Пам’яті кулеметника бригади «Маґура» Остапа Макарова
До війни Остап Макаров любив спорт, займався плаванням та боксом. Юнак мав неабиякий хист до малювання. Зрештою, хобі визначило вибір майбутньої професії: Остап навчався на факультеті дизайну Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука.
У 18 років хлопець отримав першу контузію – це сталося у 2014 році під час подій на Майдані. Батьків, які поділяли погляди сина та усім серцем підтримували Революцію гідності, все ж дуже лякала думка, що з їхньою єдиною дитиною може трапитися лихо. Тож вони всіляко відмовляли Остапа від участі у протестах. Втім, усі вмовляння були марними, не подіяли ані сльози матері, ані спроби «підкупити» юнака коштовними гаджетами.
«Ми дуже боялися за сина, навіть ховали взуття, щоб утримати вдома. Пропонували йому купити новий айфон, аби не йшов на Майдан. Але його неможливо було зупинити. Він стояв з імпровізованим щитом у руках та захищав інших учасників протесту. В нього кинули шумову гранату та поранили гумовою кулею. Остапа контузило», - розповідає батько Олег Макаров.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Остап, не вагаючись, вступив до підрозділу територіальної оборони, де отримав позивний «Макар». Маючи добру фізичну підготовку, хлопець приєднався до штурмовиків із 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура». До речі, шеврон, який носять бійці бригади, розробив саме Остап.
Побратими згадують його як надзвичайно хоробру людину. Справді, своє життя хлопець віддав, рятуючи пораненого товариша з поля бою. Герой загинув влітку 2023 року під час контрнаступу на Запорізькому напрямку. Як це сталося, нам розповів командир Остапа Андрій на позивний «Бендер».
«Ми мали зайняти селище Роботине, але отримали задачу підтримати вогнем та особовим складом суміжний підрозділ. Остап був у нас кулеметником – прикривав вогнем групу. Від нього залежало 50% нашої успішної роботи. Коли почався бій, на нас посипалася вся можлива артилерія ворога. Гатили і з танків. В один момент я почув різкий звук - це спрацювала протипіхотна міна. Група снайперів, яка йшла до нас на підкріплення, потрапила у мінну засідку. Не дбаючи про свою безпеку, Остап побіг рятувати ще живого побратима, але потрапив під обстріл. Поранений, він все одно намагався витягти на собі 300-го, але з ним на плечах підірвався на міні. Запорізький напрямок - один із найважчих у плані мінування. Ворог добре підготувався і чекав на нас. Ми бачили, що хлопці ще живі, але не мали змоги підібратися до них через міни та прицільний ворожий вогонь. Тому було прийнято рішення продовжувати бій та рятувати живих. Загиблих вирішили забрати пізніше», - розповідає «Бендер».
Військовий додав, що коли в одному з боїв його також було важко поранено, він чекав на евакуацію понад шість годин.
«Мені здається, що Остап разом із іншими загиблими побратимами прикрив мене “звідти”. На етапі евакуації в мене двічі зупинялося серце. “Андрію, ти маєш дотягнути до лікарні, ти ще потрібен тут”, – чулося мені», - згадує «Бендер».
Тіла «Макара» та «Француза» пролежали в посадці кілька діб, потім росіяни закидали її запальними мінами. Обгорілі тіла наших хлопців вдалося забрати тільки через 6 днів, коли українські бійці просунулися вглиб «сірої зони», відбивши ворога. Поховати ж «Макара» батькам вдалося значно пізніше – після проведення ДНК-експертизи, на яку зараз шалена черга…
Мати Остапа каже, що врятувати сина могла вчасна евакуація.
«Їх не кинули вмирати, просто хлопці не мали техніки, на якій могли б це зробити. Саме тому після загибелі сина ми з чоловіком почали збирати гроші на придбання спеціальних евакомобілей, щоб урятувати тих, кого можна врятувати», - каже Аліна Маршал.
Батько загиблого героя додає, що коли б не цей проєкт зі спецавтівками, вони б із дружиною збожеволіли від горя.
«Батьки, які ховають дітей, ніби закриваються у мушлю. Спочатку вони ненавидять росіян. Потім – своїх, а потім - увесь світ. Якби ми не зайнялися цим проєктом з придбання евакуаційного транспорту, мабуть, з’їхали б з глузду. Але коли розумієш, що ця машина може врятувати чиєсь життя, – це надає сили жити. Наш син на кожному етапі нашої діяльності з нами. Я відчуваю гордість за сина. Питаю себе, чи зміг так само ризикнути життям для порятунку побратима», - каже Олег Макаров.
Зрештою Олег та Аліна придбали перший евакомобіль в Європі та передали його батальйону “Госпітальєри”. На автівці викарбувано позивний Остапа.
«Він мріяв розробляти дизайни автомобілів, весь час малював автівки. Так вийшло, що тепер евакуаційна автівка носить його ім’я. Цей «Макар» рятуватиме наших хлопців, як і мій син намагався врятувати побратима», - каже Аліна Маршал.
У Остапа залишилася донька Кая, їй днями виповнився один рік. Батько встиг побачити дівчинку лише один раз.
12 лютого на півдні Одеської області, в селищі Таїрове, відкрили мурал пам'яті Героя-захисника України Остапа Макарова. Працював над муралом відомий одеський художник Микола Стріжаков. Автор самої картини «Я прикрию…» – Андрій Єрмоленко.
«Батьки не повинні ховати своїх дітей, але вийшло так, як вийшло. Остапе, я тобою пишаюсь», - каже батько загиблого Героя.
Проміж похмурих хмар прорізається сонячний промінь, немов у відповідь.
Вічна слава і шана Захисникові!
Фото з відкритих джерел