Гість Костянтина і Влади Ліберових у програмі «Станція Краматорськ» – Дмитро Курилович із позивним «Дронго». Він пішов до війська добровольцем у 2014 році, після загибелі на війні батька. У минулому – старший стрілець, військовослужбовець Нацгвардії, нині – водій-санітар у Першій президентській бригаді НГУ імені Петра Дорошенка «Буревій».

Після повномасштабного вторгнення РФ захищав Київщину, Харківщину, брав участь у звільненні Святогірська та Лимана. Кілька разів був поранений, тепер на лікуванні та реабілітації.

Із гостем говорили про те, яка мотивація воювати в українців і у ворогів, навіщо створено батальйон спецпризначення «Грім» та які найфаховіші підрозділи в армії. Поцікавилися у бійця, як він ставиться до виїзду за кордон військових і чому не повинно бути ухилянтів, навіщо військовим нині потрібна демобілізація, а не ротація. А також розпитали «Дронго» про його відновлення після поранень, адреналінову залежність і те, якою він мріє бачити Україну після Перемоги.

К.Л.: - Ми дуже раді, що ти до нас приїхав. І перше, банальне, запитання – чому «Дронго»?

Д.К.: - Дронго – це птах, що гніздиться на верхівках дерев, маленький, але хижий, який може дати відсіч декільком беркутам. Так мене назвав побратим, що загинув.

В.Л.: - Ти з Павлограда, розкажи, будь ласка, які в тебе спогади з дитинства, з цього міста?

Д.К.: - Ну, спогадів дуже багато. Я народився в сім’ї військового, усе моє життя минало в тренуваннях і підготовці, школа, уроки, допомога у квартирі, домі, на дачі. Зранку було тренування, потім школа, далі додому, прибирання, знову тренування, забирав брата із садочка, йшов до батька у військову частину, робив там уроки, і вже потім ми поверталися додому. Все моє життя минало у військовій частині, оскільки мама працювала в косметології, а до цього – технологом на заводі. І вдома ніколи нікого не було, ми – або в батька в частині, або в мами на заводі.

К.Л.: - У Павлограді є музей «У Діда», де всі хочуть побувати, коли прямують на Донеччину. Кажуть, що ти багато чого туди привіз…

Д.К.: - Так, «Дід» – це наш друг, а ми з ним знайомі ще з 2014 року, він був у полоні, повернувся і заснував музей у Павлограді. Ми туди з 2014 року з побратимом привозимо багато речей. Із великих – це і БМП, які підбивали, і БТР, і техніка, «джавеліни».., тобто все, що можна.

В.Л.: - Ти воюєш із 2014 року, у тебе величезний досвід, це одразу зрозуміло, але ти досі солдат, як так трапилось?

Д.К.: - Як казав мій батько, чисті погони – чиста совість. Нічого не треба. Ми прийшли сюди не за званнями, а захищати нашу державу, наші сім’ї, не задля того, щоб нам давали звання і медалі.

К.Л.: - …Це вже особисте?

Д.К.: - Коли почався Майдан, я був на охороні сцени від «Правого сектору». Мій батько сказав, що він не піде з бійцями проти євромайданівців. Він тоді був у внутрішніх військах, бо Національна гвардія стала трошки пізніше. І в 2014 році ми з ним дуже посварилися, я сказав, що буду до кінця, що потрібна революція, що треба якось Україну змінювати. 29 травня 2014 року він загинув, приблизно об 11-й годині ще телефонував додому (у нас були друзі, родичі, бо  день народження у мами – 28 травня, у мого хрещеного – професійне свято). Ми все це на 29 травня організували за домом, шашлики, відпочинок плюс два доми військових, 180 квартир у нас, і всі – військові, звичайно ж, там багато людей. Брат закінчив тоді четвертий клас. Це було свято. А приблизно о пів на третю тоді зайшла сусідка – тітка Ніна, і перші її слова до матері були: «Де будете хоронити Віталія?». Вони не знали, що матері нічого не сказали, ну і все – весь світ перевернувся тоді. Матері довго було погано, навіть на похороні їй вводили снодійне, щоб вона там не померла. А вже 3 червня я пішов… Спершу у складі Добровольчого українського корпусу «Правого сектору» був, у Слов’янську. Ніякої підготовки мені не треба було, оскільки все життя спортом займався, усе життя – на полігоні. Я навіть не попросив вибачення в батька, ми з ним дуже посварилися тоді, він мене відмовляв іти у військовий, бо я вступав у Донецький військовий коледж, і саме він зробив так, щоб я не пішов воювати, щоб не був військовим. Він розумів, що це таке, але, на жаль, це усвідомлюєш тільки з часом.

