У студію Укрінформу на ефір до Сергія Лещенка завітав особливий гість – Олександр Баталов, військовослужбовець Збройних сил України, що був поранений, пережив високу ампутацію ноги, але не втратив волі до життя та рішучих дій і став амбасадором України на міжнародних майданчиках. Далі – історія боротьби Олександра на фронті, у госпіталі й під час реабілітації. Історія про те, як звичайні люди усвідомлено беруть на себе відповідальність, втрачають найцінніше, але не бойовий дух і далі відстоюють свою країну попри все.

НЕ ДАВАВ СОБІ ОЧЕЙ ЗІМКНУТИ, ЩОБ ЕВАКУАЦІЮ НЕ «ПРОСПАТИ»

- Олександр – без п’яти хвилин ветеран: втратив ногу під час захисту України. Дякую за те, що захищаєш українську землю, і це спричинило такі жертви. Твоя історія мене вразила. Олександр є одним з облич, які представляють Україну і ведуть комунікацію з українськими і міжнародними партнерами, громадським сектором, а також з урядовцями інших країн, щоб Україні давали більше зброї і підтримували ветеранський рух, військових. Зокрема, в Мюнхені на конференції з безпеки, в Давосі під час Всесвітнього економічного форуму. Знаю, що в Олександра також є програма у Сполучених Штатах Америки. Відповідно це ті історії, які мають чути наші партнери, щоб підтримувати Україну. Твоя історія – з чого вона почалася?

- Ну, моя історія почалася з повномасштабного вторгнення. Війна почалася, але я тоді був неготовий психологічно, як і більшість українців.

- Ти жив звичайним цивільним життям – остеопат-масажист.

- Масажист-остеопат, так. В нас такий рюкзачок був готовий до того всього. Але все одно, коли воно трапилося, ніхто не був до цього готовий. Ми розуміли, що щось треба робити, але – що, куди?.. Тому я забрав дружину і ми поїхали на Київщину, і там перебували, слава Богу, наші хлопці (це був, не знаю, можна говорити чи ні, населений пункт Баришівка), вони підірвали там мости, і туди вони не зайшли.

- Це дорога на Полтаву, там тривалий час був зруйнований міст.

- Так-так. Коли вже росіяни відійшли від Києва, ми повернулися в місто, і з того моменту я почав розуміти, що це – війна, і треба бути до неї вже більш глобально готовим. І я почав ходити на тактичну медицину, пішов на тактичну підготовку загальну в ліцей Богуна і на вогневу підготовку. Час не втрачав, поки покличе військкомат. Вони не кликали і казали, що людей достатньо, йди поки що додому. Тому я підготувався максимально, купив собі майже все, що можна було купити: від взуття – до броні, і навіть каска у мене була, мені не вистачало тільки автомата для захисту нашої країни. Тому, коли мені зателефонували десь 4 чи 5 лютого уже 2023 року з’явитися для уточнення даних, я пішов у військкомат, і вони мене направили на лікарську комісію, де я її успішно пройшов (я займаюся спортом завжди, ходив на бокс – там такий функціонал, моє тіло було готове до цього всього). І моя військова служба почалася 14 лютого 2023 року.

- Відразу на фронт?

- Ні, нас направили на навчання, ми десь 3,5 місяці тренувались, готувались. Поки наповнювали наш батальйон, то я своїм хлопцям кажу: «Чого будемо сидіти, я вас тренуватиму, у мене навики є». А я ж і вчитель фізкультури за освітою, викладав певний час йогу, пілатес. І ми гарну фізичну форму тримали. І коли вже нас забрали на полігон, ми могли витримувати це навантаження. Хлопці дякували, що взявся з ними займатися, коли нас одягнули в броню і треба було по болоту бігати. А через 3,5 місяці надійшло бойове розпорядження, виїзд в напрямку Бахмута. Спочатку передавали то одній, то другій, то третій бригаді. Тому що ми як стрілецький батальйон техніки ніякої за собою не мали, а на тій лінії потребували досить великих таких транспортних штук. Потім вже почали працювати з Третьою окремою штурмовою бригадою. Там досить гарно тренують, і це нам давало підґрунтя не переживати, а бути впевненими, що нас прикриють і ми прикриємо.

- До речі, перед ефіром ти сказав, що в Третю окрему штурмову навіть тепер черга є.

