Цього разу гостем проєкту фотографів-документалістів Костянтина і Влади Ліберових «Станція Краматорськ» став Ілля Ільяшенко з позивним «Смурф» – військовослужбовець 23-го загону морської охорони Держприкордонслужби, захисник Маріуполя.

Повномасштабне вторгнення Ілля зустрів у рідному Маріуполі як кадровий військовий моряк у 23-му загоні морської охорони Державної прикордонної служби України. З перших днів вторгнення захищав Україну в складі свого підрозділу, отримав контузію та потрапив в оточення, але прорвався на Азовсталь, де продовжив оборону. Майже рік провів у російському полоні. Тепер «Смурф» проходить реабілітацію й активно допомагає проводити збори коштів для побратимів.

Темами ж розмови з героєм стали початок повномасштабного вторгнення рф у лютому 2022 року, особливості оборони Маріуполя та ведення бойових дій в облозі, російський полон та реабілітація, взаємини між цивільними й військовими, мобілізація та мотивація служити, вплив російських ІПСО, а також – що для українців означає перемога у цій війні, сумну річницю якої будемо констатувати вже за кілька днів.

К.Л.: - Ілле, ти, по суті, народився й виріс у Маріуполі, який до 2014-го року вважали прифронтовим містом. Скажи, будь ласка, це якось вплинуло, що ти став військовим?

І.І.: - Я вважаю, що так. Я був ще неповнолітнім на початку цього, і в мене багато товаришів, які, старші від мене за віком, пішли воювати, і на мене якось це теж вплинуло, що я вирішив піти у військо. Ну, по-перше, я мріяв бути моряком з дитинства і тому вирішив піти в моряки, прикордонники.

В.Л.: - Скажи, будь ласка, яким був Маріуполь до повномасштабного вторгнення? Чи відчувався вже тоді там вплив російської пропаганди?

І.І.: - Іноді зустрічав людей, які там такої думки, але сказати, що прямо ціле місто, – ні, такого не було. Але за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення було відчуття буквально в кожного стосовно того, що щось буде з містом.

К.Л.: - Ти, по суті, повномасштабне вторгнення зустрів у морі. Розкажи, будь ласка, про ці перші години. Ти чергуєш, чергуєш на катері. Що ви робили, що було?

І.І.: - Я приблизно об 11-й годині ночі 23 лютого ніс вахту. І потім, коли  мене поміняли, пішов відпочивати. Й о 4-й ранку отримали бойову тривогу на катері, я був дуже здивований, бо завжди тривоги були як тренувальні, а тут бойова тривога від командира. Одразу побіг… і почав дивитися в приціл, щоб зрозуміти, що коїться. І побачив багато російських кораблів вже в Азовському морі, вони оточили нас. І ми очікували далі наказу від командира.

К.Л.: - І що ви робили потім?

І.І.: - Зайшли в базу, тому що їхні сили набагато перевершували, в них там великокаліберні кулемети, в нас ДШК, «Утьос», а в них «тридцятки» були. Знаєте, не варіант зовсім з ними битися.

В.Л.: - Ви взагалі очікували, що буде війна, якось готувалися до цього? Чи це зненацька вас заскочило?

І.І.: - Я був у відпустці перед повномасштабним вторгненням, мене викликали з неї, тобто, я думаю – щось знали, але ніхто нічого не казав.

В.Л.: - На початку війни твоя сім’я була в Маріуполі. Скажи, чи заважало це тобі виконувати бойові завдання?

І.І.: - Насправді дуже-дуже. Тому що я мріяв, коли виконував бойові завдання, щоб їх просто не було там, щоб вони були десь у Києві, де завгодно, але не там, це заважало.

В.Л.: - Це заважало?

І.І.: - Так, я навіть не витримав, і ми з хлопцями поїхали до них під час бойових дій. Ну, тобто ми там зібралися нашою командою, три хлопці, й сіли в машину і поїхали до наших сімей.

В.Л.: - Розкажи, як це було. Ви приїхали і що?

І.І.: - Ми вирішили перед тим як їхати на позицію, відвезти їм сухпай, тобто у нас нічого не було, але були сухпаї й вода. Тобто розуміли, що ситуація критична в місті, нема провізії і людям важко. Ми сіли у «фольксваген» нашого побратима і поїхали до нас на район, це приблизно через усе місто, в напрямку Запоріжжя, виїзд з міста. І коли я приїхав, зайшов у квартиру. Але вони не були у нашій квартирі, вони були на першому поверсі, бо я жив на дев’ятому. І я зайшов, побачив матір, кажу: «Мамо, це я», а вона в сльозах, просто дивиться. Вона не впізнала мене. Їй уже мій молодший брат сказав, що це Ілля прийшов. Тобто виходить так, що коли я зайшов, світло на неї падало з вікна, а я був у темряві – і вона навіть не зрозуміла, що це я був.

В.Л.: - Ти так сильно змінився за цей час короткий чи…

І.І.: - Ні, я думаю, ні, це їй морально було важко, і вона не очікувала, що я повернусь.

В.Л.: - Ти хотів, щоб вони поїхали? Якось умовляв їх поїхати? Чи вони не хотіли?

І.І.: - Так, я казав їм, але мама відповідала: «Поки ти воюєш, поки ти тут, я нікуди не поїду».

К.Л.: - На той момент ще був зв’язок у місті?

І.І.: - Ні.

К.Л.: - Новин ви не читали, куди їхати – не розуміли?

І.І.: - Зовсім нічого не було.

К.Л.: - То ви просто тримали, по суті, кругову оборону міста і не розуміли, що робити?

І.І.: - Ну, були старлінки, але так, щоб був на позиціях інтернет, такого не було. Навіть якщо він там з’являвся, то швидко пеленгували і потім били по цих позиціях.

К.Л.: - Які взагалі ти функції виконував під час оборони Маріуполя?

І.І.: - Що скажуть, те й виконував… Виходиш на позицію, дивишся, щоб не було ворога. Якщо є ворог, то працюєш. Також функції медика і піхотинця, тобто ти був мегамобільна людина і виконував усі завдання, які на тебе покладали.

