Пошрамована мапа України
Кореспонденти Укрінформу багато років розповідали читачам про красиві й цікаві місця України. Туристичні родзинки були в кожній області, і ми намагалися заохотити українців відвідати не тільки Київ, Львів, Одесу чи Харків, але й стародавній Луцьк, мальовничий Бузький Гард, гостинну Диканьку, неприступну Тустань...
Але російська агресія проти нашої країни зробила близькими і болючими для кожного зовсім інші назви. Назви населених пунктів, про які ми раніше не чули, а тепер говорили про них з гордістю, надією чи жахом.
Донецький Бахмут після повернення історичної назви не встиг затвердити своє їм'я на етикетках «шампанського» і солі. Херсонську Чорнобаївку запам'ятали не тому, що літали з тамтешнього аеропорту на закордонний відпочинок. І назва села Ягідне викликає думку не про щедрі ліси Чернігівщини, а про страждання місцевих жителів під час російської окупації...
Ми зібрали ці фото й розповіді, щоб нагадати, яке зло за два роки принесла на нашу землю Росія.
ОХТИРКА (СУМЩИНА)
Історичне козацьке містечко було засноване ще 1641 року. Тут, на горі Ахтир (тюркське «білий камінь» чи «біла скеля»), на правому березі річки Ворскли українські козаки на чолі з польським урядником Кульчевським спорудили прикордонну фортецю Ахтирськ. Згодом це було полкове місто Охтирського полку, тут діяла перша в Україні тютюнова фабрика. У часи незалежності Охтирка відома (крім, звісно, місцевого пива) нафто- та газовидобутком.
А в лютому 2024 року маленька провінційна Охтирка стала містом-героєм. Це було єдине місто на Сумщині, де прориву росіян чинили спротив і не пропустили ворога.
Через стратегічне розташування Охтирки для росіян було вкрай важливим захопити її. У разі успіху їм відкривався прямий шлях на Полтаву й Миргород, також на Київ через Гадяч та в бік Харкова. Тож вони місяць рівняли місто із землею авіанальотами та обстрілами з артилерії та РСЗВ. Утім, Охтирка не зламалася, відтоді містечко називають українськими Фермопілами.
За даними правоохоронних органів, російські окупаційні війська впродовж 30 днів обстрілювали з важкої артилерії та скидали бомби на житлові квартали. Були пошкоджені та зруйновані сотні цивільних будинків, знищені об’єкти критичної інфраструктури. За попередніми даними, загинуло 30 мирних жителів, серед яких семирічна дитина.
Мер міста Павло Кузьменко щодня виходив на відеозв’язок та показував світу, що коять росіяни з містечком. В інтерв’ю Укрінформу він розповідав, що його стріми з-під розбитих російськими бомбами будівель показували світу воєнні злочини росіян. Саме завдяки тому, що тоді до Охтирки була прикута увага всього світу, вороги і не змогли її стерти з лиця землі.
Кузьменко згадує, як у місті змогли організувати евакуацію – за день вивозили на Полтаву близько тисячі людей. Тому попри бомбардування в місті загинуло порівняно мало цивільного населення.
За інформацією мера, під час оборони міста-героя Охтирки у лютому-березні 2022-го загинули 64 бійці 93 окремої «Холодноярської» бригади – такі дані такмедиків. Загалом у ті дні, до підходу підкріплення, місто захищали всього 80 військових.
Після 8 березня, коли стало зрозуміло, що Київ устояв, у місто почали вертатися силовики, прийшло підкріплення від військових. Зокрема, 93 «Холодноярська» бригада підійшла і розтягнулася від Охтирки до Богодухова. Наприкінці березня ЗСУ звільнили Сумську область від окупантів.
Фото цього розділу – міської ради, з фейсбук-сторінки Олександра Михайлика (станція) та з відкритих джерел
Під час боїв за Охтирку російські окупанти повністю знищили пам'ятку архітектури ХІХ століття – старовинну будівлю Охтирської залізничної станції, яку відкрили ще у 1895 році. Також суттєво постраждали будівлі міського краєзнавчого музею та районного будинку культури (Народний дім) – архітектурні пам'ятки початку XX століття.
