Нинішньою гостею проєкту фотографів-документалістів Костянтина і Влади Ліберових «Станція Краматорськ» стала 21-річна військова Оксана Рубаняк на позивний «Ксена» – українська поетеса, письменниця та громадська активістка, командир взводу ЗСУ.

Оксана працювала в Івано-Франківській міській раді у департаменті молодіжної політики та спорту, але 24 лютого 2022 року вступила до лав добровольчого формування Івано-Франківської територіальної громади, а потім – Збройних сил України. Півтора року прослужила в 72-й ОМБр на посаді старшого стрільця кулеметного взводу, була єдиною жінкою в кулеметному взводі бригади.

Виконувала бойові завдання на Вугледарській ТЕС, у Зайцевому, а також на Бахмутському, Мар’їнському та Вугледарському напрямках. У березні 2022-го року отримала поранення у Вугледарі, але після відновлення повернулася в стрій.

Ксена опублікувала 2 поетичні збірки – «Орнаменти долі» 2020-го року та «Назустріч смерті» 2022-го.

А говорили з гостею про початок повномасштабної війни у лютому 2022 року, особливості служби жінок у війську та їхньої роботи на передовій, мобілізацію та мотивацію служити, про зброю, яку українські військові отримують від західних партнерів, про російську дезінформацію та принципи інформаційної гігієни, а також про те, як нинішня війна змінює Україну.

В.Л.: - Оксано, вітаю! Дякую, що приїхала до нас. Ти вступила до військової кафедри свого університету, що було доволі незвичайно для дівчини. Що це було? Відчувала, що буде велика війна чи просто так захотілося?

О.Р.: - Вітаю, Костянтине й Владо! Так, це сталося у 2021-му році – вступила на військову кафедру свого університету. Чому це сталося? Тому, що у моєму розумінні – продовження російсько-української війни мало відбуватися у 2-х варіантах. Перший – це коли йде повномасштабне вторгнення, що й відбулося. Або, коли ми відбиваємо свої території. Я розуміла, що це неодмінно станеться і бачила себе в такому розвитку подій. Оскільки мої знайомі, друзі здебільшого були військовими і сама я так чи інакше була дотична чи до асоціації учасників бойових дій, чи до родини, у мене дядько теж військовослужбовець, який служив і був у полоні, – то я бачила свою дотичність до цієї боротьби. І вважала, що ці знання необхідні кожному і вони просто потрібні нам, тому й вступила.

К.Л.: - 24 лютого 2022 року – як ти його зустріла?

О.Р.: - 24 лютого зустріла на зйомній квартирі. Я тоді працювала в Івано-Франківській міській раді, й зі словами «Оксано, прокидайся, війна!» до мене прибігла власниця квартири і збудила мене. Я подумала, що це сон, оскільки спала. Почала дзвонити до своїх рідних, близьких і казати, щоб вони всі знаходилися або в укриттях, або виїжджали з міста, хто був у місті. Сама ж зателефонувала своєму колезі Назару, який потім став командиром нашого взводу, наразі роти: що робити, які дії далі? Він сказав: будемо збирати ветеранів, учасників АТО. Я кажу: окей, я прийду й будемо робити щось разом, моя допомога потрібна однозначно. Тоді почалося добровольче формування з 24 лютого Івано-Франківської територіальної громади, в яку я й вступила.

К.Л.: - А в перші дні що ти взагалі робила?

О.Р.: - Діяльність нашого формування полягала в тому, що це було патрулювання з поліцією. Це були виїзди. Знову ж таки, до нас зверталися правоохоронні органи і певні служби, щоб наші хлопці їм допомагали. Також в перші дні наші хлопці їздили на виклики, повідомлення про мітки, коли щось засвітилося в будинку у вікні, коли хтось намалював на асфальті якесь коло, хрестик тощо. Цим теж частково займалися й ми. Таких формувань було декілька, але з часом ми зрозуміли свою неефективність. А хлопці справді були бойовими, і навіть ті, які не служили, хотіли доєднатися до ЗСУ. І коли це дійшло до свого логічного продовження – вступу в Збройні сили України, знову ж були збори, де ми обговорили те, що ми хотіли б разом служити. Тому що ми вже кілька місяців були разом, більш-менш одне одного знаємо. І почали шукати собі підрозділ. Шукати довго не довелося. Хтось сказав, що формується в 72-й бригаді окремий підрозділ, певний батальйон, – і саме туди ми поїхали.

В.Л.: - Ти була єдиною жінкою у взводі. Чи відчувала якийсь дискомфорт від цього?

О.Р.: - Напевно, хлопці відчували, а не я. Я з ними швидше звикла, аніж вони. Звісно, в перші дні – загалом, це була дивна ситуація, коли ми приїхали до частини, почали здавати свої документи, хто військові квитки мав, хто не мав. Я вже в кінці подаю кадровику документи і він такий: ну, що Оксано, куди? Чи медична служба, чи штаб? Я на нього дивлюся і дивлюся на Назарія, який став командиром нашого взводу, його хлопці обрали: – Ні, я йду з вами служити. І всі в штабі швиденько: в смислі, в кулеметний взвод, як це так? Вони такі: окей, добре. Записали мене в штат кулеметного взводу і, звісно, думали, що я це покину, тому що як дівчина може служити в кулеметному взводі? Притому, що здебільшого хлопці теж уявлення не мали – що таке кулемет. І ніхто не знав, що у нас будуть великокаліберні кулемети, тому що я на військовій кафедрі вчила більш звичні. Я розумію, як він виглядає, думаю: ну, його ще я потягну, з ним ще можна працювати. Але нам дали набагато більші – Браунінги, ДШК, з якими ми потім працювали.  

К.Л.: - Як взагалі тобі: 19 років, ти дівчина маленька, тендітна дівчина – і ти біля браунінга?