- Так, чув, що це єдина бригада, куди є черга, щоб потрапити. Тому що вони дійсно турбуються про своїх хлопців і дуже гарно їх і тренують, і забезпечують, і максимально супроводжують, якщо поранили.

- І потім що сталося? Що спричинило твоє поранення?

- Міна. Основним завданням було просто вийти на певний напрямок і зробити зачистку посадки, де перебували росіяни, щоб зайняти цю точку. Ми виходимо зачистити посадку, закріпитися, потім прийдуть інші хлопці, і треба просто відійти назад. Тобто зачистили, закріпилися, дочекались зміни і повернулись. Ну, ніби все так логічно, красиво відбулось. Почали виходити, все досить комфортно, нас дрон супроводжує, ми отримуємо інформацію, йдемо, працюємо командами. Хто йде перший – завжди велике напруження, і ми домовилися, що хто втомлюється, зразу даємо команду по рації і змінюємося. І в якийсь момент почалися перші підриви. Перші хлопці почали підриватися, ми відразу ж туди з моїм ротним медиком, другом, який, на жаль, там і загинув, у цьому бою. Ми рушили туди до них надавати допомогу. Він надавав допомогу, а я прикривав у цей момент, просто чую – хлоп! І він мені кричить: «Батя, я поранений!» (В мене позивний «Батя»). Я накладаю турнікет, він сповзає, взагалі не вдається його накласти, потім беру інший, накладаю, зупиняю кровотечу, він тримається. Дивлюся – ніби нормально, ніяких поранень немає, і я пішов зайняв точку, в якій можна було прострілювати посадку. І в цей момент вже пішло все на нас: і міномети, і дрони почали літати так активно, що ти не розумієш, що взагалі відбувається.

- Росіяни в цій посадці досі перебувають?

- Після того як мене поранили, я чув, то там до роти росіян перебувало. Тобто нас 20 осіб заходило на 100, сили були нерівні, в принципі, плюс нас накривали міномети, нас накривала артилерія. Це коли я в госпіталі лежав, хлопці інформацію таку озвучували: нас артилерія накривала з 15 км, ми їх не бачили навіть. До нас прилітало, і ми нічого не могли з цим зробити. Розуміючи, що вже якийсь рух відбувається, ми зайняли лінію і почали відстрілюватися. Я відстріляв свої 12 магазинів і побіг до свого рюкзака, щоб взяти ще додаткові, щоб прикривати вогнем, щоб створити певну щільність вогню. Піднімаю рюкзак – і в цей момент чую: хлоп, і я на бік завалився. Зрозумів: щось сталось з ногою. Я знаю, що завжди там, де одна міна, є друга, і я почав хлопцям кричати: «Накладіть мені турнікет, я не можу рухатися!», в мене вже й палець перебитий. І мій друг теж прибіг. Підняв мою ногу, щоб накласти турнікет, а за сантиметр від неї ще одна міна була. Каже, якби я поворушився, підірвався б на ній, знову. Про це я десь прочитав, не знаю де, і це мені врятувало життя, бо на другій міні я б підірвався, уже без варіантів. Тому врятували життя цим турнікетом і тим, що цю міну побачили. А далі вже Третя штурмова, почувши, що дуже багато «трьохсотих», пішла нас евакуйовувати. І мене буквально на сто метрів відтягнули від цієї позиції, ще одного мого побратима, і далі ми вже чекали, коли буде сама евакуація, коли приїде броньована техніка. Їхати не дуже сильно могли, тому що артилерія накривала просто щільняком страшенним – земля з небом перемішувалися. Шість з половиною годин чекав, поки мене заберуть з тої позиції. В цей момент бій не зупинявся взагалі. Потім вже хлопці розказували, що досягнули потрібної точки, закріпились, прийшла змінна бригада, яка повинна була змінити, але довго не змогли її протримати. Через декілька днів довелось відкат зробити. Але від того місця, забетонованих кілець, де вода зберігалася, за ці два дні слідів від бетону не залишилося навіть. Конструкція – залізобетонна, велика, знищити її дуже складно. Настільки сильний був обстріл.

Ну, мене евакуювали. У госпіталі запитали, коли в мене була травма, о котрій годині. Я залишався при тямі весь час, тому що розумів: непритомна людина має менше шансів на евакуацію, бо її автоматично вважають «двохсотим».

- Це можливо контролювати?