ПОПАСНА (ЛУГАНЩИНА)
Попасна – місто залізничників і машинобудівників (тут розташований вагоноремонтний завод), а отже, доволі багате. Колись воно називалось іменем сталінського наркома шляхів сполучення Кагановича, і Лазар Мойсейович грошей на його прикрашення не шкодував – від тих часів залишилось кілька розкішних будівель, зведених у стилі «сталінський ампір». Каганович злетів з посади, але Попасна не занепала. Чому сприяло не тільки щедре фінансування, але й тямущі керівники.
Сказати, що місто геть було нікому невідоме до 2022 року, не буде повною правдою. Ще автори «Дванадцяти стільців» провели через «станцію Попасну Донецьких доріг» попа-розстригу о.Федора. Правда, поставити пам’ятник цьому персонажеві, коли це ставало модним, місцеве начальство чомусь не наважилось, і піп із чайником сьогодні несеться по перону Харківського вокзалу, а не Попаснянського. Та воно, напевно, краще – московити б або його знесли, або поцупили. А так…
У першій фазі війни з московитами (2014–2022 рр.) Попасна постраждала, мабуть, найбільше. Але ті рани загоїла навдивовижу швидко. Коли в серпні 2018-го місто відвідала німецька оперна діва Ясмін Етизадзаде з почтом, з руїн їй змогли показати тільки мурал на стіні школи №1. Його створив якийсь француз, тож принаймні з 2014 року про місто вже чули в Європі.
А ще з вікна школи відкривався мальовничий вид на окупований Стаханов (тепер Кадіївка), звідки легко можна було дострелити з 82-го міномета...
Попри те місто розвивалось, районну лікарню насичували новітнім обладнанням, будували спортивні майданчики; районний музей переїхав у власне приміщення, оздоблене за останнім словом будівельного дизайну…
Відносно мирне життя завершилося вже 24 лютого. Москалі, немов скажені, засипали Попасну всім, що стояло в них на озброєнні. Через близькість до т. зв. лінії розмежування уже в другій половині квітня вони захопили приблизно половину кварталів, гатячи прямою наводкою по тих, які ще залишалися під нашим контролем. І 8 травня ворог місто «звільнив»… Від житла, від комунальної інфраструктури, зрештою – від життя.
Фото цього розділу – Михайла Бублика та з телеграму Сергія Гайдая
Уже наприкінці 2022 року від ватажків так званої ЛНР почали лунати заяви про недоцільність відновлювати Попасну. Спростування цих заяв чути не доводилось.
СЕЛО В’ЯЗІВКА (ЖИТОМИРЩИНА)
Дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці у селі В’язівці на Житомирщині є пам’яткою архітектури національного значення. Її побудували у 1862 році силами місцевих жителів та священника. Згодом у храмі добудували дзвіницю та приділ.
Під час репресій у 1930-х роках церкву закрили, а частину її будівлі розібрали. Богослужіння там відновилися під час Другої світової війни, і вже після неї святиню відбудували. У 1995 році в храмі провели капітальний ремонт даху.
Фото цього розділу – поліції Житомирської області, з фейсбук-сторінки Oleksandr Malyon та з відкритих джерел
6 березня 2022 року російські війська скинули на В’язівку авіабомбу. Вибухова хвиля зруйнувала 160-річну церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Уціліла лише дзвіниця.
СЕЛО РОБОТИНЕ (ЗАПОРІЖЖЯ)
В інтернеті немає довоєнних фотографій цього населеного пункту. Принаймні нам знайти не вдалося.
Про Роботине заговорили в 2023 році. Саме звідси почався український контрнаступ на Запорізькому напрямку.
Площа села – близько 3 кв. км. До 2022 року там жило менше 500 людей.
«Це невеличке село. Колись, ще за радянських часів, там був колгосп. Люди займалися вирощуванням зернових, зерно-бобових, соняшник вирощували, тримали трошки худоби. В колгосп входило і нині окуповане село Новопрокопівка. Потім, коли колгосп розпався, люди почали брати землю в оренду, з'явилися фермери. Молоді в селі завжди було небагато. Жили люди віком за 40, люди-трударі. Ставок там був, і риба водилася», – каже начальник Пологівської районної військової адміністрації Артур Крупський.