О.Р.: За Браунінгом або ДШК працює кілька людей. За ДШК достатньо 2-х, Браунінг – це 3 людини. Хто входить у кулеметний розрахунок: туди входять стрілець, навідник, номер обслуги – і безпосередньо 3 людини обслуговують Браунінг. Звісно, що у нас не було закріплено за кожною людиною певні обов’язки, тому що ми були готові до того, що когось травмує, ми готові його замінити. Тому кожен умів заряджати, кожен вмів стріляти і кожен з нас міг користуватися супутніми видами зброї. І гранатометами, й у нас у кожного були автомати, АК-74 у нас всіх були. Оскільки ми батальйон, який стояв на обороні, нам було значно легше, аніж штурмовикам. Звісно, що я б його не підняла і не пішла в штурм, тому що Браунінг важить близько 60 кг, ДШК – близько 40 кг. Це дуже велика вага, це як я або більше мене.

В.Л.: - Це не кожен чоловік підійме…

О.Р.: - Звісно. Це дуже хибне поняття – взяти Браунінг і понести. ДШК несуть 2 людини, Браунінг розбирається – окремо тринога, окремо дуло й основна частина. Здебільшого, коли ми заходили на позицію або виходили з неї й потрібно його було заносити чи виносити, я брала дуло і короб. Хлопці вже брали триногу й основну частину. Хоча я могла понести ту саму триногу. Ми, коли їздили на полігонні заняття, я могла підняти і триногу, і все було окей. Тому це дуже хибне поняття. І я кажу ще раз: працює за кулеметом 3 або 2 людей, тому що один не справиться. Це не можливо просто по факту.

В.Л.: - Бувало таке, що стикалася з якимось неприйняттям тебе, як бійця повноцінного, від чоловіків військових?

О.Р.: - Звісно, це було на початку. На початку було цього дуже багато, починаючи від злагодження і напевно півроку десь так точно. Скажу, що це більше ламає, аніж ті умови, де ти є, ніж те, що тобі потрібно воювати з ворогом. Це більш прийнятне, ніж те, що тебе не приймає свій же колектив. І це психологічно дуже ламає і це скажуть всі дівчата, які з цим стикалися. Тому що постійно вигризати вихід на позиції, постійно сваритися зі своїм командуванням і доводити хлопцям – я ж така сама, як ви, робити вдвічі більше, щоб тебе помітили і зрозуміли, що ти можеш. Як я кажу: чоловіка сприймають захисником одразу, жінці потрібно доводити і робити втричі більше, щоб її сприйняли. Але, як і у будь-яких випадках, тільки час і дії доводять справність, результативність будь-якого бійця і будь-якої людини. З часом зі мною, навпаки, любили більше ходити, тому що, як казав мій побратим: Оксано, я в тобі впевнений, я знаю – якщо щось станеться, ти мене будеш тягнути, хоча фізично тобі буде надзвичайно важко. І я знаю, що ти мене не лишиш, коли почнеться штурм. І такі були відгуки від хлопців, і я найбільше це ціную. От саме визнання хлопців для мее було найважливішим таким моментом у моїй службі. Я завжди кажу і буду казати: ніякі посади, звання, гроші та інше мене не цікавлять. Звісно, якщо командування бачить мене на певній посаді або на певній роботі й я дійсно там доцільна, то я це буду робити. Але у першу чергу – це результативність і це визнання, що ти дійсно робиш те, чим ти маєш займатися, і робиш це професійно.

К.Л.: - Зараз ти командир взводу, розкажи, будь ласка, чи є різниця між жінкою-командиром і жінкою-бійцем?

О.Р.: - Навіть я скажу, що є різниця між командиром і бійцем. Жінка ти чи чоловік – це вже без різниці, тому що це різні обов’язки і різний функціонал. Оскільки я зараз у бригаді, яка формується, будемо так казати, мені треба набрати людей, а це зараз дуже важко, тому що мобілізаційні ресурси у нас практично вичерпані. А навіть, якщо і мобілізовують, то спершу поповнюють бойові бригади. І набрати людей, які б підходили на ту посаду, не так вже й просто, як з’ясувалося. Потім цих людей потрібно навчати, чим ми зараз і займаємося, забезпечити їм матеріальну базу і зробити все, щоб вони жили. Я вважаю, що найпершим обов’язком будь-якого командира будь-якого рівня має бути те, що боєць має жити. Звісно хочеться виконати завдання в першу чергу, але ми розуміємо: якщо у нас не буде хлопців і дівчат, які захищають, нам не буде ким виконувати ці завдання. Тому, на щастя, у мене в підрозділі так всю мою службу було, що спершу опікувалися життям бійців, а потім уже всім іншим. Це все йшло попутно. Відповідаючи на питання – чи складніше, не буду гріха таїти: так, це складніше, тому що, коли ти солдат – от є проблема, ти про неї сказав – і чекай, доки її вирішать. А коли ти вже командир, до тебе приходять, ви або шукаєте разом якийсь вихід, або ти безпосередньо як командир вирішуєш це питання. Ну, як коли. Тому, по-різному буває.

В.Л.: - У твоєму підпорядкуванні – хлопці, у них немає з цим проблем, що у них командир – жінка?

О.Р.: - Немає. Так, хлопці, і їхній вік здебільшого 35+. У мене теж була не те що боязнь, а не хотілося мені, щоб у них були якісь до мене питання через те, що я жінка, і через те, що мені 21. Я з ними спілкувалася про це під час наших зборів взводних. Кажу: «А як вам взагалі, що вами командує жінка, та ще й така молода? Ви всі старші набагато». На що я отримала відповідь: «Оксано, нам все одно, чи жінка ти, чи чоловік. Ти нормально справляєшся зі своїми функціональними обов’язками, ти забезпечуєш нас всім необхідним, і ми тобою задоволені. Тобто їхня відповідь була така, і це мене здивувало і додало впевненості, що все-таки неважливо людям, хто ти.