- Не те щоб можливо, але я розумів, що поки можу залишатися при свідомості, буду це робити. В якийсь момент тобі хочеться просто розслабитися, заплющити очі і все, і заснути, це легше набагато. Але я розумів, що якщо засну, можуть не евакуювати, тому я залишався при свідомості, підтримуючи себе різними способами. Кричати, наприклад, емоційний такий сплеск робити, тоді адреналін спрацьовує. Спеціально рухав травмовану ногу, щоб біль провокував повернення до свідомості. І так я собі лежав у ямі з-під 120-ї міни, повзав по ній, трошки збільшував больовий поріг, відпочивав трішки – і знов, поки не забрала мене техніка. Воно складно. Коли чуєш, що постійно гепає, в якийсь момент думаєш: Господи, вже прилети прямо в мене, щоб  закінчити взагалі ці страждання, тому що нереально боляче. Але бажання повернутися додому, побачити свою дружину, воно дуже суттєво працювало. Я тримався за те, що дружина на мене чекає. І як же їй подзвонять, скажуть, що Сашка немає… Ні, думаю, треба триматися.

І коли мене в евакуацію привезли, я був повністю у свідомості, я назвав все, що від мене вимагали: групу крові, поранення, яка частина, скільки років, вага, все повністю озвучив. І коли вони записали всі дані, кажу: «Запишіть телефон дружини, подзвоніть і скажіть, що я поранений, але живий». Вони записали, і я кажу: «А тепер вимикайте мене», і все. А коли опритомнів, то вже ноги не було. Мене часто питають: чи ти страждав від того, чи боявся, що не буде ноги? Я кажу – ні. Коли я сказав, що 6,5 годин тому відбулося поранення, я вже розумів, що її не буде, рятувати там нічого, її просто відсічуть на рівні необхідному, щоб зберегти життя. Тому коли я проснувся і побачив, що вона вже замотана, я просто руку поклав, щоб свої межі зрозуміти, і все.

- Розказуєш ти про це навіть з певним гумором, з такою легкістю… Я не знаю, що відбувається в душі в цей момент. Чи вже пройшов етап болісного усвідомлення цього? Як це відбувається?

- Цу складно. Ти розумієш, що травма отримана, бо ти виконував досить-таки велику місію, і це виправдовує, внутрішній такий спокій дає. Це не просто так, що йшов, тебе випадково автомобіль зачепив – і ампутація. Ти захищав Батьківщину, і це трапилося. Так, зрозуміло, що це не мрія – залишитися на одній нозі, а другу втратити, але прийняття було у той момент, коли мені вже її відрізали. В госпіталі з першого тижня почав працювати з психологом, бо травматичний досвід мозок не може переварити, ти не справляєшся. І десь півтора місяця я з психологом працював, і в якийсь момент ми з психологом почали просто одне одному усміхатися. Вона каже: «Ну, я бачу, що, мабуть, тобі вже не треба, телефонуватимеш за потреби» (то все було телефоном).

- Вважаєш, що ти, як це сказати, адаптований вже до цих нових обставин свого життя?

- Певною мірою. В лікарні ти по-своєму адаптуєшся, коли ти приїжджаєш у реабілітаційний центр, – інакше, коли ти потрапляєш додому, – ще по-своєму. Багато моментів, коли супротив відчуваєш, саме внутрішній такий – ну чому так? Щоб у ванну залізти помитися, – це естафета. Тренуватися до клубу я міг би на протезі просто прийти, потренуватися і піти, але мені треба помитися після цього, тобто з собою милиці ще додатково брати. І ти відповідно ще оце все продумуєш.

- Протез мочити не можна?

- Протез не можна мочити, він від дощу захищений, але помитися у душі – ні. Хочу в басейн потім піти – на протезі я не піду, треба на милицях, і тобі потрібно валізу і маленький візок за собою тягнути. Але ти звикаєш до цього…

- Фантомних болів немає? Як це взагалі?

- Це і кумедно, і трагічно. Ти лежиш, і в тебе зачухалася п’ята, і ти хочеш почухати, а нема що. Потім коліно зачухалося, і так це і панічно, і смішно. І я почав розуміти, що треба рукою знаходити контакт з культею, щоб себе якось призвичаювати, дати розуміння мозку, що там немає цієї кінцівки, що вона відсутня. Я почав просто гладити ногу, і в якихось точках по шву вона почала реагувати. Було таке відчуття дуже специфічне, що кінцівка зігнута постійно, і оце найскладніше: ти хочеш розігнути ногу, а вона зігнута, і от дуже довго не минало це відчуття. У мене ампутація досить висока, тому що немає колінного суглоба.