Він нагадав, що в 2021 році, коли відбувався процес укрупнення районів, цей населений пункт у складі Токмакської міської громади увійшов до новоствореного Пологівського району. За словами Крупського, він раніше бував в Роботиному, але ніколи не міг подумати, що воно стане відоме саме за таких обставин.
Від цього населеного пункту до Токмака, де ворог зосередив і техніку, і живу силу, – лише 20 км. А далі – дорога на Мелітополь, який є логістичним та адміністративним центром захопленої ворогом частини Запорізької області.
«Роботине має стратегічне значення, це панівна висота, це плацдарм. За нього важкі бої були і є. Це той населений пункт, який увійшов у сучасну історію», – говорить Крупський.
Російська армія контролювала село з березня 2022 року, а звільнено воно було в серпні 2023-го. Бої за нього тривали три місяці.
«Групи ССО України були одними з перших, хто вибивав ворога на підступах до цього населеного пункту. Це відбувалося у вкрай непростих умовах: постійна робота російської артилерії, небо кишить ворожими дронами, надзвичайно близький стрілецький контакт з противником, який намагався в будь-який спосіб втримати займану ним ділянку», – повідомили у серпні військові та показали відео боїв.
Вже за кілька днів воїни 47-ї бригади, яка з боєм увійшла в село Роботине, організували евакуацію мирних мешканців на БМП «Бредлі».
Відтоді ворог не полишав спроби повернути втрачені позиції. Загарбники намагаються атакувати його малими штурмовими групами із залученням бронетехніки. Роботине знову в центрі уваги.
Там немає жодного цілого будинку. Точніше, там немає нічого, окрім руйнувань. Потрапити в цей населений пункт тепер неможливо – росіяни обстрілюють Роботине артилерією, авіацією, застосовують дрони. Ця ділянка фронту є однією з найнапруженіших на Запорізькому напрямку.
Фотокореспондент Укрінформу разом з бійцями 65-ї бригади, які вже понад півтора року б'ють ворога в районі Роботиного, побував на околицях населеного пункту. Ось так нині виглядає одне з найвідоміших сіл Запорізької області.
Фото цього розділу – Дмитра Смольєнка
Разом з ним потерпає від важких бомбардувань і Оріхів. Місто, яке умовно називають воротами до Запоріжжя.
«Без сліз не розкажеш. Буквально кожного дня все змінюється, на жаль, в гірший бік. Але віримо в ЗСУ. У нас немає іншого вибору, як боротися», – говорить Артур Крупський.
ІЗЮМ (ХАРКІВЩИНА)
Перші писемні згадки про Ізюм з'явилися понад 450 років тому, майже чотири століття він має статус міста. Та російська агресія перекреслила його довгу історію, закарбувавши в пам'яті людей безжальність сучасної орди.
Це сталося 9 березня 2022 року. Ізюм, який окупаційні війська не змогли швидко захопити, нещадно знищували вже протягом двох тижнів. Застосовувалося все наявне озброєння: танки, міномети, артилерія, РСЗВ, літаки кружляли над містом, завдаючи десятки ударів. Ціллю став і п'ятиповерховий будинок, у підвалі якого переховувалися жителі й з навколишніх будинків.
ФАБ-500, як згодом з’ясували правоохоронці, мав детонатор уповільненої дії: тобто, влучивши у будинок, він пробив кілька перекриттів, а вже потім вибухнув.
Тут загинули родини з двох-трьох поколінь. Зокрема, пенсіонер Михайло Яцентюк втратив дружину, доньку, зятя, тещу та трьох онуків. Чоловік вижив, бо в момент удару був не в підвалі, а підіймався у їхню квартиру. Він залишається в Ізюмі та хоче, щоб було встановлено, хто саме з російських пілотів скинув бомбу на його найрідніших людей та сусідів.