К.Л.: - Але все ж таки це – твоя репутація, яку ти дуже довго здобувала, по суті.

О.Р.: - Так, ви маєте рацію. І тепер, коли я набираю людей у підрозділи, навіть є анкета, яку я викладаю у себе у фейсбук-сторінці, в інстаграмі. Це репутація, я не хочу, щоб люди йшли на репутацію, я цього дуже не хотіла. Я хотіла, щоб люди йшли захищати країну, тому що у них є внутрішнє таке своє бажання – стати пліч-о-пліч і працювати. Тому не хочеться їх закликати, тому що я «Ксена». Ні, тому що ти потрібен цій державі.

В.Л.: - Як загалом минає твій звичайний день на війні тепер?

О.Р.: - Ну, тепер я на бойових. Розкажу, який би день був, коли б я перебувала в 72-й бригаді. Ми були на позиціях, і хоча у нас є вогневі позиції, ми заступали також і на спостережні пости, які були один біля одного, щоб полегшити роботу піхоті і щоб залучатися… не до спостереження. Наприклад, у нас починалися наші години, що було дуже часто, з 2-ї ночі до 6-ї ранку. Ми відстояли. Якщо все гаразд, там у нас було кілька годин, ми могли поспати і потім, залежно від ситуації, могли навіть і не поспати. Якщо починався, зав’язувався бій, то відповідно ми вже ставали за кулемет, а інколи просто з автоматами, залежно від того, яка була дистанція, чи була доцільність. Тому що треба розуміти, як ви казали, кулеметник має бути розумний. Він має залежно від ситуації визначити, яку зброю зараз застосовувати. Оскільки у нас на позиціях були і гранатомети, і кулемети різних калібрів, і автомати, як уже згадувала, і гранати (на щастя, ми були забезпечені всім), то, залежно від кількості піхоти чи, навпаки, техніки, треба було застосовувати певний вид зброї, і залежно від дальності. Всі військові це розуміють і знають, тому що немає ефективності застосовувати той самий кулемет, коли ворог вже на ближній дистанції, або навпаки – ворог настільки далеко, понад три кілометри, то просто ці кулі полетять у нікуди. Це велика дистанція, і треба вже застосовувати інший вид зброї. Тому я кажу: це має бути розумна людина – командир розрахунку. Якщо була робота, ми відпрацьовували. Якщо все окей, ворог відступив, оскільки ми тримали оборону, ми далі займалися укріпленням своїх позицій. Ми могли копати, могли бліндажі укріплювати або накриття, чи копатися вниз, залежно від ситуації. Так важко сказати. І ми це поробили, потім знову чергування з 2-ї до 6-ї. Ми знову заступили з побратимом. Якщо все окей, все пройшло. Якщо зав’язувався бій, тоді й піхота доєднувалася до нас. Якщо все окей, спокійно, то знову ми мали час, чим зайнятися, поспати. І, в принципі, так відбувається життя в окопах, таке воно на передовій.

К.Л.: - Як ти ставишся до ідеї обов’язкової мобілізації для жінок?

О.Р.: - Я ставлюся до цього позитивно і вважаю, що жінки можуть повністю виконувати роботу чоловіків. Навіть ті, які фізично слабкіші й не можуть підняти щось важке, вони можуть бути залучені в спеціальностях і посадах, де не потрібна фізична сила. Та сама робота з документами, штаб, стройова, діловод у кожній роті... Цих посад насправді багато. Той самий пілот дрона, оператор, де ударні дрони або розвідувальні. Насправді наша війна тепер переходить на рівень технологічної війни, де буде більше залучена техніка, дрони, аніж люди. Звісно, ми не обійдемося без піхоти, без стрільців, без кулеметників, без механіків, водіїв. Тому що, як би ми цього не хотіли, вона все одно буде. Туди заходять люди. Але, як бачимо з досвіду, жінки можуть бути і штурмовиками, і піхотинцями, у них це чудово виходить. Тому я особисто – за мобілізацію жінок. В якому це вигляді має бути, – вже треба розглядати компетентним органам і розуміти, кого вони можуть мобілізувати, яку категорію людей… Звісно, треба виховувати дітей. Тобто я за, але за правильну, грамотну мобілізацію.

В.Л.: - З приводу побутових труднощів багато хто каже, що жінці в армії не місце, тому що це – важкий суворий побут, не для жінок.

О.Р.: - Скажу, що справді нелегко. Але й чоловікам важко. Залежить, по-перше, від морального стану людини: скільки людина може витримати ті умови, де перебуває, тому що служба в тилу і служба в зоні бойових дій – це різне. Я скажу, що мені не те що легше, моя зона комфорту – це зона бойових дій. Тому що я не кадрова військова, не можу погодитися з багато чим, що відбуваються під час служби в тилу. Там все значно зрозуміліше: у тебе є робота, у тебе є завдання, ти його зробив, відпрацював – і все, ти молодець. Якщо є можливість ротації мінімальної на декілька днів, це відбувається, якщо ні, то працюєш далі. Тут трішки по-іншому. Скажу, що особисто зустрічалася з жінками – можна витримати ті умови, які є там. Боятися не треба.

Стосовно ставлення… Звісно, два роки тому ставлення було інше до жінок, аніж тепер, тому що не було прикладів. Тепер усі читають, всі бачать, ми знайомі одне з одним, і навіть цивільні мають знайомих військових, які можуть розповісти їм про військових дівчат. І це сприймається свідомістю. І таке важливе уточнення: найголовніше – щоб тебе сприймав твій командир. Як тільки тебе почне сприймати твій командир як бойову одиницю, тебе автоматично будуть сприймати хлопці. Не завжди, тому що все одно треба доводити, але це дуже важливий момент у цьому питанні. Адже, якщо не сприймає командир, він робитиме все, щоб тебе не було в зоні бойових дій або на лінії оборони. Він придумає все, й у нього є для цього можливості. Тому свідомий, розумний командир – це розв’язок багатьох проблем.

