично, правильно, атакує, прикриває, поранених витягує.

З часом ми просто стиралися… Не було світла, бо пальне для генераторів закінчувалося, медикаментів. Лікарі були фактично безсилі. Якщо людина починає гнити, то вже все. Не було й води, ми зливали її з труб і пили – брудну, з огидним смаком та запахом. Або ж збирали дощову воду. 

З БК (боєкомплектом, - ред.) така ж ситуація. У якийсь момент ми почали максимально його економити. Про практику режиму подавлення ворожого вогню і мови не було. Працювали точково: вистрелив – влучив.

- Яку роль, на вашу думку, зіграла оборона «Азовсталі» у Маріуполі в перші місяці широкомасштабного вторгнення росії? 

- Величезну. Ворог стягнув до «Азовсталі» колосальні сили, вони намагалися взяти цей шматок землі будь-якою ціною. По нас били авіацією, артилерією, корабельними ракетами. Але поки ми трималися, наші Сили оборони підтягувалися на Запоріжжя і займали там оборону. Якби ми одразу здалися, ця орда полетіла б туди й окупованих територій було б ще більше.

- Потім був полон… 

- 4 місяці й 27 днів. У в’язниці в Таганрозі. Ніколи не був у росії, а тут довелося таким чином побувати. Єдине, що тримало – це донька і дружина. Бажання побачити їх.

Звісно, були моменти відчаю. Особливо коли майже два місяці сидів у одиночній камері. У якийсь момент перестав вірити у те, що я колись повернуся додому. До того ж, у в’язниці нам постійно говорили, що України вже немає, Київ узяли. Знаєте, як ми зрозуміли, що це неправда і боротьба триває? Коли десь росіян розбивали, охоронці були такі злі, що збиткувалися над нами. Звичайні звірі… 

- Ви пам’ятаєте день, коли вас забрали на обмін?

- Нас підняли об одинадцятій ночі, з зав’язаними очима та руками кудись повезли. По специфічних звуках ми зрозуміли, що ми заходимо в літак. Зв’язали нам руки і ноги, і ми довго-довго літали. Ні води, ні їжі – просто возили нас.

Потім висадили з літака і перегнали у автобус. Ми їдемо, я вголос запитую: «Куди нас везуть?» Хтось відповідає російською: «Зараз вас застрелять і кинуть до ями». Абсолютно ніяких емоцій це не викликало. Ну, застрелять, і що?..

Зрештою автобус зупинився. Хитнувся – хтось вийшов. Ще через хвилину знову хитнувся і ми почули: «Добрий вечір, хлопці, вітаємо вас в Україні. Знімайте пов’язки, ви вдома».

А ми пристебнуті до поручнів автобусу… Якось повідрізали нам ті скотчі, кажуть, швидко біжіть до буферної зони. Як виявилося, ми були на кордоні Білорусі й України. Я йду і розумію, що вперше за майже 5 місяців бачу навколишній світ. Небо, дерева… У в’язниці всі пересування завжди були головою в підлогу, видно тільки кахель і асфальт.

Волонтери одразу дали нам пакунки з їжею. Я відкриваю, а там сир і ковбаса. Дивлюся на них і думаю – це якийсь макет, це не може бути справжня їжа. Це було так смішно… 

Ми їхали в автобусі й мовчали. Усі просто повідкривали штори на вікнах автобусу і дивилися на будинки, у яких горить світло, живуть звичайним життям люди…

У шпиталі нас зустрічав увесь персонал. Лікарі плачуть… І ми – розгублені, знесилені, брудні, смердючі. Уявіть, скільки та форма не пралася.

Ми помилися, перевдягнулися. А потім посідали в палаті на ліжках – це десь четверта ранку була – і усвідомили, що боїмося заснути. Бо прокинемося – і знову побачимо в’язницю.

- Після реабілітації ви знову повернулися в бригаду. Ви могли не йти на передову…

- Так, міг залишатися в тиловій службі. Але це не для мене. Роками набиратися досвіду, пережити Маріуполь, брудну російську в’язницю, повернутися назад – і здатися? Та ні, так не грають. Ми прийшли, щоб стояти до кінця. Ми ж морська піхота, ми задню не даємо. Тільки вперед.

- У бригаді ви, серед іншого, займаєтеся підготовкою новоприбулих бійців. Враховуючи ваш досвід, які поради ви їм даєте? 

- Постійне тренування та підготовка – ось на чому я наполягаю. Легковажне ставлення до війни є смертельно небезпечним. Неважливо, хто ти – зв’язківець, кухар, санітар – тактика підготовки має бути єдиною. Кожна професія важлива, кожен фахівець може знайти себе у війську! Кожен має бути взаємозамінним. Маріуполь це довів.

І всі мають пам’ятати про головне: захистити нашу країну, крім нас – нікому. Не будемо опиратися загарбнику, піднімемо руки – всюди в Україні висітиме триколор зі страшним двоголовим орлом. Це означатиме кінець усьому. Я так не хочу. Я не хочу залишати цю війну нашим дітям! Ми подолаємо ворога тоді, коли це стане справою кожного українця.

Для мене армія – все. Навіть коли ми закінчимо цю війну, я буду служити далі. Я буду готувати людей, тому що сусід у нас, м’яко кажучи, з нестабільною психікою. І рано чи пізно війна може повторитися. Ми маємо бути сильними і готовими до спротиву.

Аліна Логвиненко, Сергій Лисенко, Медіацентр Збройних Сил України, спеціально для Укрінформу