В.Л.: -  Ти не жалієш, що став військовим, не послухавши батька?

Д.К.: - Ні, зовсім не шкодую, оскільки це сталося не в простий час, це почалася війна. Якби було мирне життя, то я пішов би зі служби. Багато є причин на це. Одна з них – що більшість людей забуває про військових у мирний час. Ми не потрібні.

К.Л.: - Уже третій рік війна…

Д.К.: - Більшість людей вже забули, що це таке. 24 лютого 2022 року, коли почалася війна, у перші місяці війни люди викладали все, що в них є, аби допомогти армії. Тепер ходять у клуби, на вечірки. Я не заперечую, коли це трохи посидіти в якомусь ресторані, відпочити, перемкнутися, але я проти гучних забав у нічних клубах.

В.Л.: - Як ти знаходиш мотивацію робити далі те, що робиш?

Д.К.: - Я хочу, щоб наша країна була вільна, це насамперед, для мене мотивація – це моя сім’я.

В.Л.: - Розкажи про родину.

Д.К.: - Родина… В мене є кохана дружина, скоро буде донечка, – це найголовніші люди в моєму житті. Так, у мене є ще мати, бабуся, родичі моєї дружини, велика родина, яка завжди підтримує, що б не робив. Ця підтримка допомагає жити.

К.Л.: - Наскільки я знаю, в тебе є декілька можливостей піти з армії… офіційних… Чому ти досі цього не зробив, якщо чекаєш на дитину?

Д.К.: - Я поки що не готовий написати рапорт. У мене наразі не піднімається на це рука, я прийшов у військо до Перемоги. Сподіваюсь, так і буде.

К.Л.: - Що дружина на все це каже?

Д.К.: - Звичайно, їй це не подобається. Я повертаюсь з бойових тільки через поранення, легке або тяжке. Минулого разу я відновлювався десь пів року.

К.Л.: - Що це було за поранення?

Д.К.: - Ще одна контузія, шість дірок у касці, 18 – у броні...  На Білогорівці тривав дуже важкий бій, нас було 21, а їх – більше ніж три сотні, плюс танчик, міномет по нас працював. У нас ніхто звідти не вийшов непоранений. Мені просто пощастило.

К.Л.: - Тобто це були осколки в касці, броні й не зайшли...

Д.К.: - ...Звичайні осколкові були і по касці, і по броні.

К.Л.: - А я на тебе дивлюсь, ти такий сильний і стрункий. Зазвичай, коли чуєш про таке поранення, уявляєш собі зламану, поранену людину… Якщо я помиляюся, виправ мене, будь ласка.

Д.К.: - Ні, кожна людина – по-своєму. Я приїжджаю, намагаюсь відновитися, щоб мати нормальний вигляд. Необов’язково людям показувати, що ти бачив тоді, я навіть у формі не ходжу вулицями. І на роботу зазвичай їжджу в цивільному одязі.

К.Л.: - Ти не хочеш, щоб люди бачили, що ти військовий?

Д.К.: - Я не хочу цього. Ті люди, які брали участь не просто у війні, а конкретно вже мали втрати побратимів, брали участь у близькому бої, для більшості, я можу сказати за своїх побратимів: форму не те що носити не хочеться, а хочеться забути це, наче страшний сон…

К.Л.: - Які завдання ти виконуєш на лінії зіткнення?

Д.К.: - Наразі я водій санітара, але не завжди виконую свої прямі обов’язки. Цей адреналін саме після штурмовика, за 10 років, він залишається. Моя перша ротація – водій-санітар. Це було декілька разів, коли я виконував прямі обов’язки, а так приїжджаєш на позиції – і працюєш, штурмуєш, виходиш, завжди по-різному, різні завдання.

К.Л.: - Як ти долаєш страх?

Д.К.: - Якщо є ситуація, коли там може бути погано, ти себе переналаштовуєш, мовляв, усе буде добре, по-іншому не буває. Ідеш і працюєш.

В.Л.: - Відчуваєш провину перед дружиною, коли не можеш бути поряд?

Д.К.: - Так, звичайно, тому, що їй потрібна моя підтримка, особливо тепер. За цей час очікування на дитину ми бачилися десь два місяці, вона приїжджала ненадовго до мене…

К.Л.: - Батальйон спеціального призначення «Грім», розкажи про нього.

Д.К.: - Це новий батальйон, його створили майже рік тому, брав участь у двох ротаціях. Перша – це під Сватовим, влітку 2023-го, і друга, грубо кажучи, – десь з листопада й дотепер.

