Капелан ПЦУ про служіння в окопі, РПЦ та місію українців

Є в українській церкві та українському війську особливий тип капелана. Священник, який прийшов служити Богу після служби, скажімо, у Повітрянодесантних військах. Отці – у минулому десантники та спецпризначенці – мають і спортивну підготовку, і богословську освіту (а крім неї, ще парочку цивільних професій), і стрибки з парашутом, і навички спілкування з бійцями. Вони надвитривалі у всьому – чи то службі в армії, чи то богослужінні в храмі. Їхню ефективність неможливо переоцінити, вони дуже свої для кожного бійця «на нулях». 

Священник ПЦУ Дмитро Каленюк – один з них. Йому 35 років. Він родом з Волині, і з першого дня війни він у війську. Ми зустрілися із героєм нашої публікації у Києві, де він навчається на курсах капеланів. Нашу розмову переривають дзвінки, і на деякі з них отець Дмитро відповідає: якщо це дружина, побратим, волонтер або вдова загиблого побратима.

- У нас під опікою двадцять одна родина загиблого, я спілкуюся із вдовами та дітьми. І це були гармонійні подружжя – о. Дмитро перериває розмову та просить в слухавку набрати пізніше.

Ми сидимо в одному з ТЦ на київській Оболоні і отець переповідає історію однієї вдови, якій наснився її чоловік у мить загибелі. Тримаючи руку на голові (на місці влучання), він казав: “Я втомився, Катю, відпочину”. А потім наснився на сороковий день у бліндажі, на якому проросли квіти. Він там був серед побратимів і з посмішкою казав: «Все добре, Катю!». Напевно, це і є те, що називаються божественним зв’язком істинного подружжя, який не зникає і після загибелі чоловіка.   

Я розповідаю капелану про дитячу кімнату у цьому ТРЦ, раджу привести туди власних діток, якщо вони провідають його у столиці. Отець Дмитро показує на своєму смартфоні фото донечок і каже, що молодшій з них було вісім місяців, коли розпочалася війна.

- Я пішов у військкомат, а їх з дружиною та обома мамами попросив хоч ненадовго виїхати. Я мріяв бути священником з дитинства. Але коли я вже мав богословську освіту, не поспішав висвячуватися (приймати сан священника), хотів набути досвіду, мудрості. А поки – працював бухгалтером. Тож до початку великої війни стати священником не встиг. А ще раніше я відслужив в армії, бо просто хотів мати такий досвід. І хоча через мій зріст і фізпідготовку мене запрошували у президентський полк, я наполіг саме на десантних військах. Тож війну я зустрів підготовленим. 

Спочатку ми стояли на білоруському кордоні, а потім дали коротку відпустку і сказали, що далі – Бахмут. Я добре розумів, що таке Бахмут, і хотів туди їхати вже в духовному сані. Щоб мати можливість сповідати та причащати побратимів перед боєм. Зрештою, так і сталося. 

Я намагався бути із хлопцями у найгарячіших містах. Я був з бійцями, коли вони тримали дорогу на Бахмут. Дорога, яку цивільні називали дорогою життя, а військові – дорогою смерті. Ми виходили по ній з побратимом і виносили тіло нашого загиблого друга. Обоє поранені, евакуюємо загиблого… І тут він сказав, що сил у нього уже немає, не може іти. І я тоді запропонував його сповідати. Це і сповідь була, і покаяння. І у побратима – наче сили додалося, ми дійшли. Там багато хлопців полягло...  

ПРО ПОБРАТИМІВ ТА ЧУДЕСА НА НУЛЯХ

Як я себе почуваю зараз? Моє тіло «в оренді» Збройних Сил України і я представник Богообраного народу, якому треба покінчити з найбільшим злом на землі. І я маю бути поруч з бійцями і зробити все, щоб на війні із драконом ми самі не перетворилися на дракона. 

І, звісно, треба допомагати кожному побратиму. Посидіти з ним, поспілкуватися, поплакати разом, якщо треба. Часом навіть ти не маєш нічого говорити, він сам хоче щось сказати або мовчати. Побратими мають знати, що ти є, повинні мати твій номер мобільного. 

