Пам’яті пілота Су-25 Владислава Рикова (позивний «Magic»)

Бойовий шлях Владислава завершився 7 лютого 2024 року - в його літак поцілила російська ракета.

Владислав родом з Луганщини. Коли йому було шість, втратив батьків - їх убили. Малий Влад був поранений, та залишився живим. Згодом його взяв під опіку Юрій Покусай із Харкова, голова організації "Цивільний повітряний патруль".

“Син постійно проводив зі мною час на аеродромах, школярем я покатав його на легкомоторному літаку. Він так горів небом! Потім створив для Владика та його друзів Авіаційний навчальний кадетський центр. Центр і досі функціонує, чимало нинішніх героїв є його вихованцями. Тож, коли дійшов час обирати виш, навіть запитання не стояло – тільки Харківський національний університет Повітряних сил”, - розповідає Юрій.

Згадує, що годинами могли обговорювати з Владом різні професійні моменти.

“А з початком широкомасштабного вторгнення ще й «працювали» поруч: син – у бойовому штурмовику, я – з цивільним повітряним патрулем. Траплялось, що і пуски по нас здійснювали майже одночасно… "Па, ти там всі ракети зібрав?" – жартома запитував син, а я лиш тішився, який він діловий виріс. Чомусь завжди самовпевнено думав, що із ним все буде добре… Я дуже рано став батьком і, на жаль, дуже рано втратив сина”, - зітхає Юрій.

Владислав мав позивний "Magic", з англійської — “Магія”. Його отримав за віртуозний стиль пілотування. Всі, хто знав пілота особисто, кажуть, що він насправді був чарівником – і на небі, і на землі.

Чоловік виконував завдання на Харківщині, Київщині, Донеччині, Луганщині. Став повним кавалером орденів Богдана Хмельницького та "За мужність". У свої 30 років був одним із найкращих українських льотчиків-штурмовиків. Владислав також був одним із найздібніших учнів на курсах англійської мови і мріяв про сучасні літаки, які зможуть краще захистити Україну і перемогти ворога.

На жаль, пілот не повернувся зі свого 385-го вильоту…

“Це був звичайний бойовий день. Ранок 7 лютого. Типове завдання – вогневе ураження противника. Розбір цілі, обговорення, підготовка… Все як завжди. Влад потиснув руку. Виліт… Жити йому залишалось 17 хвилин, – пригадує Герой України, підполковник Ростислав Лазаренко, командир Владислава. – Насправді, ти ніколи цього не відчуваєш... Війна чомусь забирає найцінніше саме в той момент, коли ти максимально спокійний, коли думаєш, що обстановка більш-менш і це звичайний політ”.

Ростислав слідкував за парою українських штурмовиків на пункті управління, бачив винищувач противника.

“Ракета Р-37, яку окупанти вже досить давно не використовували, не залишила шансів. Долі секунди… Ведений бачив, як у літак ведучого прилетіла ракета. І я бачив. Влад нічого не встиг сказати в ефірі. Я переконаний: це була помста, адже напередодні ми конкретно «насипали» рашистам. Звісно, до останнього сподівався, що Влад якимось дивом, попри низьку висоту, зумів катапультуватись, що він живий, зараз ми його заберемо, а потім довго разом усе обговорюватимемо…” - говорить командир.

У Владислава залишилася дружина та маленька донечка Міра. Побратими обіцяють підтримувати їх.

“Ми давно домовились із Владом: якщо загине хтось із нас, то інший буде дбати про його родину. Влад дуже любив своїх дівчат, півтора роки від початку вторгнення практично не бачився із родиною і дуже засмучувався з цього. Тож орендував квартиру відносно недалеко від розташування підрозділу і нарешті почав частіше їх обіймати”, - зазначає Ростислав.

Поховали пілота на Алеї Слави у Вінниці – місті, в якому він ніколи не жив, але мріяв оселитися з родиною після перемоги.

Посмертно Владиславу Рикову присвоєно військове звання "полковник".

Спочивай, Герою. Вклоняємося за захист українського неба.

За матеріалами пресслужби Командування Повітряних сил ЗСУ

Фото Костянтина та Влади Ліберових і з відкритих джерел