Жінки на війні: у боротьбі за свободу стать не має значення

Олена Степанів, перша у світі жінка-офіцер:
заховала волосся під головний убір, але фотограф впізнав у ній жінку і викликав австрійських жандармів

Олена Степанів – перша в світі жінка-офіцер,  таки любила музику і танці. А ще була спортивної статури тому стала моделлю для підручника з гімнастики українського ентузіаста спорту Івана Боберського - Олена демонструвала правильне виконання різних вправ.

Є фантастична версія, що майбутній глава відновленої Польщі Юзеф Пілсудський, буваючи у Львові, був знайомий з Оленою Степанів. Дехто навіть стверджує про глибокі, але нерозділені почуття Пілсудського, адже, Олена на той час вже була у щасливому шлюбі з Романом Дашкевичем, теж вояком УСС.

Постать Олени Степанів стала культовою ще за життя, адже її першою з жінок зарахували на військову службу у званні офіцера. З 1914 року, коли розпочалась Перша світова, в якій взяло участь 38 держав із чисельністю понад півтора мільярда людей, Олена теж вирішила йти на війну. На рівні з чоловіками проходила вишкіл, але коли настав час робити фото для військового квитка, змушена була приховати свою стать і заховати волосся під головний убір, але фотограф впізнав у ній жінку і викликав австрійських жандармів. Думав, що зловив шпигунку. Однак, навіть ця пригода не зупинила Олену. Жінка написала листа до управи, в якому висловила те ж бажання: їхати на фронт. Їй знову відмовили під тим же приводом: жінкам на фронті не місце. Проте, вона наполегливо продовжувала писати листи, в яких запевняла, що проходила підготовку на рівні з чоловіками і звинувачувала власті в дискримінації.

Нарешті, українська звитяжна традиція і українські жінки зламали закам’янілі догми. Дехто з істориків  каже, що формуванні Українських Січових Стрільців (УСС) у 1914 році було укомплектовано першу жіночу чоту у воєнній історії. Втім, це схоже на перебільшення.  Скоріше, в УСС всього служили більше тридцяти жінок. За кілька місяців війни у боях під горою Маківкою офіцер Олена Степанів отримала першу бойову нагороду - медаль «За хоробрість», це була одна з вищих  військових нагород  Австро-Угорської імперії Габсбургів, а ще Олені Степанів було присвоєне офіцерське звання «хорунжий».

1915 року, у запеклих боях на Болехівщині Олена потрапила до російського полону, два роки вона провела у Ташкенті. Про неї писали російські газети: “Полонена баришня-офіцер розділила участь полонених австрійців. Родом галичанка, за переконанням мазепинка».

Після краху російської імперії у 1917-му, повернувшись на Галичину, Олена поновилась в УСС та продовжила боротьбу – уже за незалежну Україну проти Польщі того самого Юзефа Пілсудського  в УГА – Українській Галицькій Армії. Отакі дивовижні траєкторії творив людям Час.

Але це ще не все, офіцер Олена Степанів – стала докторкою географії. Вже після закінчення військової кар’єри вона захистила дисертацію у Відні, а згодом викладала історію та філософію у легендарному Українському таємному університеті, який працював у Львові з 1921 – по 1925 рік.

А потім - радянський період окупації, наступні випробування, - жінка “отримала” 10 років таборів заслання в Мордовію і навіть там не втрачала завзяття - написала низку праць з географії. А повернувшись, викладала у школі та не припиняла наукову роботу.

…Вона дожила до 1963 року, похована у Львові, на Личаківському цвинтарі. Вулиці Олени Степанів є в кількох українських містах, і в столиці – теж. У Львові й донині вручають відзнаки імені Олени Іванівни Степанів у школі, яка носить її ім’я і розташована на вулиці її імені Ними нагороджують жінок за значний внесок у розвиток освіти, науки, культури та громадської сфери.

Ольга Підвисоцька, командир сотні січових стрільців:
Після 1937-го подальша доля не відома

Одна із найвідоміших жінок-доброволець Першої світової війни. Ольга Підвисоцька, вчителька, яка не лише змінила мирну професію, а й стала командиром сотні січових стрільців. При чому, це чоловіки були, не жінки

Її сотня успішно воювала проти росіян у 1915-16 роках.