В.Л.: - Скажи, у вашому підрозділі використовують західну техніку? Якщо так, то які переваги?

О.Р.: - У нашому підрозділі були «Браунінги» – це і є зброя, виготовлена в США. Також нам пізніше дали Canik M2 – це теж кулемет, подоба чистого Browning M2, тільки його вироблено в Туреччині. Тобто зброю нам надавали. Якщо порівнювати його з тим самим ДШК, який клинить через два постріли і його постійно треба чистити, і навіть якщо ти його вичистиш до ідеалу, він все одно буде клинити, тому що ця зброя виготовлена ще в СРСР, яка залишилася у нас досі на озброєнні й яку давно потрібно поміняти. Але, на жаль, вона досі є.

К.Л.: - Яку б ти особисто хотіла західну зброю?

О.Р.: - Тепер? Ну, тепер у мене інша специфіка, вона не пов’язана з кулеметами, але, якщо говорити про перевагу і те, що мені дійсно до душі – то Браунінг, я просто обожнюю його...

В.Л.: - Тепер ти в Києві. Чи є відчуття якогось паралельного світу? Бо багато хто з військових каже, що приїжджають сюди і почуваються ніяково, тут всі забули про війну...

О.Р.: - Є таке. У перші дні, коли ми повернулися із зони бойових дій, у мене була злість, можливо, навіть така агресія. Звісно, що я нікому її не адресувала, але мені було неприйнятно і незрозуміло, як це люди можуть ходити і веселитися, жартувати, особливо ввечері, коли я проходила. І мені настільки було дико це все бачити, хоча я розумію, що життя має продовжуватися. Ці люди працюють на економіку, завдяки їм є податки, завдяки податкам у нас є озброєння, у нас є зарплати, чим ми забезпечуємо свої сім’ї, й у нас є забезпечення: їжа, форма, це все є, але це розуміється з часом, коли ти це усвідомлюєш. А в перші дні ти бачиш цю прірву, і вона для тебе настільки не зрозуміла, не зрозуміла, як люди можуть насолоджуватися життям, якщо там буквально ще вчора я бачила зруйновані будинки, я бачила, як вивозили хлопців, і для мене це все було важко сприйняти. Досі я вважаю, що ми живемо в різних світах, і ця прірва, на жаль, збільшується, як би це сутужно не звучало зараз.

К.Л.: - На мою думку, ти взагалі живеш у трьох різних світах. Бо зазвичай люди поєднують цивільне життя і військо, ти – ще й навчання в університеті.

О.Р.: - Ну, це, напевно, те цивільне, що в мене залишилось під час служби. І, напевно, добре, що воно мене отак, навіть оті періоди сесії, за шкурки виймаю, кажу: «Оксано, тобі треба на щось перемкнутися». Тому що справді треба перемикатися в тих реаліях, інколи це дуже важко, ти знаходиш собі різні заняття. Хтось, не знаю, малює, хтось пише, хтось співає, хтось вчиться навіть на гітарі грати в моменти, коли він виїжджає з позиції, тому що відволікається від тієї реальності. Хтось заглиблюється у книжки, я, до речі, теж знайшла такий порятунок від реальності –  читання книжок. Коли ти відриваєшся від того, що було, хоч дуже рідко, звичайно, вдається почитати, заглибитися в певну діяльність і забути, що тебе оточує.

К.Л.: - Ти тепер щось пишеш?

О.Р.: - Так, пишу, і моєю великою мрією є саме книжка для дітей. Я її почала писати, коли була на реабілітації, тепер вона в процесі редагування, і ми співпрацюємо з видавництвом, восени чекаю виходу цієї книжки, хоча дуже складно. Я думала, що на службі не в зоні бойових дій буде легше, але часу не стало більше. А саме тепер ми працюємо з видавництвом щодо видання другої збірки віршів, яка має набагато оптимістичнішу назву, тому що попередня трішки...

К.Л.: - Дизмораль?

О.Р.: - Ну, як дизмораль, – як казали мої хлопці: «Оксано, ти не могла придумати щось веселіше?» Попередня моя збірка називалася «Назустріч смерті». Цю назву ми придумали з побратимом Олегом, який загинув, на жаль... Коли їхали в район виконання завдання в зону бойових дій під Бахмутом, ви знаєте, де ми тоді перебували, і ми їхали вночі з боєприпасами, цілий день були прильоти, нам не дозволяли заїхати в зону бойових дій. Ми дочекалися темряви, їхали без фар, знаєте, в зоні бойових дій просто ями, і ти об’їжджаєш їх, як можеш, у нас боєкомплекти і міни різних видів... І ми двоє їдемо спереду, темно, тоді була гроза, блискавка. І я кажу: «Олегу, знаєш, ми з тобою їдемо, як назустріч смерті». Оцей кадр із фільму, коли ви вдвох з побратимом їдете туди, де кожного дня хтось гине, ви везете ці боєприпаси як надію, що життя збережеться. Але все одно будь-якої миті у вас може відбутися приліт або в машину, або поруч. А оскільки там – боєкомплекти, це швидко все спалахує, і будь-якої миті ви можете стати тими життями, які закінчуються. Тому саме тоді з’явилася назва збірки «Назустріч смерті». Наступна буде називатися «Дорога життя».

К.Л.: - Вірші вже пишеш до неї?

О.Р.: - Вони вже готові. Я кажу, що є моменти, які виймають мене з реальності, які допомагають і, напевно, є тим самим психологом, якого там не вистачає, то я пишу. І в збірці вже написані.

К.Л.: - А у вас є бригадний психолог, який вам намагається допомогти? Ти з ним спілкувалася? Чи у вас немає такої служби?