К.Л.: - Цей батальйон входить до якогось складу?

Д.К.: - Так, це батальйон оперативного призначення, він входить до складу Гвардії наступу «Буревій» Національної гвардії України. Дуже багато людей в цьому батальйоні, відсотків 80 – молоді, які служили в різних частинах. Хоч не брали участі в бойових діях, доволі непогано показали себе в боях. Так, звичайно, були і втрати, і поранення, але все добре, тобто, порівняно з виїздами, непогано пройшла ротація.

В.Л.: - В одному з боїв ти був на позиціях з пораненням, тебе не могли евакуювати. Що взагалі людина відчуває в такій ситуації?

Д.К.: - Ти поранений лежиш, ще стараєшся відстрілюватися. Тобі побратим намагається вколоти знеболювальне, ти говориш йому не дуже гарні речі, і кажеш, що все, до останнього, поки ми тут не виб’ємо позицію, звідси не підемо, і тебе витягують насильно, забирають з позиції, щоб евакуювати, ти ще намагаєшся щось сказати йому. Трохи є незручності, коли ти не відчуваєш якусь частину тіла, але в той момент – це адреналін, ну немає там такого страху померти.

К.Л.: - …Адреналін?

Д.К.: - Я думаю, що так. Планую працювати психотерапевтом, тому що вже в цивільному житті не буде ніяких незручних ситуацій.

В.Л.: - Як би ти оцінив зараз стан свого фізичного здоров’я?

Д.К.: - На вісім. Приблизно на вісім балів за десятибальною шкалою. Є мінуси, що болить голова, але я вже не пам’ятаю ті дні, коли вона не боліла, голова або сильно болить, або не дуже.

В.Л.: - Вісім з десяти, а лікарі, які з тобою працюють, стільки ж ставлять, така сама шкала в них?

Д.К.: - Лікарі? Не знаю, кажуть, що пора вже закінчувати.

В.Л.: - Я знаю, що під час повномасштабного вторгнення ти був за кордоном, відпочивав. Як би ти цей досвід описав?

Д.К.: - Шикарно. Хто хоче поїхати за кордон, ласкаво просимо до Національної гвардії України: відслужити там пів року чи рік, вижити, взяти відпустку і поїхати на десять днів, щоб відпочити із сім’єю за кордоном. Спокійно, законно, повернутись і далі працювати. Відпустка була дуже вдалою, – це була моя перша відпустка за останні два роки. Ми тоді тільки-но дізналися, що вагітні, – все, веземо донечку на море.

В.Л.: - Я знаю, що там до тебе підходили українці, запитували, як ти виїхав.

Д.К.: - Більшість українців казали, що вони виїхали до війни або за гроші. І коли в нас питали, як ви виїхали, я казав, що чинний військовий, а військовим можна виїжджати. Люди перепрошували і йшли у своїх справах. Була українка, яку ми зустріли, – це прибиральниця з готелю, ми якраз туди поселилися, і я приїхав із прапором нашого батальйону. Вона в номері прибирала, а наступного дня до нас прийшли о восьмій ранку (я ледве встиг одягнутися, бо в них же є ключі від номера), вони просто постукали і почали заходити з Гімном України, принесли нам шампанське...

К.Л.: - А куди ви взагалі їздили?

Д.К.: - На Майорку, Пальма-де-Майорку, ми об’їздили її всю. Орендували автомобіль, Майорка невелика, по всіх пляжах проїхались і потім ще декілька днів були в Барселоні, ходили по храму Саграда Фамілія – це найдавніша церква, яку довго будують, і теж на пляжі.

К.Л.: - Скажи, будь ласка, чи зустрічав ти там росіян?

Д.К.: - Так... Я просто до всіх, хто розмовляв російською, казав: «Слава Україні!», і майже всі відповідали: «Героям слава!». І тут один промовчав. І я відразу такий: ти що, москаль? Він: а що? Я  говорю: я вас десять років, ану йди сюди – і він...

В.Л.: - Він ще живий?

Д.К.: - Живий.

К.Л.: - Ми цивілізовані.

Д.К.: - Він утік, але було дуже велике бажання просто скинути його зі скелі, я думаю, щоб покормив якихось там рибок, і це було б добре.Там не було людей, нікого. Але коли ми відійшли, тобто у нас там дистанція метрів 5–7,.. він сказав, мовляв, іди сюди.  Я взяв футболку, щоб на руку намотати (у мене футболка з Гербом України, на ній написано: «Україна – Свята Мати Героїв, увійди до серця мого», тобто молитва). От, я її намотував на руку, а вони вже дуже швидко пішли в інший бік. Ну, оскільки це було по скелях і після обіду, я не захотів бігти за ними. 