К.Л.: - Тобто, по суті, там піхота, моряк – уже ніякого не мали значення.

І.І.: - Ніякого.

К.Л.: - Руки, солдат, вмієш стріляти, ворог.

І.І.: - Тобто от тобі «муха», якої я ніколи не тримав у руках, а ти повинен з неї стріляти… Ніколи не стріляв, але коли гвинтокрили прилітали, довелося стрельнути. Але це теж залежало від бажання. Тобто деякі хлопці: «калаш» – і все, цього вистачало. Я, наприклад, завжди цікавився у хлопців з «Азова» – як зробити так, щоб я вижив. Тому що тактики в мене ніякої не було, я знав, так, там якісь ази – і все, але ведення бою не розумів. І тому вчився, як стріляти з того РПГ «Муха», у мене було бажання.

К.Л.: - Це вже під час бойових вчився?

І.І.: - Під час бойових.

В.Л.: - Азовці були більш підготовлені?

І.І.: - Так, звісно. У мене багато друзів в «Азові», вони підготовлені, з них брав приклад, якісь навички.

В.Л.: - Що було після того, як ти повернувся на берег?

І.І.: - Спитали, хто хоче поїхати на позицію. Це було біля мого дому, теж у напрямку Запоріжжя. Ну, я підняв руку і сказав, що хочу. У нас там людей 25–30 поїхало. Взялися до оборони там, ну тобто там була будівля аеророзвідки. Я насправді завжди жив там, 19 років на той час, і ніколи не знав, що там є така будівля. Там дрони були і форма, ми ото з синьої форми переодягнулися в «мультикам», який там знайшли, і зробили окопи, і чекали,  але там зіткнення не було.

К.Л.: - Як ти потрапив на Азовсталь?

І.І.: - На Азовсталь я потрапив під час прориву, це від «Редіса» наказ був, щоби всі оборонці, які були на правому березі Маріуполя, тримали оборону на заводі, але до нього треба було добратися. І ми великою колоною почали добиратися, це було 15 квітня 2022-го року. І насправді це, найімовірніше, найжахливіший день за всю оборону міста. І це не тільки для мене, а для багатьох захисників. Тому що багато хлопців загинули, і загалом цей прорив – це було щось божевільне в тому сенсі, що ми вже були повністю оточені. Тобто порт, в якому базувалися, і між портом був залізничний вокзал (залізничний вокзал вже був під ними, а за ним –  Азовсталь). І ми, виходить, з кільця в кільце йдемо через них.

К.Л.: - У вас були якийсь план і розуміння, що настане після прориву? Чи просто – сліпа віра, віра хоч у щось?

І.І.: - Найімовірніше, була просто мета добратися до заводу і нічого більше.

К.Л.: - По суті, просто продовжити життя.

В.Л.: - Скажи, які настрої були на Азовсталі на той момент, наскільки важко було воювати в оточенні, майже без підтримки?

І.І.: - Насправді важко було, важко в тому сенсі, що їжі немає. Тобто замість того, щоб просто виконувати бойові завдання, – є в тебе таке завдання, як знайти їжу, знайти воду, – це ще набагато складнішою робить ситуацію. Також хлопці, які поранені, теж треба ліки, яких майже не було на той час, а поранені з’являлися кожні 15–20 хвилин, радіостанція передавала, що 300-й, 300-й, 300-й. І їх треба було вивозити, діставати, тобто дуже важко, на Азовсталі була критична ситуація.

К.Л.: - Яка була твоя роль під час оборони Азовсталі?

І.І.: - Нічого не мінялося.

К.Л.: - Ти – солдат, у тебе є руки?

І.І.: - Так, тобто командир підходить, каже: «От вас 15 людей, шукаєте воду». І ми піднімаємося з підвалу, в якому всі базувалися, джерело бункера, і шукаємо воду, без води повертатися – не варіант, тому що це треба для того, щоб готувати їжу.

К.Л.: - Що для тебе там було найважче, от особисто для тебе, може, щось неочевидне? Ми там не були, ніхто з нас навіть не може уявити, яке пекло там було, але що там було найважче?

В.Л.: - Чи, може, якась конкретна історія, яка тобі прямо врізалася…

І.І.: - Напевно, найважче – це було нерозуміння ситуації, тому що у нас є завод (багато хто називає це – ніби держава була у нас під землею), тобто, окрім цього заводу, нікуди ти піти не міг, зв’язку ніякого немає, за рідних ти нічого не знаєш, і для мене було саме це найважче.

К.Л.: - Коли ти щось про рідних дізнався?

І.І.: - Про рідних я дізнався після повернення з полону, тобто це майже рік.

В.Л.: - А коли вони поїхали з міста?

І.І.: - Коли я повернувся з полону, вони приїхали в Україну.

В.Л.: - Тобто вони весь цей час були в окупації?

І.І.: - Так.

К.Л.: - У вас там ніякого зв’язку із зовнішнім світом не було? Вам давали якісь меседжі, може, доєднатися до вайфаю?

І.І.: - Була можливість така, але людей – багато, старлінк –  один. Щоб щось завантажило – нереально. Але якщо казати про новини, то новини були, тобто хтось у телеграмі, в якомусь каналі, завантажив, і там приходить, і ми так натовпом сідали і слухали ці новини про деблокаду, про те, що Ердоган хотів кораблі вислати, щоб нас евакуювати до кінця війни, і щось там вирішувалося на дипломатичному рівні, але більш нічого такого не було.

К.Л.: - Ось ви читаєте новини і, можливо, у вас все ж таки була якась надія про деблокаду? І ось – наказ про здавання в полон. Що ви взагалі очікували? Чи були якісь надії, чи це був просто шлях абсолютно в нікуди?