О.Р.: - За півтора року я два рази спілкувалася з психологом, який пов’язаний з військовою частиною, мої хлопці – теж два, не більше. Скажу, що цього недостатньо, тому що тема, про яку ніхто не говорить і яку ніхто не зачіпає, – це самогубство бійців на передовій. Я скажу – втратити побратима, який загинув від власних рук, – це набагато гірше, ніж втратити побратима, який загинув від кулі чи снаряда ворога. Отже, не все зробило командування, щоб цього уникнути, отже, не все зробила, зокрема, і я, щоб цього уникнути. Тому що у нас були випадки, коли в хлопців мінялася поведінка, і це не тому, що він там був постійно веселий і став сумний. Були, навпаки, інші випадки, коли був сумний і став веселий, шарпаний, незрозумілий, і тоді ми починали говорити між собою. І навіть був один такий випадок, коли хлопець абсолютно помінявся. Ми з ними говоримо, я це бачу, я розпитую, що сталося, і через тиждень він мені тільки признається, що було, коли він був на позиції: «Оксано, я хотів застрелитися, тому що я не бачив виходу з цієї ситуації, але мені стало легше, дякую, що ти зі мною поговорила».

І це єдиномоментні такі ситуації, коли вдається цього уникнути, але, на жаль, були і такі випадки, коли хлопці чинили самогубство. І це – надзвичайно важлива проблема, про яку, на жаль, не так активно говорять.  

В.Л.: - Російська пропаганда тепер дуже часто порушує тему, що, в принципі, вони готові до миру, до перемовин і т.ін. та просувають до українського суспільства ідею «замороження» війни в Україні. Як ти до цього ставишся? Чи вважаєш, що це можливий вихід для нас?

О.Р.: - Вірити в домовленості з ворогом, який напав на нас у 2014 році, – це нісенітниці, я в це не вірю, я не вірю, що ми можемо домовитися, і що ці умови будуть виконані. У що я вірю, – це у боротьбу. Чи вистачить нас надовго – це теж складна тема, тому що ми всі вміємо рахувати, і всі ми, свідомі люди, бачимо, що наразі відбувається. Те, що я бачу, – це тримати оборону, не дати ворогу просунутися далі, аніж він просунувся, але, звісно, зважаючи на ситуацію в Авдіївці, я не буду коментувати, тому що це мають коментувати хлопці, які там були. Але ми маємо зберігати людські життя, – це те, про що я говорила і говорю, має бути розумне командування, і я сподіваюся, що воно у нас буде.

К.Л.: - А звідки ти взагалі береш інформацію про те, що відбувається?

О.Р.: - Здебільшого – від моїх знайомих, тому що це –  найдостовірніша інформація, яку я можу мати, знайомі на різних напрямках, оскільки за півтора року в мене є багато друзів у різних областях. І тому найдостовірнішу інформацію вам скаже людина, яка там є. Часто можуть бути і телеграм-канали, й у фейсбуці.

К.Л.: - І які це канали, що порадиш почитати?

О.Р.: - Я читаю офіційні канали Головнокомандувача Збройних сил України, читаю Лачина, і це новини, одні з найпопулярніших, я зараз не пригадаю їхніх назв. Чому я читаю офіційні телеграм-канали? Тому що ймовірність неправдиво інформації там досить низька, але вона там теж може бути, тому не всьому потрібно вірити. У мене є звичка перевіряти інформацію...

К.Л.: - Розкажи, як ти це робиш. Наприклад, я дуже часто бачу, що військові, коли у них багато часу і є старлінк, сидять, читають новини, потім тобі розповідають. Думаєш: перевірте, будь ласка, це, в іншому джерелі знайдіть. Ситуація на фронті, ситуація в світі…

О.Р.: - Ситуація в світі набагато складніша, тому що ти не можеш подзвонити до Трампа і спитати, чи це правда, чи ні, так не відбувається. Чесно, я ставлюся скептично до новин із Заходу, і залежно від того, хто про це пише, бо розумію, що певні видання публікують інформацію так, як їм вигідно. Є країни, які підтримують Україну відкрито, є країни, які займають нейтральну сторону, і потрібно розуміти, з якої країни походить ця інформація. І часто я очікую певний момент, щоб це спростував або підтвердив Президент, тому що він як ніхто знає і взаємодіє з країнами-партнерами, країнами Заходу і загалом з іншими країнами. Тому ось так відбувається. Стосовно ситуації на фронті я можу набрати свого друга, якщо він на зв’язку, або написати, скинути скрін, чи це правда, чи у вас таке відбулося, ваш підрозділ відійшов, ти живий, все нормально, бо я чула, що ви штурмуєте, ось так відбувається.

В.Л.: - Ти дуже довго була на Донеччині, звісно, спілкувалася з місцевими. Серед місцевих – багато тих, хто симпатизує, симпатизував ворогу?

О.Р.: - Я скажу, що їх достатньо, є різні люди: є ті, хто підтримують нас, і вони допомагають, якщо це прифронтове село, знайти будинки для військових, вони можуть допомогти знайти якісь підручні засоби, все, що нам необхідно. Але є, звісно, і ті, назвемо їх «ждуни», які відверто тобі не скажуть, що вони чекають «руского міра», але коли туди зайде ворог, то вони будуть бігати з плакатами і прославляти в розваленому місті, що нарешті вони дочекалися своїх «освободітєлєй». Були такі випадки, коли, я пам’ятаю, ми під Бахмутом стояли, Бахмут тоді ще був цілий, то був червень 2022 року. І, проїжджаючи попри нього, ми зупинялися, щоб піти в магазин, і там була бабка, вона нас так проклинала, такі прокльони, щоб ви всі повмирали, матів було дуже багато, ідіть геть з нашої землі. І ти намагаєшся пояснити цій жінці, що, навпаки, ми вас захищаємо, а вона каже: «От ви вчора лупнули по наших будинках». А ракета летіла з іншого боку, з боку ворога. Ми їй пояснюємо, а вона: «Ви мене обманюєте», російською мовою. Ми пішли. Тому населення є різне. Звісно, що ти не зустрінеш на лінії зіткнення проукраїнську людину, тому що ця людина давно виїхала в інші області України, де більш безпечно, ніж там, тому це цілком зрозуміло. І говорити, що всі мешканці або більша частина мешканців того прифронтового міста були проросійські, теж неправильно, тому що якщо зібрати їх всіх, то там буде, може, 5 відсотків проросійських людей, а 95 – будуть за Україну, щоб залишатися в складі України, і вони будуть нас підтримувати і допомагати, просто ці 95 відсотків виїхали.