Сотник Осип Станімір у спогадах «Моя участь у визвольних змаганнях» писав: «Прийшло до розпучливого бою впрост рукопашного. Коменданта 5-ї сотні поручика Каравана та його четового Кліша ранено, а команду сотні перебрала хорунжа Підвисоцька. Мимо поважних втрат ми таки здержали ворожий наступ і почали вкопуватись». Це вже про українсько-польську війну 1918-1919 рр.  -єдиний відомий випадок з історії УГА, коли в бою підрозділом чоловіків командувала жінка.

Про хорунжу Ольгу Підвисоцьку відомо небагато. Але її історія вписується у канву того буремного часу. Походила вона з родини акторів театру «Руська бесіда». З дитинства активно долучалася до національних гуртків. Втрата батьків у ранньому віці загартувала характер, - про це свідчили родичі. Тоді навіть для профеміністичної частини українського суспільства жінка, нехай тричі патріотка, передусім,  мала би виховувати дітей, максимум займатися волонтерством, ну або йти у медсестри.

Тож жінкам, щоб воювати у Першій світовій доводилося долати безліч перешкод. Дехто з них потрапляв на фронт через протекцію чоловіків-січовиків, деякі йшли воювати зі своїми батьками, інші вдавалися до незлічених листувань чи обхідних маневрів.

Серед 36-ти учасниць «жіночої чоти», як називали жінок військових в УСС, документально підтверджено участь у боях 34-х. Про багатьох із них відомості дуже скупі, і хоча б якась детальна інформація є лише про 15-тьох.

Хто вони були, жінки в УСС? Дещо відомо з наявних документів? Четверо мали від 15 до 17 років, інші ж були у віці 20-27 років. Вони походили з сучасних Львівської та Івано-Франківської областей. Доживало вік на еміграції, за кордоном, усього двоє з них.

Усі дівчата мали чи здобували освіту. Здебільшого були студентками вчительських семінарій у Львові, Чорткові, Коломиї, Самборі, Перемишлі, Чернівцях. Дівчата служили у війську у різних званнях та якостях – стрільців, старших стрільців, унтерофіцерів, десятників, вістунів…

Ольга Підвисоцька у 1914-му мала 16 років і мріяла воювати. Стала однією з небагатьох жінок-стрільців січового війська. Вона на рівні з чоловіками воювала на «передку», отримала звання хорунжої.

Можливо, ми мали б більше інформації про Ольгу Підвисоцьку, якби не радянські чекісти. Агітатори змогли переконати чоловіка Ольги, теж січовика М. Балицького (так у Вікіпедії. ред) переїхати до радянської України. Так родина 1924 року опинилася у Харкові. Чоловік працював у Верховному суді УСРР, а Ольга вчителювала. У подружжя було троє дітей. Однак у 30-х роках хвиля репресій торкнулася і цієї родини, чоловіка розстріляли у 1937-му. Дітей відправлено до інтернату (про їхню долю наразі нічого не відомо), а Ольгу Підвисоцьку - на спецпоселення до Казахстану. З того періоду інформація про легендарну воячку губиться. Хтось каже, що жінці вдалось вижити і осісти там. За іншими даними, Ольгу Підвисоцьку було розстріляно у Києві у тому ж 1937 році.

Марія Савчин (“Марічка”):
«В сукенці з короткими рукавцями, без гроша, без документа, віддалялася я від місця трагедій та йшла в нікуди»

Марія Савчин – легендарна бійчиня УПА. Одна із останніх упівців, які продовжували воювати на окупованих радянською владою на територіях України у 50-х роках ХХ століття. За нею полювали загони гебістів, за її голову оголошено було винагороду. Їй вдавалося двічі вислизати з рук «сталінських соколів». А після арешту їй вдалося підманути ворогів і ніби погодитись на співпрацю, а потім - втекти за кордон.

Вона лишила в радянській Україні у Соловецькому таборі чоловіка, у родичів -свого другого сина Петра, а первістка, Зенона - десь у Польщі. В Америці її чекала свобода, невідомість, подекуди острах і відчуження емігрантів, а також нова родина та ще двоє дітей.