І.І.: - Найімовірніше, шлях в нікуди, тобто я за полон раніше не чув, як там, що там, але коли командир зібрав нас усіх, він сказав, що ми будемо в Оленівці, що все буде добре. Звісно, я його як командира розумію, і це було зроблено для того, щоб хлопці, які поранені, отримали все ж таки допомогу і не були там в муках. Але якось я собі уявляв це набагато простіше, ніж воно виявилося насправді.

В.Л.: - Що саме, полон чи..?

І.І.: - Полон.

В.Л.: - Як узагалі ви сприйняли новину, тобто ви не хотіли йти в полон? Ви хотіли продовжувати боротьбу? Які були настрої на той момент?

І.І.: - Я думаю, що більшість хотіла продовжувати боротьбу, там дійсно був такий «настрой» у хлопців, що оце словами не передати. Це настільки ми були єдині, я думаю, що більшість із них готові були далі триматися.

К.Л.: - У вас зброя ще залишалася?

І.І.: - Дуже мало, переважно це АК – і все.

К.Л.: - Що ти з АК зробиш проти танка, який на тебе їде?

В.Л.: - Фактично, коли ви хотіли продовжувати боротьбу, ви розуміли, що, найімовірніше – це буде для вас боротьба на смерть, що ви не вийдете звідти?

І.І.: - Так.

В.Л.: - І ви були готові на це?

І.І.: - Так, повторюю, що всі були готові залишитися там.

К.Л.: - А поранені побратими отримали якусь медичну допомогу, коли пішли в полон?

І.І.: - Так, там Червоний Хрест приїжджав, щось завозив, я бачив. Але я не можу сказати, тому що я в останній день вийшов із заводу, і я добре не бачив, як там відбувалося все. Вийшов я з групою людей, і після нас – вже й інші командири.

В.Л.: - Розкажи трохи про полон, те, що можна розповідати. Що там допомагало тобі триматися?

І.І.: - Триматися допомагало, я думаю, те, що я не вірив, що більше не побачу рідних, тобто для мене якось це було найголовніше: що зустріч з матір’ю, з братом, з батьком ще буде, що це не кінець, і це випробування, яке треба пройти. Важко дуже в полоні, тобто передати словами нереально: нерозуміння ситуації, голод, страх, біль – як фізичний, так і моральний, – це все, що можна сказати про полон загалом.

К.Л.: - Просто чого ми так про це питаємо… Наприклад, тепер – акції «Free Azov», нагадування про полон, але, здається, суспільство трохи забуває, що це таке і наскільки там погано. І мені здається, що треба про це трохи розповідати, щоби якось більше стимулювати про це говорити, щоб розуміти, що там, пекло, по суті.

І.І.: - Так, тому я в інстаграмі завжди про це нагадую, буквально кожен пост у мене закінчується фразою, хештегом «Free Azovstal Defenders». Це не просто так, це тому, що я розумію: їм важко. Я завжди кажу, що у 2022 році, навесні, ви всі кричали, що Азовсталь – це герої, що тримайтеся, ми за вас. А тепер, у 2024 році, ніхто так не кричить уже, кричать тільки рідні, ми, які повертаємося, і якась купка небайдужих людей.

К.Л.: - Скільки на сьогодні людей у полоні, захисників Азовсталі?

І.І.: - На мою думку, більше ніж півтори тисячі ще.

В.Л.: - Це дуже багато.

І.І.: - Так, і я ж кажу: це для мене дуже образливо, до болю, що суспільство забуває. Тобто раніше кричали всі, а коли вони тепер кричать про допомогу там, ніхто не хоче їх підтримати, тобто хочуть, але не та кількість людей, яку хотілося б бачити.

К.Л.: - Але, знову ж таки, ти зараз кажеш: не хочуть підтримувати. Що вони можуть зробити?

І.І.: - Елементарно, те, що робимо всі ми, і ви також. Приходити на акції – це теж нагадування, це здається, що якось немає сенсу в цьому, але насправді сенс є. Спільнота світова, вона це бачить, вона це завжди моніторить і, я думаю, що це нагадування якось впливає на ситуацію.

В.Л.: - Твоє перебування в Оленівці. Розкажи про це трохи.

І.І.: - В Оленівці я пробув приблизно два тижні й, по суті, нічого такого я там не побачив, окрім барака, і один раз на допит відвели, там усно розповів історію, від «А» до «Я», тобто як починалося, з 2024-го, все, і до здавання в полон. Потім сфотографували татуювання, обличчя, взяли відбитки пальців, і нічого більше не було за ці два тижні.

В.Л.: - Вони перевіряли татуювання навіть?

І.І.: - Всі татуювання фіксували, і для них, насправді, татуювання – це щось нереальне. Якщо вони бачать татуювання, то ти стовідсотково якийсь нацист або фашист.

В.Л.: - І немає значення – що на цьому татуюванні, а тільки факт?

І.І.: - Ну, значення має, але якщо в тебе є татуювання, стовідсотково до тебе буде більше уваги, а якщо казати вже – яке саме татуювання, то це впливає. Тобто в мене – скандинавська міфологія, татуювання – орел на грудині, й за це я отримував дуже неприємно.

К.Л.: - Це одразу асоціація з нацизмом? А що неприємне отримував?

І.І.: - Фізичний вплив такий, що навіть казати про це не хочу.

В.Л.: - Які в тебе сьогодні асоціації з назвою «Таганрог»?

І.І.: - Це найжахливіше місце, яке може бути в полоні, на мою думку, можливо, десь є гірше, але, судячи зі спілкування з хлопцями, які були в Курську, Воронежі й т.д., у Брянську, Таганрог – це жах.

В.Л.: - І більшість часу ти провів саме там?

І.І.: - Приблизно п’ятдесят на п’ятдесят, тобто чотири «з копійками» місяці я провів у Таганрозі й майже шість місяців – у Каменськ-Шахтинському, в колонії.

В.Л.: - Спочатку Таганрог був, а потім – інше місце?

І.І.: - Так, три тюрми я поміняв, тобто в Оленівці, в Таганрозі і в Каменськ-Шахтинському.

К.Л.: - Це саме тюрма, а не табір, як у нас?