- Але ти ж автомобілем керуєш?

- Так, я на автомобілі вже накатав 6 тис. км. Незвично, бо треба перемкнути на ліву ногу взагалі всю роботу. Спочатку було дивно, а потім я почав просто практикуватися поступово, обережно, і тепер спокійно їжджу. Протез дає можливість трішки повернутися до того способу життя, який був, щоб стояти на двох ногах, трішечки вісь оцю відчути опори. Але нога все одно не твоя, ти її до кінця не відчуваєш, можна зачепитися стопою, нога не випрямилася – можна впасти. Тобто багато дуже контролю. Ти ідеш, дивишся вперед, дивишся по боках, і ще повинен дивитися, чи протез не зачепиться ні за що, чи асфальт нерівний, чи коріння якесь, чи бруківка, чи нахил дороги, і дуже багато енергії йде на цей постійний контроль. Інколи я знімаю протез – от два дні навіть не надягав його, ходив тільки на милицях, щоб мозок і тіло відпочили. А на милицях я, як літак, літаю, туди-сюди прилетів – вже так звик на них за пів року, поки реабілітація була.

ПРО СИЛУ ПІДТРИМКИ І ПРАВИЛЬНОЇ ВЕТЕРАНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

- Де ти ці сили знаходиш, щоб так розказувати? І ще, я думаю, ти цю історію, напевно, разів уже сто розказував, якщо не більше?

- Мабуть, так, може, і більше вже, хто його знає. Сили дають мені люди, які в мене вірять: моя сім’я. Це мій фундамент у самоусвідомленні й самовідчутті себе. Тобто вони мені створили підтримку від моменту мого потрапляння у госпіталь і протягом усього періоду моєї реабілітації. Вони завжди поряд і завжди мене підтримують, незалежно від того, що відбувається. Бувають десь добрі дні, бувають не дуже, але це мені завжди тримало таку оборону свою, внутрішню. Кожного дня хтось приходив провідувати мене, і це мені давало відчуття нормальності: ти спілкуєшся, люди кажуть – ти такий самий і залишився, як був. Людська підтримка дуже важлива для пораненого, він має відчувати, що потрібен, і тоді є мотивація рухатися.

Бачив хлопців у реабілітаційному центрі, яким було дуже складно, і хтось ламається – лежить у ліжку і взагалі не рухається, не хоче нічого робити, мотивації – нуль. Багато хлопців навіть з потрійними ампутаціями мали такий дух – буду рухатися вперед! Так, я втратив, але я хочу жити, в мене є дружина, в мене є сім’я… У кожного – своя історія, але, зі свого досвіду, якщо ти побачив пекло, смерть, яка може настати, і ти вижив, то треба жити. Не маєш права втратити вже вдруге, просто сидячи і плачучи. Тобто можеш це робити, але щоб тебе ніхто не побачив, – поплакав, але повернувся і робиш. Я тепер став більш емоційним. Ось пісня вийшла «KOZAK SYSTEM» «Титанові люди» – я просто розплакався, коли її слухав. А потім зібрався і поїхав у Мюнхен на безпековий форум.

- Після Першої світової війни чимало людей, які повернулися з фронту, втратили кінцівки, і ці військові опинилися на узбіччі життя. Втрачене ціле покоління, травматизація величезної кількості людей відбулася. А як тепер уникнути цього, є в тебе якесь бачення?

- Як на мене, основне – щоб суспільство не закривалося, тому що ветеранів буде багато. Плюс, я думаю, підтримка державна повинна бути, і чітко ветеранська, тобто людьми, які розуміють, що трапилося. Щоб напрями очолювали ветерани, які повернулися з війни травмовані. От я – без кінцівки і знаю, на що звертати увагу в побуті, в соціальних місцях, і що там треба змінити, аби травмована людина могла туди дійти. Покинути таких людей не можна, це великий пласт суспільства, який дуже багато чого рухає. Дехто займав високі посади – хтось в інженерії, хтось в ІТ-технологіях. Слухаєш їх і думаєш, наскільки вони потужні, їх не зупиняє навіть війна, а навпаки – розкриває ще більше.