К.Л.:  - А що робити з тими, хто залишився?

О.Р.: - Складне питання, на яке досить нелегко відповісти. Напевно, якщо б це залежало від мене, я б їх виселила в Російську Федерацію, з тим, що їхні прізвища, імена, всі їхні родичі будуть занесені в окрему базу, і щоб не пускали їх ніколи на територію України. Чому б я їх не судила? Тому що цього населення, як і окупантів, які зараз є на території окупованій, де зараз не ведуться бойові дії, їх буде надзвичайно велика кількість. І всіх їх посадити в тюрми буде надзвичайно важко, і ми розуміємо, що фінансова сфера падає на плечі України, і тримати 300 тис., 500 тис. ув’язнених – це досить багато, надзвичайно багато. І тому я би, напевно, цих людей виселяла. Але знову ж таки рішення, дай Боже, ми переможемо, це рішення ухвалюватимуть на найвищому рівні, тому це тільки мої припущення як простої людини.

К.Л.: - Все ж таки ми йдемо до європейських цінностей, і я думаю, що наше керівництво буде виступати за інтеграцію цих людей, перевиховання. Хоча насправді я не розумію, як це можна зробити, ніхто не буде їх депортувати, це негуманним вважається.

О.Р.: - А гуманно нападати на нас, гуманно вбивати цивільних і вбивати військових, гуманно вбивати військовополонених, як це сталося?

В.Л.: - Якщо дивитися за буквою закону, то якось так дивно, що певні речі є гуманними, а певні – негуманними. Я розумію, про що ти говориш, і частково навіть поділяю думку, можливо, я не згодна з депортацією, бо це досить таки радикально. Але мені дуже подобається концепція резидентства і нерезидентства, тобто якщо хочеш бути українцем, то складаєш іспит з української мови, української історії на нормальному рівні – й отримуєш паспорт громадянина України, або не складаєш – і в тебе немає цього паспорта, умовно є паспорт нерезидента, і ти не можеш голосувати, ти не можеш брати участі у виборах і ще багато чого ти не можеш, якісь пільги, і живеш ось так. Але я теж не впевнена, що ця система може у нас бути впроваджена.

К.Л.: - Чому? Є ж якісь варіанти?

О.Р.: - Це складне і спірне питання, на яке зараз дуже важко відповісти, як би це не звучало, зараз ми сконцентровані трошки на іншому. І зараз я як військова сконцентрована на боротьбі й на перемозі. Будуть компетентні люди, компетентні органи, які це розглядатимуть, і вони, з огляду на свій досвід, розуміння ситуації і загалом, ухвалюватимуть рішення. І, сподіваюся, адекватні рішення.

К.Л.: - Ти з Прикарпаття, якщо я не помиляюся, з селища Космача, де місцеві встановили блокпост, бо прочитали, що до них їде ТЦК.

О.Р.: - Ситуація дуже дика й абсурдна, і знаючи, що з мого гуцульського краю постійно йшли служити хлопці, й постійно гуцули відправляють допомогу волонтерську на фронт, я дуже здивувалася насправді, що це відбулося саме там. Я засуджую такі дії однозначно. Як може відбуватися спротив мобілізації, якщо триває війна? Ці люди просто не розуміють, що одного дня у них так само може не стати ні рідних, ні близьких, ні будинку. Звісно, вони уявляють собі це як, – що до Західної України війна не дійде. Дорогі мої, може дійти, ще й як може дійти. Я вже не говорю про ракетні обстріли, які відбуваються постійно, і навіть може піти з того боку, з якого ми навіть не очікуємо. Це ви можете бути героями тепер у своєму селі, у своєму місті, але зрозумійте, що якщо не буде хлопців на передовій, то вам недовго доведеться. Мені шкода цих людей. Як вони думають, на що вони сподіваються, як вони далі житимуть? Окей, тепер не підуть воювати вони, то підуть воювати їхні діти.

К.Л.: - Я б не хотів, щоб мої діти воювали.

О.Р.: - Так, і я б теж не хотіла.

К.Л.: - Взагалі війна – це зло.

В.Л.: - Ми згадували сьогодні твою збірку «Назустріч смерті». І мені здається, що назва не депресивна, вона в якомусь сенсі філософська, тобто людина, в принципі, приймає той факт, що може вмерти, і вже спокійно до цього ставиться. Але ж страх смерті – це все ж таки, мені здається, природний, у кожного з нас є. Як ти долаєш цей страх?

О.Р.: - Як я писала в одному зі своїх віршів, страх смерті – страшніший від самої смерті, коли ти боїшся загинути, тоді ти кожної секунди згризаєш себе від цього страху, страх повністю пожирає тебе. І це погано, тому що навіть, це знову ми повертаємося до моменту, що людина, боячись померти, може сама себе вбити, – це теж не винятки. Але я стикалася, і не раз, з тим, що ті, хто катастрофічно боявся,.. до тих, я не кажу, що смерть приходила швидше, вони були поранені, навіть контужені. Я не знаю, чому це, можливо, на якомусь інтуїтивному рівні відчувається, але сказати, що є хтось, хто не боїться, – це неправда, я теж боюся, і коли починаються обстріли, у мене є пересторога, я більш уважна, тому що я слухаю, звідки летить, і я розумію, куди приблизно прилетить, наскільки це буде близько, я чую вихід, я розумію, що це за зброя, вид зброї, й наскільки він швидко прилетить… Тому страх смерті є, і він буде завжди, це треба прийняти, і прийняти, як ви сказали, що ти будь-якої миті можеш загинути, – це правда, це війна, проти нас бореться ворог, ми боремося з окупантом, який не знає правил ведення війни, і взагалі з ним не можна домовитися.

