Авдіївка. Чому це було важливо

Майже 3500 днів тривала оборона Авдіївки. Більше 700 днів із широкомасштабного вторгнення. Два останні роки росіяни активно намагались втілити план: оточити місто і змусити Сили безпеки та оборони України відступити.

Але, незважаючи на чисельну перевагу в особовому складі, озброєнні та боєприпасах, російська операція з оточення міста не давала результатів.

Останні півроку – що легко перевірити у відкритих джерелах, які підраховують втрати сторін у російсько-українській війні – російське командування зосередило основні боєздатні сили на цьому напрямку, включно з незліченною кількістю засобів вогневого ураження: КАБи, реактивна артилерія, снаряди – все, що могло, летіло в бік Авдіївки.

У таких умовах зосередження ворогом ресурсів, утримувати місто протягом довгого часу було складно, але стратегічно важливо. Лише за останні чотири місяці росіяни втратили в районі Авдіївки більше 350 танків, більше 700 одиниць броньованої техніки та не менше 47 000 солдатів. За іншими даними, втрати набагато більші – півтисячі танків, більше тисячі броньованих машин різних типів та близько 60 000 військових.

Не складно уявити, що саме змусило росіян піти на такі жертви. Бо вони точно не мають нічого спільного з воєнною доцільністю, з точки зору якої такі втрати – це катастрофа. В Авдіївці не залишилось жодного вцілілого будинку. Виїхала абсолютна більшість жителів (залишилось менше 1%). А околиці зруйнованого міста-привида стали одним з наймасовіших кладовищ війни в сучасній історії.

Одна з очевидних причин, чому росіяни витратили таку кількість сил, убиваючись об стіну ЗСУ – політична. Московський режим шукав медійну перемогу для занепадаючого кривавого бренду “СВО”, а також під так звані вибори президента рф. І поклав близько 50 000 російських життів за це. Втрати України були також великі (бо будь-яка втрата для України – велика), але незрівнянно менші. З точки зору військової стратегії – росіяни скоїли безглуздий суїцид.

Для Збройних Сил України захист Авдіївки був способом знищити якомога більше ворогів з позиції оборони. Й українська армія досягла в цьому успіху, який вивчатимуть у книгах з військової історії. Про це вголос пишуть і кажуть навіть так звані російські військові експерти: захоплені руїни Авдіївки – це не перемога, а могила значної частини російської армії.

Минуле знає багато випадків, коли перемога в битві призводила до поразки у війні. Велика війна – це марафон, а не спринт. Перемагає в ній не той, хто швидше знищить і захопить місто з максимальними втратами, а той, хто на довгій дистанції збереже якомога більше боєздатних військ.

Один із яскравих прикладів стратегічного мислення – ризикована, але вдала операція “Динамо”, більше відома як операція “Дюнкерк” у 1940 році. Тоді Велика Британія прийняла складне рішення про евакуацію більше 300 000 воїнів із Франції. Евакуювати армію, щоб було кому продовжити війну потім. Саме збереження сил зрештою допомогло Великій Британії здобути перемогу.

Для московського режиму захоплення знищеного міста ціною в 50 000 трупів своєї армії та більше 1000 одиниць втраченої техніки – це безумовно Піррова перемога. Втративши велику кількість боєздатних підрозділів, росіяни надовго позбулися можливості вести ефективні масовані бойові дії, втратили досвідчені війська, не здобувши військової переваги.

Але політичне завдання путіна вбити скільки завгодно російських солдат заради медійної картинки – виконано. Очільник московського режиму отримав “захоплене місто”, що пропаганда РФ продає росіянам як “успіх спеціальної військової операції”.

Якщо відкинути пропаганду й оцінювати події без політичних окулярів кремля, тактична поразка України стає стратегічною поразкою росіян. Бо прямо за Авдіївкою – такі самі рубежі, на які кинуть наступні хвилі російських смертників. Прямо за Авдіївкою не починається Київ. І взагалі нічого не починається за Авдіївкою, крім нових полів смерті для росіян.

За такої математики війни, якщо за кожне місто – від Авдіївки до Києва – росіяни лишатимуть позаду 50 000 своїх трупів – знадобиться покласти декілька мільйонів, щоб хоча б дістатися річки Дніпро. А для захоплення Києва таким методом не вистачить і всіх росіян, навіть якщо в армію рф почнуть примусово мобілізовувати жінок та дітей.

російський режим розуміє, що йому не перемогти Україну. Це неможливо. Тому він поспішає будь-якою ціною отримати хоча б тимчасову медійну перемогу в проміжку двох майбутніх головних подій. Перша подія звучить як “Україна отримала F-16”, друга – “відбулись вибори президента США”. Нові літаки в складі ЗСУ означатимуть значне падіння російських можливостей у небі. Вибори в США – з точки зору кремля – дають росіянам примарну надію на зміни щодо підтримки України з боку США.

Так Путін грається сотнями тисяч життів, намагаючись втримати владу до наступного політичного циклу на Заході й до посилення ЗСУ.

Водночас втрати української армії не можна ігнорувати, як не можна і переоцінювати в умовах нав’язаної нам війни. Так, війна йде посеред наших домівок. Так, руйнується економіка в зоні бойових дій. І – так, ми втрачаємо найкращих. Проте це не наш вибір – вести війну. Це росія змушує нас воювати чи померти в окупації. І ми маємо битися далі й шукати найкращі можливості, щоб завдати максимального ураження ворогові.

Бахмут та Авдіївка – це приклад того, що битись треба до останньої можливості, до останнього коридору на евакуацію. Бо коли кремль дає “політичні” накази своїм військовим – це шанс для ЗСУ створити м’ясорубку для росіян, командири яких кидають солдат на забій. Кожне місто має битись до останньої години, до останнього будинку, до останньої можливості – і тоді росіян просто не залишиться. Питання буде лише в тому, де саме нам стане сил їх зупинити.

Можливість відбивати м’ясні штурми, знаходячись у захисті – це рідкість на війні. А коли ворог, до того ж, послуговується політичними цілями – це ще більша рідкість на війні. Збройні Сили України використовують такі можливості максимально ефективно.

СтратКом ЗСУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства