Пам’яті майстра-мозаїста Тараса Процаха (позивний «Дяк»)

- У дитинстві Тарас був страшним шибеником. Він усе мусив щось натворити, міг навіть втрутитись у якусь бійку, – розповідає Людмила Андрухів, рідна сестра чоловіка. – Дружив переважно зі старшими хлопцями. Але і зі мною завше був поряд, із дитинства любив за мною кудись ходити. Пам’ятаю, йду собі з дівчатами вулицею, а він – слідом. Я його проганяю, а він ховається – і далі навздогін. Завше у всьому мені помагав, був моєю рідною душею: жодного прохання не ігнорував, ділився своїми секретами. Тепер мені дуже його бракує.

Їх у сім’ї було троє дітей. Тарас – наймолодший. З дитинства усі були дружніми. Росли у батьківській хаті в селі Градівка, що на Львівщині. Там Тарас закінчив школу. Після служби в армії працював у Державній службі України з надзвичайних ситуацій у Львові.

Попри те, що Тарас усім цікавився, мав ще одну вдачу – любив допомагати. Коли він допомагав чоловікові рідної сестри – отцю Євгену Андрухіву в його майстерні, то вперше познайомився із мозаїкою. У майстерні Тарас пропадав усі вихідні. Виявився настільки талановитим учнем, що отець Євген відправив його на навчання до Риму. Там він вступив до відомої школи мозаїки «Centro Alleti». Під час навчання оздоблював церкви в Італії, Мальті, Румунії, Словенії, Хорватії, Угорщині, Словаччині, Польщі. Зокрема, працював над оздобленням Відпустового центру святого Папи Івана-Павла II у Кракові.

- Тарасу давалась мозаїка. Вона потребує наполегливості та років навчання – і він все опанував. Мій чоловік довіряв Тарасу навіть найважчі роботи, де потрібно було вичистити кожний камінчик. І Тарас це любив, – пригадує Людмила.

Уже в зрілому віці він переїхав до Івано-Франківської громади і був ревним парафіянином Крихівецького храму. Одружуватись не наважувався. Сестрі розповідав, що з дівчатами зустрічався, але до серйозних стосунків не доходило.

За кілька днів до початку повномасштабної війни Тарас повернувся з Італії.

- Він би все одно повернувся, бо був патріотом своєї країни, мав загострене почуття справедливості, – додає Людмила.

Коли почалась повномасштабна війна, Тарас відвіз її з чотирма дітьми до рідної Градівки, а сам вступив до тероборони.

- Спочатку на фронт забрали його найкращого друга. Вже на другий день Тарас сказав, що теж йде на війну. Я була шокована. Намагалась його відмовити, просила дочекатись повістки, але він навіть слухати не хотів. Мені сказав лише одне: «Як так усі говоритимуть, то окупанти прийдуть сюди». Я ще просила його почекати, мовляв, сама тут, з дітьми. Але він був категоричний, – пригадує сестра.

- Як його духовний наставник, я багато разів запитував Тараса, чому його рішення було саме таким. Одного разу сказав йому, що варто залишитися в Івано-Франківську, бо раптом загарбники прийдуть сюди, хто місто буде боронити? Він тоді відповів мені: «Аби вони не прийшли сюди, нам треба йти на лінію, де ведуться бойові дії, бо тут буде пізно, – каже отець Євген.

На фронт Тарас вирушив у березні 2022 року. Того дня ще повернувся додому за водійськими правами, обійняв усіх і поїхав.

Чоловік служив водієм-заправником у 68-й окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша. Розповідав, що на позиціях їх часто обстрілювали. Кермував «Уралом», який, бувало, і горів, і ламався в дорозі. Казав, що на фронті – не легко, але жодна сила не змусить їх відступити. В останній розмові просив сестру не панікувати, якщо кілька днів поспіль від нього не буде дзвінка.

- Його позивний був «Дяк». Можливо, так його називали через те, що він із дитинства співав у храмі і завше щиро помагав церкві. Це не всі можуть зрозуміти, але у Тараса церква і молитва завше були на першому місці, – запевняє Людмила.

Вона пригадує їхню останню розмову. Каже, що Тарас був дуже сумним попри те, що з дня на день чекав на відпустку до Дня народження.

- Я ще сказала йому, що в нього все буде добре. Запевняла, що ми зустрінемось, що в нього є все для щасливого життя – квартира, машина. А він мені: «Я нічого не хочу. Лише приїхати додому», – каже Людмила.

Тарас Процах загинув 7 вересня 2022 року, виконуючи бойове завдання у Богоявленці на Донеччині. 32-річний захисник отримав вибухову травму, несумісну з життям.

- Я ніколи не мала відчуття тривоги за Тараса, бо він завше умів собі порадити. Коли мені сказали, що він загинув, я не могла повірити… Чоловік їздив у Дніпро, був на упізнанні. Лише тоді я зрозуміла, що Тараса більше немає, – плаче сестра.

Отець Євген розповів, що у день, коли воїн загинув, його друзі-мозаїсти працювали у найбільшому храмі Бразилії, який присвячений Пресвятій Богородиці. Вони оздоблювали зірку, що сповіщала Різдво Христове.

- Дізнавшись, що Тарас перейшов до Царства Небесного, майстри мозаїкою написали на зірці його ім’я, – розповів отець Євген.

- Ми часто думаємо, що святими бувають лише ті люди, які живуть у монастирях чи носять ризи. А я вам скажу – ні, таке твердження є дуже поверхневим та неправдивим. Бо святість – це коли людина віддає життя за друзів своїх. Святість поруч із кожним, вона приходить і робить нас подібними до Бога, аби ми могли любити та боронити наших ближніх, ділитися з ними тим, що маємо, – зазначив отець Степан Балагура, коли у пам’ять про Тараса відкрили меморіальну дошку в селі Крихівці поблизу Івано-Франківська.

Тараса Процаха поховали у рідній Градівці. У бійця залишились мама, сестра брат і четверо племінників, яких він дуже любив.

На Прикарпатті Тарас залишив по собі чудові мозаїки, зокрема – у храмі Різдва Христового, що у Галичі, та у Центрі Блаженного Симеона Лукача в селі Старуня.

У пам’ять про Воїна друзі-майстри завершили його останній проєкт –  мозаїку в Монастирі Святого Антонія Печерського (Студійського уставу, УГКЦ).

Вічна слава і пам'ять Герою!

Фото: Фейсбук-сторінка Тарас Процах, Івано-Франківська міська рада