І.І.: - Оленівка – це барачна система, це колонія, тобто там, у бараку, нас було 150 людей, 200, 300, 400, залежно від барака, вони, як шпроти, нас туди пакували, з двориком на вулиці, тобто така вільна територія. Каменськ-Шахтинський – це теж барачна система, але виходити там на дворик просто так не можна було, але суть – та сама. А Таганрог – це СІЗО, це вже по камерах. І в камері ти сидиш і не розумієш зовсім нічого, тобто ми не розуміли, який сьогодні день, яка дата, котра година, нічого зовсім ти не знаєш там. 

К.Л.: - Це просто голі сірі стіни, без нічого?

І.І.: - Так, це вікно з решіткою, у яке ти не міг навіть дивитися. Якщо побачать, що ти дивишся, то зайдуть в камеру –  і ти отримаєш фізичний вплив. Так само, якщо ти сидиш або притулив очі, ходить охоронець, дивиться в кожне вічко, щоб когось піймати на таких-от ситуаціях. 

К.Л.: - Добре, а чим займатися там, якщо не сидіти?

І.І.: - Нічим.

К.Л.: - Ти маєш стояти, лежати? Я просто не можу цього уявити…

І.І.: - Лежати ти можеш тільки після відбою, це о 22:00, і в 6:00 – підйом, потім вони змушували ще вчити гімн Росії, пісні їхні, вірші: вони такі листки А4 роздруковували і вішали на камеру, і ти стоїш і вчиш їх. Або змушували спортом займатися, наприклад, присідати разів так з вісімсот.

В.Л.: - Де ти був, коли дізнався новини про Оленівку?

І.І.: - У Таганрозі. І я знав про те, що в Оленівці сталося, мені на допиті ефесбешник сказав, що ваші ударили по бараку, де були твої побратими, але я, чесно кажучи, не вірив цьому. 

В.Л.: - А що ти відчував, коли почув це?

І.І.: - Я думав, що це він просто психологічний вплив на мене робить.

В.Л.: - То ти думав, що цього не було? Чи ти розумів, що це не могли наші вдарити?

І.І.: - І що цього не було, і що не могли наші вдарити, тобто в полоні ти їм намагаєшся не вірити, жодному їхньому слову. Вони нам багато чого казали. Також як з тюрми на тюрму їдеш, вони завжди кажуть, що ти їдеш на обмін, а потім ти приїжджаєш – і в тебе «прийомка».

К.Л.: - Це ж, мабуть, просто ламає тебе? Тобто в тебе якась надія… Напевно, немає нічого гіршого за те, коли в тебе просто беруть і, по суті, крадуть і ламають твою надію, – це жахливе катування…

І.І.: - Так, і не всі витримували це, тобто у всіх там різна психіка, тобто я ще, чесно кажучи, якось тримався. Тобто мені було дуже важко, але я тримався, а деякі хлопці зверталися навіть до охоронців, хоча звернутися до охоронця – це таке самогубство. А він дійсно стукає в камеру і каже: «Гражданін начальнік, а коли ми поїдемо додому?» І я розумію, що… він уже втомився.

В.Л.: - Після звільнення тобі довелося пройти реабілітацію. Чи вдалося повністю відновити своє здоров’я?

І.І.: - Скоріш за все, ні, тому що на психологічному рівні це, я думаю, ще буде довго відновлюватися.

К.Л.: - Ти дуже сильно схуд, з нашої останньої зустрічі.

І.І.: - Так, зараз втрачаю вагу, але причина невідома, чому, лікуюся. А якщо казати за психологічний бік, то, я думаю, це ще і не один рік, і не два, і не три, тобто, це досить такий важкий процес, і над цим треба працювати, працювати завжди. Коли у нас наразі йде війна, коли я досі борюся за хлопців, то забути це я не можу, тобто – саме тому якось легше стати мені теж не може. Кожен ковток чогось смачного, або їжі шматок – це завжди згадка про те, що хлопці зараз сидять там і теж хочуть це зробити, як я хотів це зробити, коли був там.  

К.Л.: - Як ти, взагалі, оцінюєш ту реабілітацію, яку тобі зараз надають?

І.І.: - Я думаю, в цілому, у нас у державі ще є до чого прагнути в плані реабілітації військових. Але, скоріше за все, більша проблема буде відноситися, як на мене, до суспільства, тому що у нас більшість суспільства не підготовлена до таких ось повернень, як з передової або з полону наших військових.

К.Л.: - А, знову ж таки, от ми кажемо про суспільство, але середньо – пересічний громадянин, він не може, взагалі, розуміти, перше – що таке полон, і що таке, умовно, бути в окопі на першій лінії. Як ми можемо його засуджувати, якщо він просто банально не розуміє, що нам робити для того, щоб ми всі порозумілися?

І.І.: - Я думаю, що це (тобто, якщо він не був там) не дає якось, так скажемо, права мовчати або якось ігнорувати ці проблеми, стосовно повернення військових. Тобто все зараз є в інтернеті, зараз багато інтерв’ю військових і, за бажанням, все можна подивитися, почитати і хоч на якийсь відсоток зрозуміти – що людина пройшла, і як треба ставитися, або навпаки.

В.Л.: - Я знаю історію, ти публікував у себе в соцмережах, якщо не помиляюся, що ти був на концерті, якась жінка просила тебе пересісти, бо ти там щось дригав ногою після контузії, і вона попросила тебе змінити місце, бо ти заважав їй дивитися концерт. Що ти, взагалі, відчував у той момент?

І.І.: - Чесно кажучи, було не дуже приємно, тобто якось, але я пересів.

В.Л.: - Ти нічого їй не сказав у моменті?

І.І.: - Ні, я пересів. Але багато побратимів кажуть, що в тебе прямо сталеві нерви, тому що така ситуація досить…

В.Л.: - А чому ти не захотів у моменті якось пояснити їй, що…

І.І.: - Я їй пояснив.

В.Л.: - Вона знала, тобто, вона розуміла?