Зазвичай, зорганізовуючи оце духовне життя, я робив на війні об’їзди. Сам дзвонив на підрозділ: “Привіт, як справи, планую до вас їхати післязавтра”. Ну, людина має підготуватися до розмови з капеланом, до причастя. 

Я служив у сотій бригаді ТРО, це неймовірні люди, надзвичайні, добровольці… От, скажімо, доларовий мільйонер. Реально, людині 60 років виповнилося, а він пише рапорт, щоб залишили в армії, бо хоче бути тут, з хлопцями. Мав меблевий бізнес, зараз організував виробництво FPV-дронів, школу FPV-пілотів. Він дуже віруюча людина. А другому – 19 років лише. Третій полишив закордон і повернувся в Україну воювати. І такою щемною є турбота всіх цих людей одне про одного!

Не дивуйтеся, але ця турбота і в житті є, і після смерті. Мені, як сокровенне, розповідали неймовірні історії.

У мене є побратим Василь з позивним «Тихий». У нього загинув друг, я тоді приїхав помолитися, поговорити, бо знаю, як важко бійцям у такі дні. Отут друг був поруч, це його спальник, ще вчора разом на позиції були, і – все порожнє стало...

Приїхав, питаю Тихого, як Сергій загинув? Відповідає: був приліт по окопу, друг загинув миттєво, не мучився, але був момент, просто містичний:  він мене... врятував. 

Як? – питаю – відповідає: «Серьожа уже загинув, а обстріл потужний продовжується – ні підвестися, ні голову підняти. Я заліз в «нору», це таке заглиблення в окопі, ти там, як ембріон лежиш.  І раптом я почув, як Сергій мене кличе: «Васька, Васька». А він же мертвий уже, холодний, за декілька метрів від мене лежить! Але я думаю – продовжує Василь – що всяке може бути на війні... І я повзу до Сергія. І тут – повертаю голову назад і в цю мить – прильот точно в те місце, де я щойно був, у саму «нору».

…Душа померлого побратима врятувала бійця, а як ще «безголосо» крикнути і як Василю мертвого почути?

Ми по-особливому ставимося до тіл загиблих побратимів. Будь-що намагаємося забрати з бойовища, бо знаємо, як чекає родина, щоб поховати у рідній землі. І я не раз чув, як при такій евакуації, душі загиблих рятували живих. Були випадки, коли живим доводилося їхати з мертвими мало не в обнімку, тісно притулившись, інакше не виходило ніяк. І бувало машина наїжджала на міну, а тіла загиблих наче приймали вибухову хвилю і уламки на себе.  

А взагалі на війні дуже відчуваєш силу Духа Святого, силу тої благодаті, Бога, який діє через тебе. 

Я вам так скажу: віруючий людині, яка надіється на Бога, на фронті легко. Я своїм рідним, мамі, дружині, яких неймовірно люблю, кажу, що якщо мене Бог забере, то я хочу, щоб ви знали, що це і його рішення, і моє рішення. Але на війну ніхто не йде помирати, на війну йдуть жити. Жити, щоб закінчити це все швидше, щоб вигнати того ката зі своєї землі. Якби мені сказали намалювати пекло, я вже знаю, як бісівня виглядає. Ми вже там були. Але Бог поруч, ви навіть не уявляєте наскільки він там близький.

ПРО МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ І ЗАПИТ НА УКРАЇНСЬКУ ЦЕРКВУ

У мене є досвід спілкування з Московською церквою на війні. Після поранення я перед Великоднем прийшов у храм. У Лозовій це було, Харківської області, там три храми УПЦ МП. І от стою там на службі, молюся. І тут чую – Кирила поминають. А це ж Харківщина, де земля буквально полита кров’ю тих, чиє вбивство він благословляв! Я тихо запитую жінок, що поруч: «То ми зараз за Кирила молимося? Кирила кривавого?».

А одна каже: простіть, нам же ніхто нічого не пояснює. 

- А чого ж ви ні про що не запитуєте? 