К.Л.: - Страх смерті – це, по суті, головне, загинути бояться всі ті, хто не йдуть мобілізовуватися, чи всі ті, хто тікають від ТЦК.

О.Р.: - Так, тепер сприймають Збройні сили України як те, що ти неодмінно помреш, бо тебе відправлять на фронт. Звісно, що є потреба людей на фронті, однозначно, і різних спеціальностей. У Збройних силах України є різні види спеціальностей, не обов’язково штурмовик і піхотинець, хоча я скажу, що це найбільш затребувані люди на передовій. Але ти можеш виконувати різні завдання: ти можеш бути оператором, ти можеш бути розвідником, який працює з технологіями, ти можеш бути пілотом, оператором, дешифрувальником або працювати з ударними дронами, ти можеш навіть займати посаду у відносному тилу, як ми це називаємо 15 км до лінії зіткнення, ти можеш забезпечувати тих людей, які воюють, піхотинець, солдат і взагалі боєць – це про логістику, це про забезпечення, якщо у нього немає ні амуніції, ні зброї, ні їжі, ніякої війни не відбудеться, і ці люди, які забезпечують, повинні бути. І я вважаю, що така рекрутингова кампанія, мобілізаційна кампанія, вона вже давно повинна була бути, і я сподіваюся, що все ж таки вона скоро буде, де людям будуть пояснювати, ким ти можеш бути у війську. А якщо відчуваєш, що ти фізично витривалий, і ти бачиш себе стрільцем, ти бачиш себе снайпером, ти бачиш себе кулеметником або на бойових машинах, то будь ласка. А якщо в тебе аналітичний склад розуму, ти займався ІТ-технологіями і чудово знаєшся на різних програмах, то тебе можуть залучити до роботи того самого пілота й оператора розвідувальних дронів, які працюють на далеку дистанцію, і ти там можеш бути корисний. Тому це треба розуміти, спілкуватися з бійцями, які вже служать, тому що ніхто не скаже правду, крім людини, яка перебуває в тому підрозділі.

В.Л.: - І загалом мені здається, що такі підрозділи, де воюють люди з підвищеним ризиком, умовно, смертності чи травмування, вони не захочуть брати до себе невмотивовану людину, тобто штурмовик не захоче, щоб поряд була людина, яку силою спіймали, спакували десь у Києві біля спортзали і сказали, що будеш штурмовиком. Я думаю, це не спрацює.

О.Р.: - Не спрацює, ця людина на позиції підставить своїх побратимів. І коли ми підбираємо людей, тому що кампанія мобілізаційна працює, і привозять в бригаду людей – звісно, з ними потрібно поспілкуватися, хто підійде більше на цю посаду, а хто ні. І перше запитання – чи ти хочеш служити, і коли людина каже «ні» – розмова на цьому й закінчується, тому що невмотивований боєць – це програна війна.

В.Л.: - А чи є у тебе якийсь особливий спогад з цієї війни, який хочеться часто згадувати?

О.Р.: - Так, є. Коли я повернулася після реабілітації, то зайшла в будинок, в який потрапили снаряди ворога, він його обстріляв, але та кімната, де ми жили після позиції, уціліла, і я, увійшовши в неї, згадувала, як ми з побратимами у своєму малому колі там жили. І ці моменти, коли виходиш з позицій і всі одночасно разом, коли ви жартуєте, коли ви смієтеся, коли ви про щось мрієте, питаєте одне в одного поради, – це найкраще, що може бути, –  мріяти про щось. На жаль, з тих людей, про ситуацію, яку я розповідаю, один загинув, один – в іншому підрозділі, нас залишається все менше і менше, дехто поранений. І дуже важко усвідомлювати, що людей, з якими ти починала, щодня все менше й менше і, на жаль, так відбувається.

К.Л.: - Ти часто падаєш духом?

О.Р.: - Біля інших людей – ні, я не падаю духом, але внутрішньо інколи мені дуже складно знайти відповідь, для чого це все, коли ситуація стає критична, коли всередині країни відбуваються корупційні скандали, коли до цього долучається ще ІПСО і «розігріває» такі дуже емоційні пости, з усіх боків – відео, коли ситуація на фронті загострюється, коли не вистачає банально боєприпасів, цивільне населення до цього ставиться ніби байдуже, тоді, звісно, ти всередині себе запитуєш – а для чого це все, для чого ти борешся тут. Але це одномоментні ситуації, які бувають у кожного, я знаходжу виправдання і відповідь у тому, що я захищаю своїх близьких, свою сім’ю, своїх рідних, кого люблю, заради них я тут.

В.Л.: - А що тебе надихає, коли навколо війна?

О.Р.: - Підтримка, напевно. Я скажу, що найважливіше для бійців, що їх тримає в такому тонусі, – це підтримка від рідних, від близьких, сім’ї, особливо в кого є діти. Боже, оці моменти, коли ми переходили на старлінк, і вони телефонували своїй сім’ї, дружині, й маленький син: «Тату, привіт, я тебе люблю!» – і видно, що у побратима сльоза бринить, але він тримається, щоб не заплакати, каже: «Синочку, я тебе теж люблю!», – такі моменти справді найцінніші. І ті, хто на нас там чекають, їм складно, однозначно, тому що хтось виховує дітей, і не одного, а декілька, хтось просто чекає і кохає цю людину, яка кожного дня в небезпеці. Але от у мене до них прохання – просто бути підтримкою, можливо, зайвий раз пробачити, можливо, зайвий раз заплющити очі, що досить складно, бо я розумію, що не на все можна заплющити очі. Терпеливості цим жінкам, сім’ям, і от бажання: щоб вони підтримували своїх чоловіків, тому що це – те, що тримає на плаву.