За даними міськради, в один момент загинули 47 людей, – це ті, кого згодом вдалося ідентифікувати. Ймовірно, що жертв було понад 50, оскільки знайдено багато фрагментів тіл і точно невідомо, скільки ж людей перебувало у підвалі. Окупанти дозволили містянам почати розбір завалів лиш за місяць. Широко відомо про трагедію стало аж у травні 2022-го, а провести повний розбір завалів вдалося після звільнення Ізюма.
Після деокупації влада перейменувала вулицю, як і багато інших топонімів, – з Першотравневої на Пам’яті. Не всі жителі сприймають цю зміну, вважаючи, що ударили росіяни саме по Першотравневій – тож так в історії і має залишитися.
Що робити з будинком, який, зрозуміло, не підлягає відновленню, влада не вирішила. «Рішення щодо його подальшої долі не ухвалено, зокрема й про знесення. Плануємо згодом зробити там пам’ятник», – говорить заступник начальника Ізюмської міської військової адміністрації Володимир Мацокін.
Звіт «Human Rights Watch» про цей будинок
Фото цього розділу – В’ячеслава Мадієвського, Юлії Байрачної та мешканців будинку
СЕЛО ЯГІДНЕ (ЧЕРНІГІВЩИНА)
Про село Ягідне за 18 кілометрів від Чернігова до війни в Україні ніхто не знав. Заледве 4 сотні жителів, жодних цікавих туристичних об'єктів.
Якщо їхати з київської траси, то великих руйнувань у селі на п'ять вулиць не помітно. Однак центр було знищено дуже сильно.
Село росіяни захопили 2 березня, намагаючись оточити Чернігів, де перебував український гарнізон. Наступного дня почали зганяти людей в підвал школи, в якій облаштували свій штаб. Казали, що там буде безпечніше – «інакше українська армія їх уб'є»...
ЗСУ визволили село 30 березня 2022 року, і в перші дні квітня шоковане війною українське суспільство дізналося про трагедію Ягідного: 368 місцевих жителів, серед них 70 дітей, провели 27 днів у душному підвалі місцевої школи загальною площею 197 квадратних метрів. Виходить 53 сантиметри на людину – від тримісячного немовляти до 93-річної жінки. Майже місяць полону кожен житель села крутився на 53 сантиметрах у цілковитій задусі, невідомості, з примітивною їжею і знущаннями окупантів – бурятів, тувинців і якутів, чекаючи на звільнення.
11 жителів села померли в тому підвалі. Ще десятьох розстріляли окупанти за нібито співпрацю із ЗСУ.
Фото цього розділу – Olha Meniailo, Громадське та Суспільне
Після звільнення більшість селян виїхали з Ягідного. Місцеві кажуть, що тут залишилося близько 15% колишніх жителів. Тепер вони хочуть, щоби школу перетворили на музей.
У серпні 2023 р. розпочалися суди, де розглядається злочин російських військових у Ягідному. За журналами, які залишили після себе вороги, вдалося встановити особи 15 безпосередніх катів. Слідство має з'ясувати прізвища командирів, які віддавали наказ.
БАХМУТ (ДОНЕЧЧИНА)
Про місто Бахмут, яке стало символом стійкості та волі українців, до повномасштабного вторгнення Росії знали не всі навіть у нашій країні, ну а за її межами взагалі, може, одиниці. Сьогодні про нього складають пісні, і весь світ знає його як фортецю, бої за яку тривали понад рік.
Як свідчить історія, у листопаді 1917 року, коли у Києві проголосили утворення Української Народної Республіки, над Бахмутом уперше на Донбасі підняли жовто-сині національні прапори. З 1920 до 1925 року Бахмут був адміністративним центром Донеччини. Більшовики перейменували його у 1924 році на Артемівськ, але мешканці у 2015 році повернули містові історичну назву.
Бахмут, який був заснований ще у 1571 році, виділявся серед малих міст регіону своїм стилем та архітектурою, тут було збережено й відреставровано багато історичних будівель. У місті була гарна сучасна набережна, вулиці прикрашала нескінченна кількість квітів. У 2015 році у Бахмуті навіть зафіксували рекорд України в номінації «Найбільша кількість троянд в одній локації» – понад п’ять тисяч квітучих кущів на Алеї троянд.