Потім і священнику я сказав те саме.

…А у велику суботу, перед Великоднем, хотів причаститися, і він мені не дозволив. Я кажу йому: ви уявляєте, що ви зараз робите? Тобто я просто навіть як мирянин, хочу перед Світлим Христовим Воскресінням сприйняти Христа…

А він: «Я зараз вас причащу, а завтра жінки будуть по вівтарі танцювати?». Повторюю йому: я капелан, я після поранення, багато моїх побратимів загинули, а ви що робите? Оці люди, що прийшли до вас, ви закликаєте їх молитеся за їхнього вбивцю? Ви в Бога просите здоров'я їхньому вбивці?.. 

Але були й інші моменти. Після Бахмута нас відвели на відновлення під Куп’янськом. І там просто диво Господнє було. Церква зачинена. А я бачу: ніби на брамі ікона св. Дмитра. А я ж Дмитро! Тоді пояснив місцевим, що я є священник, капелан, поки ми з хлопцями дислокуємося тут, якщо немає ніяких заперечень, можемо домовитися просто в якийсь день храм відкрити, послужити в ньому. Воїни прийдуть, можливо, хтось з цивільних прийде. І чоловік, що був старостою, просто дав мені ключі. І ми там молилися, і поки ми стояли в тому селі, там заново розпочала життя церковна громада. Люди приходили, хрестили дітей, причащалися. І всі раділи Українській Церкві. 

Коли нас звідти переводили, це був дуже болісно для всіх. Люди казали, що не вірили, що в цій церкві колись українською мовою служитимуть. Так само і в Лимані було. Одна громада у них перейшла до ПЦУ і ми там служили, кілька капеланів разом. Зібралися 8-9 капеланів. Я вам скину фото: це прекрасно – і єдність, і зрілість.

А от ще хочу показати вам фото отця Олександра Мазурака (дістає смартфон). Він був священником УПЦ МП, розумів, що капеланом бути не може, бо «Моспатріархат» в армії не служить, то він – у віці уже – в ЗСУ пішов солдатом, був моїм помічником, маючи досвід служіння. І вже у війську він таки перейшов до ПЦУ і став капеланом. Я взагалі дякую Богу, що ми познайомились, за те, що він дав мені можливість з цим о. Олександром послужити, його смиренню та пастирської науки повчитися. 

У нас складається велика капеланська спільнота. У нас є чати у месенджерах, де капелани одне одного можуть попросити підмінити у фронтовій зоні, чи поїхати у шпиталь. Бувало так, що мій боєць потрапляє в Дніпрі в госпіталь. Розумію, що треба, щоб зараз до нього хтось прийшов, а я далеко. Тоді пишу, хто є зараз там, у районі Дніпра? Бо у мене там боєць у шпиталі, я хочу, щоб його навідали. А наступного разу мене про таке саме просять...

Взагалі український капелан багато чим поділитися може і про що розповісти. Коли мене запитують, що капеланові слід мати завжди з собою. Я кажу: автомобіль! Священник нині має бути мобільний. Запасні Дари (те, чим причащати без літургії) в мене завжди з собою. І я на бойових наголошую хлопцям: частіше старайтеся причищатися святих Христових Таїн. Немає оборони сильнішої, ніж Христос. І у капелана завжди має бути потрібне слово, яке ти скажеш щиро та з натхненням. Що я зазвичай кажу? Подякуй Богу, що ти прокинувся і попроси про захист. Вертаєшся з роботи, подякуй ще більше. Якщо спиш на підлозі і є буржуйка – дякуй.

А на фронті життя дуже швидко минає і всі почуття, насолода у тому числі, стають дуже гострими. Часом сидиш, чекаєш, коли машина приїде за тобою, а якраз весна починається. І ти чуєш раптом – пташки співають! Неймовірне відчуття, я кажу хлопцям: а коли-небудь до війни ми хіба тішилися тим – лісом, пташками, сонцем, яке пробивається з-за хмари. Просто дякуйте. 

Лана Самохвалова, Київ

Фото автора публікації