В.Л.: - Ти дуже молода й у тебе немає страху, що це надовго, що ти не встигла пожити життя, як наприклад нам з Костею 31 – і ми можемо сказати, що у нас була молодість у такому мирному уявленні цього. Ти не боїшся, що ти втрачаєш молодість на війні?

О.Р.: - Ну, воно так і відбувається. Там залишається не тільки молодість, а й здоров’я, що найбільш образливо. Я все ж таки маю надію, що мені вдасться деяку частину молодості провести вже в цивільному житті після війни. Але, як людина реалістична, я розумію, що ця війна надовго. Наскільки мене вистачить у плані здоров’я, в плані життя, що я буду жити, – ніхто не дасть відповідь зараз. І мені не настільки образливо, тому що – а на що ображатися? Я не бачу своєї діяльності зараз в іншому чомусь, аніж у боротьбі. Я вважаю, що всі ми повинні бути до неї причетні. Так, хтось у війську, хтось у волонтерській діяльності. Навіть комусь треба викладати в школах, університетах, забезпечувати роботу лікарень, забезпечувати роботу підприємств. І це треба просто розуміти і працювати. Як я кажу: кожен має виконувати свою роботу і виконувати свої обов’язки. І коли це буде відбуватися, тоді ситуація покращиться.

В.Л.: - Чи бувають хороші русскі?

О.Р.: - Хороші русскі тільки двохсоті.

В.Л.: - Доволі розповсюджений наратив, що не всі росіяни хочуть війни, а ті, що не хочуть війни, вони хороші чи потенційно можуть бути хорошими, що начебто нам з ними теж треба працювати якимось чином, бо будь-яка війна закінчується. І це теж закінчиться, і, на жаль, сусіда іншого у нас не буде. То як ти ставишся до цієї думки?

О.Р.: - У мене відповідь коротка на це: вбивця мого друга і побратима не може бути мені другом.

В.Л.: - На твою думку, як Україна зміниться після війни? Чи зміниться взагалі?

О.Р.: - Країна зміниться і країна змінилася вже ментально. Змінилося сприйняття багатьох процесів, сприйняття західних країн, яких ми вважали союзниками. Дехто з них виявився, на жаль, тими, хто підтримує ворога. Сприйняття, знову ж таки, населення Росії, тому що нам довго насаджувалося, що ми братні народи, що ми брати. І ми, можливо, у співвідношенні навіть менші, якось залежимо, хоча це не правда. І ми ще змінимося. Я мрію собі, якою буде Україна після війни, коли це все закінчиться. У моїх уявленнях постають великі агломерації просунутих міст, де великі підприємства, і ці підприємства не сфокусовані на видобуванні корисних копалин. Це підприємства, які сфокусовані на виробленні різних предметів і речей. Це країна, де сфокусовані ІТ-підприємства, сфокусовано виробництво технологій. Для мене оце країна майбутнього, і країна майбутнього для мене – це Україна.

В.Л.: - А що для тебе перемога в цій війні?

О.Р.: - Особисто для мене перемога, колись це було, – щоб усі мої хлопці були живі. Після, коли це закінчиться, збройний конфлікт, – і мої побратими живі. Але зараз більшість з них загинули, тому перемога для мене буде днем пам’яті про людей, які віддали життя за Україну, які полягли на полі бою, які віддали життя нашій країні. Це для мене день перемоги.

В.Л.: - Як взагалі ти навчилася переживати втрати?

О.Р.: - Навіть сьогодні виставила публікацію, що одна найбільша втрата врятувала мене від інших втрат, тому що я їх уже не відчуваю. Втрата мого друга Олега – це було, напевно, найгірше, що траплялося для мене у моєму житті, і після якої я емоційно вигоріла. І після неї втрати інших побратимів, які, безперечно, мені були близькими, мені боляче від них, але вони вже сприймаються не так гостро. Коли ти втрачаєш людину, яку ти любила всім своїм серцем через те, що вона є, вона з тобою, ми інколи знаходилися 24/7 і я бачила, наскільки ця людина була віддана війську, наскільки була віддана нашій країні. І коли її не вистачає, коли її не стає, то це важко. І я співчуваю всім родинам, які втратили родича на війні. Це надзвичайний біль.

Треба зрозуміти, що на цьому місці можеш бути ти, і це сприймається, і це якраз про розуміння того, що смерть – вона там, вона гуляє. І хлопцям треба допомагати, і дівчатам, які на передовій, донатити – скільки б корупції не було, в якому б розмірі вона не була. Все одно на передовій люди, які потребують підтримки, які потребують допомоги, нашої допомоги. І часто я можу скинути знайомому з іншого підрозділу, а він може скинути мені, тому що ми розуміємо, що це не про збір. Це про життя людини. Ця машина довозить їх на позиції і вона забирає їх. Цей антидрон, який вішається на машину, – це про те, щоб ворожий дрон не поцілив і не вбив цілу групу людей. Про дрони – це попередження про ворога, який наступає, щоб його завчасно знищити і не допустити до наших передових позицій. Це про життя. Всі збори – це про життя.

К.Л.: - Скажи, будь ласка, одним словом – яка найважливіша річ для українського суспільства зараз?

О.Р.: - Віра.

К.Л.: - Дякую! Дякую, що до нас прийшла.

О.Р.: - Дякую, що ви робите, показуєте світові боротьбу життя і смерті.

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на каналі Ukrinform TV

Фото: Павло Багмут