Як один із найстаріших куточків Донецького краю, Бахмут законно ввійшов до Ліги історичних міст України і займав міцні позиції у Всеукраїнському рейтингові 55 найкращих міст. Також кілька років поспіль він входив до п'ятірки лідерів за рівнем соціально-економічного розвитку в обласному рейтингу.
Загалом промисловий потенціал Бахмута був представлений різноплановими підприємствами: завод кольорових металів і фабрика лікарських препаратів, машинобудівний і електротехнічний заводи, єдине в Україні підприємство, яке виробляло ігристі вина класичним способом. Завдяки родовищу гіпсу тут працювала бельгійська компанія з виробництва будівельних матеріалів і сумішей.
У місті багато уваги приділяли розвиткові охорони здоров’я, освіти, культури, спорту. Відремонтовані школи та дитячі садочки, відділення лікарні, будинки культури – всі сьогодні знищені ворожими снарядами.
Гордістю міста був легкоатлетичний манеж спортивного комплексу «Металург», якому присвоєно статус бази олімпійської та паралімпійської підготовки спортсменів. Тут проходили підготовку спортсмени з різних куточків нашої країни. Його також знищив ворог.
Сьогодні Бахмут – це руїни та попіл. Російські окупанти просто стерли місто з лиця землі. Після багатьох місяців війни у Бахмуті немає жодної вцілілої будівлі. Ворог знищив усе, і це не просто зруйновані будинки, а й повністю перекреслені життя десятків тисяч людей.
Фото цього розділу надані міськадміністрацією
СЕЛО ЧОРНОБАЇВКА (ХЕРСОНЩИНА)
Аеропорт «Херсон» біля села Чорнобаївки став одним із символів цієї війни завдяки постійним влучанням ЗСУ по ворожій техніці, що базувалася на його території. Відтак народилося багато мемів, пісень, присвячених і селу, і аеродрому.
У зв’язку з безпрецедентними обставинами та неперевершеним впливом на суспільну думку і патріотизм пропонували навіть присвоїти селу Чорнобаївці звання Село-Герой України.
Летовище, яке стало фатальним для росіян та їхньої техніки, має складну історію і відроджувалося, як фенікс, попри всі перепони у найскладніші для країни часи. Аеропорт налагодив регулярні рейси влітку 2013-го, а авіакомпанія «Turkish Airlines» розпочала польоти з Херсона у Стамбул у жовтні 2014 року – чи не в найважчий період для України в цілому і для області зокрема. Це місце асоціювалося з подорожами, його послугами користувалися не лише мешканці області, але й жителі сусідніх регіонів, зокрема українські громадяни з тимчасово окупованого Криму.
З 20 вересня 2021 року розпочалася реконструкція аеропорту. 27 березня 2022 року мав стати першим днем роботи після її завершення...
Усе змінило повномасштабне вторгнення Росії. Ворог вдарив по аеропорту, а потім перетворив летовище на свою військову базу.
Через бойові дії було повністю зруйновано аеровокзал, пошкоджено оновлену злітно-посадкову смугу, перон. Росіяни вкрали навігаційну та аеродромну техніку. Навесні минулого року українська влада заявила, що територію біля летовища розчищають від залишків техніки, уламків конструкцій та снарядів, а його реконструкція відбудеться після звільнення лівобережжя Херсонщини.
Фото цього розділу – Ірини Староселець та з відкритих джерел
Для високих іноземних гостей, які відвідують регіон, аеродром – відомий і зрозумілий символ цієї війни. Проте нині це небезпечна зона. Кореспондентові Укрінформу дозволили влітку минулого року побути тут лише кілька хвилин і зробити світлину будівлі, де виднілися перші три літери від назви аеропорту «Херсон». Як жартують українці, це саме те, на що можуть розраховувати росіяни у війні проти України.
Тетяна Когутич, Михайло Бублик, Ірина Чириця, Ольга Звонарьова, Юлія Байрачна, Юрій Стригун, Олена Колгушева, Ірина Староселець