Це доля трагічна й фантастична, водночас. …“Я не мала плану втечі. Він зародився в останній хвилині, і я не думала про подальші кроки. З обдертою об мур шкірою на ногах, у мештах на голі ноги, в сукенці з короткими рукавцями, без гроша, без документа, віддалялася я від місця трагедій та йшла в нікуди.” - так пише у книзі спогадів “Тисяча доріг” Марія Савчин, псевдо “Марічка”. Це був 1947 рік, Краків, Польща. Тоді жінка з малим дворічним сином Зеноном потрапила під облаву МГБ. Марія Савчин розуміла, що полон, тортури та, головне - дитина як заручник – це найсильніші способи вичавити з неї  розташування керівників УПА.

Тоді жінка вирішує тікати з квартири, лишивши дитину у руках гебістів. Втеча виявилася вдалою, але батькам  так і не вдалося потім розшукати дитину. За чутками, хлопчика тоді всиновив місцевий керівник підрадянської польської “служби безпеки”.

Марія Савчин, зв'язкова референтури Служби безпеки у крайовому проводі ОУН, разом зі своїм чоловіком, полковником УПА Василем Галасою, воювала у підпіллі з 1945 року у Карпатах, на Волині та на Поліссі. Кілька зим поспіль перебувала у криївках, налагоджувала зв'язки між осередками УПА. До того ж, мала чудову пам'ять на обличчя та імена. З 1952 року ситуація у підпілля УПА почала погіршуватися. Невеликими групами і за зруйнованої логістики, вцілілим підпільникам довелось переходити на Схід України. Під час такого переходу за наводки зрадника, їхню групу схопили  агенти МГБ.

Після кількох місяців ув’язнення  “душевних” розмов та “показових екскурсій” радянською “вільною” Україною Марія Савчин “прийняла” пропозицію чекістів і погодилась виїхати за кордон для нібито збору інформації про бійців УПА, які опинилися там. Натомість, за таємною домовленістю з чоловіком (якого теж заарештували і дали навіть час на побачення), здала всю інформацію про цю «операцію» західним спецслужбам і пресі.

Так Марії вдалося вижити, пережити все, що випало на її долю і написати мемуари «Тисяча доріг», які і досі залишаються бестселером у своєму книжковому сегменті і витримали вже кілька перевидань. Зі своїм першим чоловіком і сином Петром, які лишилися в Україні, Марія Савчин змогла зустрітися вже на схилі літ під час єдиної поїздки до вже незалежної України.

Ярина Чорногуз (“Яра”): 
ти маєш з нуля доводити, що ти не слабка стать

Ярина Чорногуз, якби не війна, вже мала б, напевно, захищену дисертацію філологічного напрямку та ще й кілька поетичних книжок, які б не пройшли непоміченими. Втім, книжки вона таки видає. Хоча вже 10 років Ярина у війні, - на різних етапах у різних ролях. Її  список занять строкатий і бойовий: українська поетка, волонтерка, військова медикиня,  розвідниця, воїн морської піхоти. І ще Ярина потрапила (як і у ХХ столітті, до речі, Олена Степанів) на поштові марки, - серію жінок у війні надрукувала африканська країна Ліберія.

З творчої родини Чорногузів (дід письменник, батько-бандурист), Ярина  навчалась у Києво-Могилянській Академії, Могилянці, і вже тоді активно перекладала з англійської, викладала англійську. А ще захищала рідну українську мову, популяризувала перехід на українську - входила до групи “Відсіч” та створювала документальні відео про тих, хто переходив на українську. Якщо коротко: “популяризувала те, що було стратегічно важливим для України”

І до війни, і особливо тепер — Ярина переконана у тому, що треба відстоювати справедливість, і що не буває маленьких поступок у цьому.  Майже одразу після університету почалась війна. А з нею - зміни. Точніше, спершу був Майдан і одразу - бажання себе випробувати серед тих, хто на передовій. Але вагітність підкоригувала плани. Навесні 2014-го, у перший день офіційний АТО, вона народила дочку Орисю, якій вже 10.

Ярина Чорногуз пройшла вишкіл як парамедикиня у ГО «Госпітальєри», з ними почала їздити на фронт. Потім - пережила смерть коханого від кулі снайпера. А з 2020 у неї вже почалася повноцінна воєнна служба: навчання, контракт, повномасштабка...