- Є певний бар’єр сорому з боку цивільних, які бачать ветерана, і вони відчувають свою, я не знаю, провину, і дехто обирає, в цьому випадку, бажання відвернутися, як втечу від власного сорому. Що в таких ситуаціях робити? Ти постійно це бачиш?

- Так. Ти ідеш, і хтось такий ішов ніби прямо, потім хоп – голову якось, що вивіска ніби його там…

- Тобто це все зчитується дуже?

- Це читається дуже. Хтось взагалі не відвертає голови, просто дивиться на тебе, і ти розумієш, що вони тебе просто розглядають – типу, людина, щось трапилося з нею. Інколи якось у контексті говорять: ми не підходимо, тому що думаємо – а раптом він не військовий, а так травмувався. Враховуючи, що війна триває вже 10 років, потрапити на людину, яка десь в автомобільній аварії втратила кінцівку, дуже складно, хочете підходити – то підходьте. Але люди відчувають провину чому? Тому що або вони від того всього сховалися і не хочуть сприйняти цю реальність (це в моєму баченні), або бояться просто піти захищати нашу країну і їм незручно подивитися в очі тому військовому, який не злякався цього і пішов. Не бачу більше підстави, чому не дивитися на військового, який травмувався. Так, він втратив кінцівку – за те, що ти йдеш і дивишся на нього, що ти йдеш і купуєш продукти своїм дітям, своїм чоловіку, дружині, батькам... Просто треба сприйняти, що зараз війна, і ці люди відважні, і вони травмовані, але не треба від них ховатися.

- Що таке війна?

- У моєму баченні війна – це процес, який не має правил, тому що ми вчимося, як правильно воювати, і, знаючи ці правила, ми потім відходимо від них, щоб зробити і прориви, зайняти якісь позиції, відвоювати свої території. Війна – спосіб використання цих правил у розумних рамках.

- А якщо я так більш приземлено запитаю: війна – це пекло?

- Так.

- Тобто там не залишається місця ні для чого людського?

- Ти знаєш, ми ж ротаційно трошки мінялися – вийшли, побули, умовно кажучи, три дні на позиціях і повертаємося на три дні чи на тиждень відпочинку, поки там хлопці далі заходять. І в цей момент ми так само відпочиваємо, ми так само спілкуємося зі своїми, ми так само купуємо якусь їжу, навіть заправляємо автомобілі. Навіть можемо поїхати до перукарні й постригтися. Ніби жестяк такий, пекло, але воно відбувається.

- А дружина приїжджала до тебе, коли ти на фронті був?

- Я не хотів підставляти, є певні ризики. Я розумів, що від того, що вона приїде, я, навпаки, включуся більше в цивільне життя і мені буде складніше потім повертатися. А тут просто вже напрацьовано, ми одне одного підтримуємо, комунікуємо. Я був командиром відділення, і в нас були такі круглі столи, назвемо їх так, з хлопцями. Ми збиралися з хлопцями й обговорювали питання, які їх турбують. В когось хтось захворів, чи треба кошти якісь, чи в когось переживання є внутрішні, в когось якась технічна слабинка є в екіпіровці. Зібралися, поговорили, вирішили питання, все. Спокійна команда – це дуже хороший захист у подальшому, тому що ти ідеш, знаючи, що кожен фіксує те, що відбувається, а не про дружину думає, яка захворіла, чи дитину, чи переживає, що в нього броня не такого класу, що раптом йому прилетить і не захистить. Ми просто її міняли, не очікуючи, що хтось там повинен щось дати.

- Як твоя історія може людей не відлякати від армії?

- Чому вона має відлякати?

- Ти пішов на війну, втратив ногу, тебе бачить глядач і думає: чи хочу я так само?

- Я собі ставив питання: якщо б я знав, що втрачу ногу, чи пішов би я знову? Пішов би, тому що я розумію, для кого я йду туди. Я розумію, що моя сім’я, мої батьки, мої брат, сестра, мої племінники – їх треба захищати. І хто це буде робити? Мій сусід воюватиме, а я буду сидіти й очікувати, що він захистить всіх інших, а я поки що перечекаю? Ні. Якщо ти боїшся – це нормально, але є етап, коли ти боїшся, а є етап, коли треба захищати. І наша країна стоїть на тому, що треба захищати наші кордони, бо потім не буде кому боятися, і все.

ВЕТЕРАНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ

- Якщо в нашій розмові прийти до твоєї нинішньої місії, – це, напевно, ветеранська дипломатія, так?

- Так.

- Ти був у Давосі, Мюнхені. Як тебе сприймають? Іноземці, я думаю, багато речей просто не розуміють, бо вони фізіологічно через це не проходили?

- Я навіть їздив ще без протеза. Коли бачать тебе, вони розуміють, що війна – це не щось абстрактне. І розуміють, яка жорстока ця війна, і їх це відразу вмикає. Вони, дивлячись на мене, бачили людину, яка була у війні.

- Вони не кажуть – це погана війна, давайте мир будь-якою ціною, щоб таких випадків, як із тобою, не трапилось ще?

- Ні, навпаки, підходило дуже багато людей, які дякували, дуже переймалися і говорили, що будуть робити все залежне від них: стимулювати політиків, підприємства, щоб швидше працювали. Треба діяти, треба допомагати, щоб не було таких, як я, людей, 100 відсотків.

Мені сподобалась остання зустріч з представниками Франції, дуже гарний діалог відбувся з ними. І вони дійсно хотіли поспілкуватися з військовими, які воювали, які мають досвід. Ми годину з ними спілкувалися, мабуть, теплішої зустрічі й не було. Наскільки вони перейнялися тим, що ми розказували, наскільки вони зрозуміли те, що ми говоримо, – навіть собі записували щось!

- Щодо зброї. Як думаєш, наскільки нам вдасться отримати те, що нам потрібно?

- Я думаю, що ми отримаємо те, що нам потрібно, просто це дуже розтягується в часі. І це складно зрозуміти, що треба трошки протриматися, що завтра привезуть, це психологічно важко. Ми адаптуємо все. Не буде, умовно кажучи, чим стрельнуть ту міну – ми прилаштуємо дрона і відправимо туди як посилку і знешкодимо. Але це означає витрачати зайвий час. А вони просто можуть надати ту кількість, яка нам потрібна. Не треба говорити, треба вже діяти. Вже стурбованості не повинно бути, потрібна тільки дія, допомога Україні у відвойовуванні своїх територій. В найгіршому варіанті, якщо ми просядемо, – їх там перемелють просто зразу. І вони це розуміють. Так, як ми тримаємо скільки років оборону країни, вони не зможуть.

- А вони розуміють, що можуть бути наступними?

- Більшість тверезого населення розуміють це, а хтось – типу, треба домовитися.

- Втома від України присутня?

- Я б не сказав, дуже мало інформації про Україну. Не знаю, як це правильно сказати, – інформованість Європи та Америки дуже слабка, дуже мало показують. Деякі країни взагалі казали, що вони заборонили повністю російські ЗМІ, їх закрили, і через місяць-два-три це дуже змінило суспільне сприйняття того, що відбувається. Пішла інформація про війну в Україні і населення по-іншому почало реагувати, по-іншому підтримувати. І наш інформаційний простір якраз повинен дуже багато працювати на поширення інформації.

- Я тобі дякую, що ти їдеш і це розказуєш, хоча в твоїх обставинах це складніше, ніж людям цивільним. Ти все одно це робиш і, сподіваюся, далі будеш амбасадором армії, амбасадором України в світі. Дякую тобі за цю розмову. Можливо, ти хотів би щось сказати?

- Думка в мене основна така: цінуйте своїх близьких і зрозумійте, що їхня безпека в наших руках і у ваших, включайтеся в цей процес. Якщо ви знаєте, що можете допомогти одному військовому – допомагайте одному військовому, якщо можете допомагати підрозділу, батальйону – допомагайте. Тому що тепер не можна мірятися, в кого що більше. Робіть і робіть. Буде єдина і незалежна Україна, повернемося до тих кордонів, які були до повномасштабного вторгнення, і ми спокійно потім відновимося. Ми будемо поряд іти і гуляти біля річок, і озер, і морів наших в Криму, і будемо просто одне одному довіряти, усміхатися, тримаючи своїх дітей за руки, не боячись, що хтось на нас посягатиме. Треба згуртовано діяти проти ворога. І весь світ повинен теж зрозуміти, що тільки зі світовою підтримкою ми зробимо все, що від нас залежить, і відвоюємо всю територію.

Сергій Лещенко

Фото: Руслан Канюка