І.І.: - Так, вона звернулася першого разу, я не почув, що вона хотіла, але якась підозра в мене була, що їй заважало коліно. Я звернувся, вона принципово прямо відвернулася од мене і дивилася концерт, вона 100% мене чула, але вона чомусь не звернула на мене увагу. Ну, я якось думаю: ну добре, потім, через 10 хвилин, вона знову звернулася до мене, і вже сказала в обличчя мені: заважає ваше коліно, можете щось зробити з цим? І я їй сказав, що я прошу вибачення, але я після контузії, з полону повернувся, і я не можу це контролювати, тобто в мене пошкоджений нерв, і коли в мене якісь емоції, переживання, воно починає стресувати. І вона так спокійно каже мені: тоді пересядь звідси. І я якось не став входити у суперечку якусь, я вирішив встати і пересісти. 

В.Л.: - Ти казав, що, на твій погляд, більше часу займе саме психологічна твоя реабілітація. Якщо можеш, якщо є таке бажання, ти можеш зараз пояснити, які саме психологічні проблеми є у людини після повернення з війни і після повернення з полону, з чим ви стикаєтеся?

І.І.: - Я думаю, що зі спокійним життям, тобто, оце спокійне життя, коли люди гуляють, коли всі посміхаються, у всіх все добре, а ти такий думаєш про себе: я ж тільки з полону повернувся, або з передової, у мене побратим загинув. І ти розумієш, що інші цього не зрозуміють, на даний момент, і я думаю, що це найважче, але я не кажу, що треба, щоб усі це розуміли, тобто – я не вважаю так. Але якщо порівнювати з тим, що коли повертаєшся, то, я думаю, що от саме спокійне життя, що у всіх все добре – це дуже так нагнітає людину, але це ж тимчасово, тобто, ми теж до цього звикаємо. Місяць пройде, другий, третій – і ти якось звикаєш до цього життя. В мене, наприклад, було так.

К.Л.: - Ти зараз підтримуєш спілкування зі своїми побратимами, з якими ти був у Маріуполі?

І.І.: - Так, звісно, майже кожного дня, ми завжди на зв’язку, щось обговорюємо, чимось ділимося.

К.Л.: - Про що зазвичай говорите?

І.І.: - Та ми завжди говоримо про хлопців, які там, тобто – у нас реально одна тема завжди, за війну, звісно, розмовляємо, але більше нас турбує саме те, що хлопців чекає, для нас це прямо…

К.Л.: - Це тепер ваша велика сім’я, по суті?

І.І.: - Так, тобто, у нас оце суспільство з Азовсталі – ми один одного підтримуємо, нереально, у нас велика підтримка, ми такі єдині. Тобто, як я казав, що було на Азовсталі – так воно і зараз тут… Всі ми один одного намагаємося якось підтримати, допомогти, в кого якісь проблеми, щось треба, і це дуже круто, мені це подобається.

В.Л.: - Як так трапилося, що після всього, через що ти пройшов, ти доволі довго не міг отримати посвідчення учасника бойових дій, розкажи трохи більше про цю історію.

І.І.: - На мою думку, що це такі діри в системі у нас у державі, тому що до повномасштабного вторгнення документально я не вважався у зоні бойових дій, тобто, Маріуполь вважався зоною АТО, ООС, але документально я там не був. І коли все почалося, я брав участь у бойових діях, вівся журнал, БР, тобто, я там є, але питання в тому, що коли я повернувся з полону – журнал цей вивезли, і коли підняв питання стосовно ОБД, мені сказали, що журнал треба розпечатувати, він під печаткою. Розпечатати може командир, який його опечатав, командир у полоні, тобто – БР-ку я отримати не можу, а для отримання ОБД потрібна довідка про безпосередню участь у бойових діях. От і виходить, що неможливо.

К.Л.: - Це халатність, чи це юридичний казус?

І.І.: - Я думаю, юридичний казус.

В.Л.: - І як ти вирішив це питання, врешті-решт?

І.І.: - Розголос, розголос – і далі вже підхопило керівництво і допомогло отримати.

В.Л.: - Як ти думаєш, а чому в нас досі дуже часто такі питання не вирішуються без розголосу в соцмережах, як це змінити?

І.І.: - Я думаю, що це залежить від того, що деяким людям розголос дає такий поштовх працювати, тобто, у нас багато людей звикли працювати так, що наприклад, у понеділок принесли папери, які треба відпрацювати, ці папери кладуться у довгий ящик, у п’ятницю ці папери якось там – аби-як опрацюють, підпишуть, і оце воно тягнеться, тягнеться, тобто, я думаю, тому все так довго іде, наприклад, в отриманні ОБД.

В.Л.: - Просто я впевнена, що це далеко не поодинока ситуація, що ти такий не один, хто стикнувся з такими проблемами, і що б ти порадив тим хлопцям, дівчатам, хто опинився в подібній ситуації?

І.І.: - Я думаю, це індивідуальна ситуація, тобто, я ж кажу, в мене, наприклад, одна ситуація, в когось вона інша, є багато моментів, коли люди беруть участь у бойових діях, виконують їх, повертаються на КСП (командно-спостережний пункт, – ред.), наприклад, чи там на ППД (пункт постійної дислокації, – ред.), а БРка (бойове розпорядження, – ред.) ще не заповнена, тобто – це вже питання до командира, який не заповнював її. І тому людина, яка брала участь у бойових діях, вона теж страждає від того, що не може отримати, тому що БРка не заповнена, це якось, я ж кажу, береться в довгий ящик, кудись відкладається – і все, а із-за цього страждають звичайні військові. 

К.Л.: - А потім ти йдеш у штаб: я хочу отримати УБД (статус учасника бойових дій, – ред.). Пробач, будь ласка, а на якій підставі?

І.І.: - А в штабі кажуть: а БРка? А тут же знов питання до командира, який прямий твій начальник був у зоні бойових дій.

К.Л.: - Тобто це в будь-якому разі, зазвичай, питання саме до командира, безпосередньо, умовно, до комбата?