З морпіхами Ярина пройшла Маріуполь і Бахмут. Втратила друзів. Вижила. Допомагала вижити.  Вона знає: війна надовго, Росія не залишить спроб вкрасти Україну, знищити. Саме тому жінкам, як і чоловікам, треба проходити вишкіл, розуміти воєнну логіку. А державі -  треба дати жінкам право і можливості воювати.

Напевно, що умови для жінок на війні ХХ та ХХІ століття змінились. Але виклики лишаються такими ж. Здається, що сказане Яриною Чорногуз у 2023 році цілком лягає на події сторічної давнини: “ Сприйняття багатьох чоловіків, напевно, навіть більшості, які служать в армії, щодо жінки доволі стереотипне. І коли ти приходиш у новий підрозділ, незалежно від твого бекграунду, ти маєш з нуля доводити, що ти не слабка стать і можеш все робити так само, як вони (чоловіки – ред). Якщо чоловіку достатньо бути посередністю, то жінці потрібно бути вдвічі кращою за середньостатистичного чоловіка і бути вдвічі більше вмотивованою, щоб тебе прийняли в підрозділі. І робити, звісно, вдвічі більше.”

Юлія Микитенко (“Симірочка”):
Жінки мають добру славу неабияких бойових одиниць

Могилянка це не лише культовий заклад освіти, з її аудиторій, наприклад,  на війну пішло чимало жінок. Одна з них — Юлія Микитенко, командир взводу, старша лейтенант Збройних Сил України, кавалер ордену “За мужність” ІІІ ступеня, активістка громадянського руху “Відсіч” та очільниця ГО “Жіночий ветеранський рух”.

Перекладачка-синхроністка, - одна із спеціальностей, які приваблювали Юлію. Але хіба тут обирати, коли Майдан. Юля  приєдналась до  “Жіночої чоти” 16 -ї сотні Самооборони Майдану.  А війна, яка розпочалась  після Майдану,  змінила життя її і сім’ї. Тато пішов служити у Нацгвардію. А 2015 року Юлія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком - військовослужбовцем Іллею Сербіним.  Разом пішли на війну, Юлія працювала на небойовій посаді, на кухні, це був перший рік її війни. Надалі Юлія пішла іншим шляхом - на тримісячні офіцерські курси. Після того жінку (унікальний випадок!) призначили командиром мотопіхотного взводу. А згодом — і на посаду командира розвідувального взводу. 

Потім трапилось її особисте горе:  у 2018-му під мінометним обстрілом загинув чоловік Юлії. Відтоді і до самого повномасштабного вторгнення Микитенко викладала у жіночій групі Київського військового ліцею імені Івана Богуна.

…2022 рік, 24 лютого. Юлія згадує: “Перші думки, які виникли вранці, коли було чути вибухи ракет, це переживання за рідних. А пізніше, що треба йти у військкомат. ” О 10-ій ранку 24 лютого Юлія була єдиною жінкою серед усіх туди прибулих.  Перші кілька місяців служила під Києвом, а коли обстановка  стабілізувалася, Юлію направили на Донбас, командувати підрозділом розвідки. Взвод називається “Пекельні шершні”, у нього багато роботи на передовій…

Юлія Микитенко чимало розповідає про жінок та їхній побут на війні. Донедавна, окрім парадного комплекту, у жінок не було бойової військової форми, яка б відповідала жіночим формам, не було бронежилетів жіночого зразка, навіть нижня білизна, труси, видавались жінкам чоловічі... Але це ще не найбільша проблема, включно з відсутністю можливостей для гігієни в окопах, це важко і для чоловіків, і для жінок. Більше за зізнаннями І Юлії, і інших жінок, ображає сексизм - побутовий  і особливо дошкульний на війні: “вибудовування свого авторитету починається з першої секунди, коли ти просто заходиш у підрозділ. Те, як ти говориш, рухаєшся, що носиш – це все важливо. Бо за кожне «щось не те»  вчепляться. Якщо чоловік не вміє заряджати магазин – його просто навчать, якщо жінка – то вона вислухає стільки про себе і що їй не місце в армії, її місце – це кухня, діти. Те невміння, яке для чоловіків «не проблема», для жінки – 10 разів ганьба.

Моральний тиск – це те, що відчує жінка, коли прийде у підрозділ. Головне – витримати і поставити на місце всіх і себе в цьому всьому. Військовий – це така ж професія. Єдина порада, яку можна дати – просто гарно робити свою роботу. Роби це добре. Робити найкраще”.