І.І.: - Так воно і є. І єдине, що, наприклад, стосовно військовополонених, то питання – чому довідка про полон не вважається документом, який підтверджує участь у бойових діях? Це теж для мене незрозуміло.

В.Л.: - І це досі у нас не виправлено на законодавчому рівні, тобто – досі цей документ не є підставою?

І.І.: - Не є, тобто я, чесно кажучи, не розумію – навіщо, в цілому, тоді цей документ? Тобто, в цілому, він мені ніде не знадобиться наразі, може, щось там придумають у нас у державі, але наразі він мені, в цілому, не потрібен зовсім. УБД ти не можеш отримати, це теж незрозуміло, як так, я ж не на вулиці йшов за хлібом і в полон потрапив?! Це теж проблема, і все це іде – діри в системі нашій.

К.Л.: - Будемо сподіватися, що їх якось підлатають, але, знову ж таки, щоб їх підлатали, треба про це постійно говорити, говорити, бо у нас, на жаль, дуже люблять часто, якщо якась проблема – про неї мовчать, бо у нас є типу інші проблеми і ми не будемо про цю проблему зараз говорити. Тому, обов’язково – це треба розголос, розголос і ще раз розголос.

І.І.: - Згоден на 100%. І стосовно навіть цієї ситуації з УБД, теж багато хто писав у коментарях: та-от, наприклад, ти там у полоні, а мій чоловік весь час на передовій був – і теж не отримав. І в мене до таких людей питання: а хто вам заважає підняти розголос? Тобто, це ж бери і роби.

К.Л.: - Скажи, будь ласка, як зараз, взагалі, цивільний може допомагати військовому?

І.І.: - У цілому, армії, чи прямо військовому?

К.Л.: - Давай два питання: як можна допомагати армії і як можна допомагати комусь конкретно?

І.І.: - Армії, я думаю, це донати, це зараз №1 – що треба робити для того, щоби наблизити перемогу. Якщо казати за військового, то це може бути що завгодно, тобто, при бажанні ти можеш поїхати до шпиталю, провідати військових, спитати, що вам треба, записати це в лист, привезти їм те, що вони попросили.

К.Л.: - Багато хто соромиться це робити, це ж, все ж таки, ти ідеш у шпиталь, заходиш до незнайомої людини – а раптом ти боїшся її цим образити? Чи може це таке бути, чи ні?

І.І.: - Не буду виключати це, тобто, може бути таке, але це залежить від людини, тобто військового. У цілому я в цьому не бачу нічого такого, тобто, я після полону був, до нас приїжджали зовсім незнайомі люди, допомагали, давали солодощі, тобто різну допомогу. Також можна допомагати в закупівлі, наприклад, касок, бронежилетів, залежить від людини. Тобто я вважаю, що будь-яка допомога, яку ти робиш, – це вже якийсь маленький успіх у цілому для нашої перемоги.

В.Л.: - Давай поговоримо з тобою про мобілізацію: яке твоє ставлення і як ти оцінюєш суспільні дискусії з цього приводу?

І.І.: - Я багато читаю, наразі, про мобілізацію, про те, що люди, які не служать, наразі, як вони не задоволені цим, не задоволені в тому плані, що комусь УБД (статус учасника бойових дій, – ред.) не дають, комусь зарплату не платять, тобто, люди обурені цим, вони якось не замотивовані. Але я вважаю, що це теж не привід, щоб не піти служити, тому що може настати той момент, коли країни може і не стати, і нації нашої теж.

В.Л.: - Я правильно тебе розумію, ти вважаєш, що одна з причин того, що люди сьогодні не дуже активно підтримують мобілізацію, полягає в тому, що вони просто не впевнені, що після поранення чи після полону вони будуть потрібні своїй державі, що, умовно, держава достатньо попіклується про них, якщо з ними щось трапиться?

І.І.: - По суті, так воно і є. Але я ж кажу: я вважаю, що служити іти треба у будь-якому разі, тобто не кожному, але ті, хто чекають якоїсь мотивації, – на мою думку, сильно у нас нічого не зміниться від того, що у нас є наразі. Найближчим часом – так точно, тобто, зараз є більш важливі питання, які треба міняти в державі, аніж там якось когось замотивувати піти служити.

К.Л.: - Як думаєш, воювати будуть усі?

І.І.: Важке питання, хотів би сказати так, та насправді – подивимося, як буде все у нас у державі іти.

В.Л.: - А по-твоєму, як ти вважаєш, як правильно було б, як справедливо було б?

І.І.: - Тобто, якщо людина допомагає в тилу добре, тобто не морозиться від зборів і т.д., то я підтримую таку людину.

К.Л.: - Тобто, на твою думку, якщо людина донатить, вона може не йти воювати?

І.І.: - Так, якщо це не 50 грн на місяць.

К.Л.: - Добре, а яка тоді сума, за якою, знаєш, я доначу енну суму – і тоді моя совість буде чиста?

І.І.: - Я вважаю, це повинно бути просто стабільно, тобто я стабільно намагаюся, наприклад, от за себе кожен місяць відкрити якийсь збір, тобто може це бути невеличка сума в 100 тисяч, 50, 30, але я намагаюся відкрити. Тобто енний період часу, зважаючи на те, як іде збір, я закидаю свої гроші теж на нього, крім того, я закидаю ще на збори моїх побратимів, які відкривають, – і оце круговоротом допомагає.

В.Л.: - А як тепер, за твоїми відчуттями, ідуть збори – сповільнися, добрі люди донатять чи ні?

І.І.: - Я думаю, дуже повільно, якщо порівнювати з тим, як починалося в 2022 році повномасштабне вторгнення, Я, чесно кажучи, не знав, як там воно все є, тому що виконував бойові дії, але мені розповідали, що збори закривалися, там нереальні суми, за півдня. Для мене головне, на мою думку, щоб люди просто не забували, що в країні війна іде – і війна стосується кожного. Багато хто, я по коментарях дивився, критикують військових, тому що завжди на інтерв’ю вони кажуть, що от – суспільство погане, цивільні погані, не донатять. Ні, військові так не вважають, тобто йдеться про тих, хто дійсно забуває це робити або не робить у цілому, таких людей я не розумію.

В.Л.: - А в цілому, як би ти оцінив підтримку суспільством діючої армії, діючих військових, достатня вона чи треба більше?

І.І.: - Я вважаю, що у нас добра підтримка. Звісно, завжди є до чого йти, але в цілому я вважаю, що добре, але є певний відсоток людей, які забули або навіть не зрозуміли, що війна іде, але я думаю – це маленький відсоток.

В.Л.: - Як ти думаєш, чи мають воювати депутати?

І.І.: - Ні, навіщо.

В.Л.: - Це суспільна думка, я теж не знаю чому, у мене є думка з цього приводу, але цікаво почути твою.

І.І.: - Це, як на мене, я розумію, чому таке питання. Тому що я теж бачу багато в коментарях: я не піду поки депутат не піде воювати. А навіщо він там, що він зробить? Тобто кожна людина повинна бути на своєму місці, це по-перше, хай це цивільний, який працює, платить податок, хай це депутат, який робить якийсь законопроєкт, ухвалює закони і т.д. Але тут же питання до того, як це він робить, тобто у нас, всі ми знаємо, корупція – це така річ наразі проблематична, але я не бачу депутатів на передовій від слова «зовсім», тобто, людина повинна бути зацікавлена бути там. А я думаю, що якщо депутати будуть на передовій, то це лиш буде відкрита БРка (бойове розпорядження, – ред.), він посидить там десь, отримає кошти, навіть не в окопі – і потім поїде собі назад у Київ.

К.Л.: - Робота ТЦК, як ти зараз її оцінюєш?

І.І.: - Не знаю, іноді, як на мене, то жорстоке відношення до людей. Якось, я не знаю, я може сильно м’який, але іноді я бачу відео, що вони прямо жорстоко це роблять. Особливо, коли розлетілося оце десь місяць-два тому, коли у Львові побили цивільних, вони на відео, для мене це якось незрозуміло.

К.Л.: - А навіщо вони це роблять? Вони ж не можуть не розуміти, що їх знімає камера, як це відбувається?

І.І.: - Я не знаю, чесно. Я, коли бачу такі відео, я не розумію: я військовий, я, наприклад, у житті б не дозволив собі таке ставлення. Для мене, коли я в формі, по формі, я військовий, на мене дивляться люди – і типу я є якийсь певний приклад. А щоб ось так бити когось – то ні, не підтримаю.

К.Л.: - Ви з побратимами спілкуєтеся про мобілізацію, про роботу ТЦК?

 І.І.: - В цілому – ні, тільки про сім’ю. Нас не цікавить, як ТЦК працює, це їхня справа, це їх завдання – скільки людей треба мобілізувати, я туди не лізу, мене це зовсім не цікавить.

В.Л.: - Ми вже запитували тебе про роспропаганду в Маріуполі. Що особисто тобі допомагає розрізняти правду і дезінформацію, тобто, ти, коли бачиш певні вкиди, як ти розумієш, що це російське ІПСО?

І.І.: - Залежно від того, що вкидають, наприклад, за нещодавній вкид про літак Іл-76: для мене, якось я не дозволяю собі повірити в те, що це правда, що там були військовополонені. Не знаю чому, можливо якось мені не хочеться цьому вірити, але я просто не згоден, я думаю, що це був використаний збіг: певний час, певна дата – і вони вирішили таке зробити, тобто, впав літак, день обміну, – чому б не сказати, що там були українські військовополонені, щоб дестабілізувати державу.

К.Л.: - Тим більше, що за тиждень до цього ми збили надважливий літак А50, для них це велика поразка. Тому моя особиста думка, що це все ж таки пропаганда, про всяк випадок вони почали про це говорити з кожної праски буквально.

І.І.: - Так, я вважаю, що це ІПСО, тим більше, що дуже близько до кордону. Обміни проходять набагато далі, ми чотири години їхали до кордону на автобусі. Так, ми були на літаку, а потім чотири години приблизно ще їхали на обмін.

В.Л.: - Як узагалі проходить логістика оця?

І.І.: - Чесно, не знаю. Я був замотаний.

В.Л.: - Я зрозуміла тебе.

К.Л.: - Тут я прилетів, тут я сів.

І.І.: - Тобто нас після вечері по прізвищах зібрали, закинули в камеру, переодягнули, в автозаки там ще нас не замотували, проїхали там години 3–4, потім літак, посадили на борт, замотали очі, стяжки на руки. І ми вилетіли, приземлися, ще людей набрали, знову вилетіли, приземлились, сіли в автобус і поїхали на обмін.

К.Л.: - Ти на початку казав, що вам при переведенні казали, ніби ви зараз на обмін, на цей раз також сказали, що на обмін?

І.І.: - Нічого не казали, чесно кажучи.

В.Л.: - Ти розумів, що ти їдеш додому, чи ти не вірив до останнього?

І.І.: - Не вірив, бо я до цього три тюрми поміняв – і завжди казали, що ти їдеш на обмін.

К.Л.: - А тут ти кажеш: нічого не казали.

І.І.: - А тут нічого не казали. Ну, якось, один фсбешник сказав, типу сьогодні свято – і у вас, і у нас. Але для мене це було якось, точно так, як ти сьогодні їдеш на обмін: не тримай більше зброї в руках і будь гарним хлопчиком, як вони завжди казали.

В.Л.: - Як ти вважаєш, чи впливає російська пропаганда на бійців?

І.І.: - Я думаю, ні. На бійців – я вважаю, що ні. Це більше йде дестабілізація серед цивільних, на мою думку.

К.Л.: - Це знаєш таке: ми часто ходимо по окопах, заходимо – й на якійсь хвилині розмови починають про бруківку говорити. Не вважаєш, що це також частина пропаганди, яка бере, скажемо так, і робить якийсь вкид серед військових?