Саме завдяки зусиллям Юлії та її соратниць жінки у лавах української армії мають голос, силу і сміливість говорити про проблеми.

Станом на жовтень 2023 року захищають Україну 62 062 жінки. Понад 7 000 жінок є офіцерами. 5 тисяч жінок-військових виконують завдання в районі ведення бойових дій. Статус учасника бойових дій уже отримали 13 487 з них. 

Як пише Юлія Микитенко: “жінки вже мають свою добру славу неабияких бойових одиниць у своїх підрозділах. І я дуже ними пишаюсь.”

Адріана Сусак (“Малиш”):
Я мазалась кремчиками  і зовсім не мріяла про берці і бронік

…Це була вже звільнена Херсонщина. Машина, якою їхала Адріана, підірвалась на протитанковій міні. Сержант Адріана Сусак, позивний “Малиш”, кавалер ордену За мужність ІІІ ступеня та удостоєна звання Народний Герой України  отримала надзвичайно важкі поранення. Їй давали прогнози на кілька днів або інвалідський візок на все життя. Натомість Адріана витримала понад 20 операцій і виписалась - із госпіталю. Їх ще й потім було чимало...

В «минулому житті»  військова Адріана Сусак теж філологиня (популярна професія у дівчат!), в її “списку” університетів — Лінгвістичний та Могилянка. Спеціальність: перекладачка з англійської мови. Знання мов для багатьох із учасниць “Жіночого ветеранського руху”, який очолює Адріана, дуже допомагає в адвокатуванні допомоги для України. В родинній історії боротьби сімейства Сусак прикладом була бабуся, яка пережила заслання до Сибіру через зв’язки з учасником УПА. А її, Адріани,  шлях на війну був типовим багатьох українок: Революція Гідності, доброволиця в АТО, декрет і... «повномасштабка».

Ще з 2014 року Адріана з батальйоном Айдар. До речі, спочатку обіймала посаду «начальниці швейного цеху з ремонту та пошиву речового майна», але воювала. На її рахунку того періоду  і Луганський аеропорт, і місто Щастя. У 2015 Адріана завагітніла і пішла у декрет. До 2022  активно була залучена у проєкт “Невидимий батальйон” (правозахисний громадський проєкт для українських військовослужбовиць). До того, вона встигла закінчити КМА  ще й за спеціальністю “Магістр публічного  управління та адміністрування”. Втім, як стверджує, подих нового витка війни їй вчувався давно і вона готувалась.

Лютий 2022 для Адріани почався із оборони Києва, а далі - на північних кордонах України. Як виявилось, цей період війни потребував вже серйознішої підготовки: “потрібно було втричі більше, ніж у 2014-му, доводити, що жінка може стати бійцем”

«50 кілограмів - вага гранатомета, плюс боєкомплект. “Стінгер”, теж “мій” – приблизно 15 кіло, хоч я його ще ні разу не застосовувала. А я дуже вперта: все сама, беру, тягну, надриваю спину. Звісно, якісь нормативи не виконувала. Інколи так важко... Але і в хлопців так само було. Головне – бажання”, - зізнавалась Адріана в одному з інтерв’ю.

Від грудня 2022 року, від поранення на Херсонщині, у Адріани йде інший відлік життя. Нового життя, де доводиться долати багато болю і бюрократії — процедур ВЛК, комісій, звітів... Але, попри все, жінка вже думає про повернення на війну. І не лише. Саме на рік свого нового життя вона написала: “ Мрію про ногу і руку, про те, щоб спинний мозок «домовився» з головним, про повернення до повноцінного несення служби, а не впівсили, про необмежену кількість західної зброї, про людей з досвідом на полі бою, про живих і цілих друзів і рідних. З 1 грудня 2022 взагалі нічого не планую, щоб не розсмішити Бога”.

Адріана Сусак, звісно, хотіла б якнайшвидшого і переможного для нас завершення війни. Але переконана: для цього армію доведеться пройти переважній більшості. Тож доведеться працювати з власними страхами та упередженнями: “Я теж була не народжена для війни. Я займалась розвитком косметологічних брендів, мазалась кремчиками  і зовсім не мріяла про берці і бронік”.

Ярина Скуратівська, Київ