І.І.: - Я думаю, багато військових розуміють, що гроші з бюджету, які спрямовані на армію, забирають по кишенях або роблять там якусь бруківку. Всі військові це розуміють і без всяких вкидів, на мою думку. Я думаю, що військові, які там, вони більше піклуються за своє життя, за життя побратимів та за позицію, яку вони утримують, аніж за якийсь вкид від рашки.

К.Л.: - Хто, на твою думку, тепер перемагає на інформаційному фронті?

І.І.: - Я навіть не знаю, це таке питання. Тобто росія, вона в основному робить тупо вкиди – і все, нічого прямо мегакрутого немає.

В.Л.: - Але ж вони працюють дуже часто.

І.І.: - Вони працюють звісно, а працюють для того, щоб дестабілізувати нас. А в нас люди на підхваті.

К.Л.: - Твої топ-3 улюблених вкидів.

І.І.: - Наразі літак Іл-76 для мене – нереальний вкид, але я побачив ось цю дестабілізацію, побачив серед різних військовополонених.

В.Л.: - Ну, звісно, це дуже впливає.

І.І.: - І побачив, як їм важко від цього.

В.Л.: - Скажи, чого, на твою думку, не вистачає українській армії зараз?

І.І.: - Коштів, які повинні бути спрямовані на армію, тобто мотивація й у нас, військових є, на мою думку.

К.Л.: - А що із забезпечення не вистачає, ти кажеш – кошти?

І.І.: - Ну, навіть ситуації, наприклад, зі зборами на БТР – як на мене, це ж смішно, щоб збирати кошти на БТРи цілі. Тобто це допомога, так, це дійсно круто. Але, на мою думку, це повинна держава забезпечувати?

К.Л.: - А де брати ці кошти?

І.І.: - Так нам виділяють їх, допомагають закордонні партнери. Я вважаю, що якби були менше зацікавлені в усіляких бруківках, в якихось ремонтах там, «Родіна-Мать», наприклад.

В.Л.: - Ну, «Родіна-Мать» – це зроблено на кошти меценатів, це не на державні кошти, це приватний бізнес зробив.

І.І.: - Так? Ну добре.

В.Л.: - І це, до речі, один із прикладів якісного російського ІПСО. В принципі це була відкрита інформація – про те, що це український бізнес спонсорував заміну оцього гербу радянського на український. Але в нас у суспільстві дуже сильно розганяли, що от, гроші – на «Родину-Мать», а натомість треба на армію.

І.І.: - Я так побачив, що міняють, люди обурені, але у нас дійсно вкладаються гроші туди, куди не треба, а в армію, я вважаю, це повинно бути на першому місці.

К.Л.: - Тебе сильно змінила війна?

І.І.: - Я думаю, так. Тобто до повномасштабного вторгнення я був, я б сказав, ще такий юнак, звичайний юнак, тобто нічого не розумів, тільки вийшов з дитинства – і все. А наразі я себе відчуваю набагато старішим, аніж є насправді мені.

К.Л.: - Який твій найбільший страх на війні?

І.І.: - Я думаю, померти. Це, скоріш, єдине, що турбувало завжди.

К.Л.: - Були думки про повернення на фронт?

І.І.: - Сказати стосовно того, що страшно повертатися: я, скоріш за все, після Маріуполя не сказав би, що дуже страшно. Тобто страшно всім, коли ти там – страшно всім. І ви теж буваєте там, ви це розумієте. Я не кажу, що я там супергерой, який нічого не боїться. Але сказати, що якось я б злякався, – то ні, а ось полон – насправді, надламав дуже. Більше полон лякає, потрапити ще раз. Тому що після другого потрапляння туди – то малоймовірно, у всякому разі – захисники «Азовсталі», малоймовірно, що повернуться.

К.Л.: - Ну, я оце з багатьма, хто повернувся з полону, поспілкувався, наприклад, з азовцями, які вже повернулись і вже воюють, що до кожного підходив фсбешник і казав: пообіцяй мені, що ти більше не воюєш. А в тебе також таке було?

І.І.: - Так. І ми писали ще розписку типу, що ми згодні з ними працювати, ну, за слідчими діями. Та й так вони завжди приходили і казали нам за те, що от коли, наприклад, з тюрми на тюрму переїжджали: ви їдете на обмін, будьте гарними хлопчиками, не стріляйте. А на допитах завжди погрожували: там, указатєльний палець відріжемо, щоб ти не стріляв.

В.Л.: - Скажи, яка твоя найбільша мрія сьогодні?

І.І.: - Сьогодні?

В.Л.: - Взагалі.

І.І.: - Я думаю, перемога, для мене це найважливіше.

В.Л.: - А якою ти бачиш перемогу? Що це для тебе – перемога?

І.І.: - Ну, скоріш за все, – коли ми якось відокремимося від того сусіда, який зараз у нас, тобто щоб він нас не турбував. Я наразі, чесно кажучи, не можу уявити собі, як це буде, але я дуже сподіваюся, що це буде.

К.Л.: - І в найближчий час бажано.

І.І.: - Бажано. Але я прямо мрію, я ж кажу, що після того, що я пройшов, я дуже хочу миру, щоб уже ми якось за інші теми розмовляли, за інші інтереси, і гроші збирали на якісь майданчики для дітей, аніж на якусь зброю.

К.Л.: - Ти взагалі думав, що ти будеш робити, як усе це закінчиться, де тебе шукати?

І.І.: - Я навіть не уявляю, чесно кажучи, наразі не знаю. У мене багато хто питає, що думаєш робити після війни, а я не можу відповісти.

К.Л.: - Я ще на війні.

І.І.: - Так. І кожен день за це згадую, і якось міркувати або мріяти – що я буду робити, чим я буду займатися… Наразі ціль одна, ціль – дійти до перемоги.

К.Л.: - Скажи, будь ласка, одним словом – що зараз для українського суспільства найважливіше?

І.І.: - Я вважаю, що це єдність.

К.Л.: - Дякуємо тобі щиро!

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов
Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на каналі Ukrinform TV