К.Л.: - Тобто ти зустрів росіян на скелях, де нікого не було?

Д.К.: - Я дуже сильно стримувався, завдяки моїй дружині, бо вона мені казала, що ми в іншій країні, і тут немає дозволу росіян вбивати.

К.Л.: - Золоті слова.

В.Л.: - Взагалі-то так насправді.

Д.К.: - Ну, це єдине, що мене стримувало.

К.Л.: - Ще ми не можемо агітувати бити росіян за кордоном, бо це незаконно.

Д.К.: - Так, але, завдяки нашій владі, в Україні це можна робити в будь-якому місці, якщо це росіянин, а ще іде з прапором російським...

В.Л.: - Ти навіть знаєш, як ви гарно все організували.

Д.К.: - Так, і це все легально.

К.Л.: - У нашому суспільстві тепер щоразу гостріше постають питання про ухилянтів, як не потрапити під мобілізацію. Що ти думаєш про це?

Д.К.: - Україну повинен захищати кожний. Немає такого, що хтось хоче йти воювати, хтось не хоче, – це твоя країна, ти тут народився. Або ти її захищаєш, або ти відмовляєшся від громадянства і, будь ласка, в інший бік, не має бути ухилянтів. Ну чому хтось повинен воювати за країну, а хтось ні?

К.Л.: - Страх. Страх смерті, люди бояться померти.

за Україну, за родину потрібно жити, а для того, щоб жити, потрібно воювати

Д.К.: - А люди не бояться того, що прийдуть сюди російські війська і почнуть ґвалтувати їхніх дружин, вбивати їхніх дітей?

В.Л.: - Ти розумієш, у цих людей – зворотна мотивація. Ти на війні, і ти кажеш: моя головна мотивація – це моя сім’я, моя донечка, бо я розумію, за що воюю. Ці люди кажуть, умовно: у мене така сама ситуація, дружина, донечка, я не хочу помирати, я хочу залишитися для них живим.

Д.К.: - А непотрібно туди йти помирати.

В.Л.: - Ну, вони бояться, що помруть.

Д.К.: - Чому всі хочуть піти й померти за Україну? За Україну, за родину потрібно жити, а для того, щоб жити, потрібно воювати, робити це досить непогано. Війна триває не два роки, війна вже 11-й рік, ну майже 11-й рік. І люди за цей час повинні були хоч чогось навчитися. Якщо не навчились, будь ласка, у нас досить багато курсів, шкіл, де хоч чогось навчать. Але Україну повинні захищати всі... Ти не хочеш воювати за Україну проти росіян, – вони сюди прийдуть, візьмуть тебе й питати не будуть, і ти підеш воювати вже за них – проти українців. Вони зґвалтують твою жінку, вб’ють твою дитину, – ну чому люди про це не думають? А доведеться. А якщо ні, доведеться їм трошки прапор змінити, а потім вже і місце перебування. Погляньте на Маріуполь, я тільки сьогодні новини дивився, де будинок, який обіцяли людям, за фактом? Їм і не дали, чому там мітинги підіймають, ви ж цього хотіли?

В.Л.: - Можна не чіпати Маріуполь, можемо подивитися на Донецьк, на Луганськ, як гарно вони живуть десять років по тому.                     

Д.К.: - Так, все у них добре, вони не хотіли воювати за Україну, їх тепер примусово: йдіть сюди, – і використовують, як м’ясо. Вони просто пачками сюди йдуть, їх пачками кладуть, їх ще наберуть.

К.Л.: - Ти брав у полон «деенерівців»?

Д.К.: - Так, брав.

К.Л.: - Ти з ними розмовляв?

Д.К.: - Трошки.

К.Л.: - Що вони розповідають?

Д.К.: - Що їх загнали, що ця війна не їхня, а керівництва, що у них не було вибору, що за ними ще йдуть загони, які не дають відступати, тобто розмов дуже багато було і не дуже гарних.

К.Л.: - Яка тепер узагалі ситуація на фронті?

Д.К.: - Важка.

К.Л.: - Чому?

Д.К.: - Дуже важка ситуація. Бо не вистачає БК в деяких моментах, саме артилерійського, так, і дрони вже трохи набридли їхні. У нас немає такої кількості дронів, немає такої кількості РЕБів, яка необхідна, і такої кількості БК. Тому в нас просто стримування. Якщо брати це вже документально, то завдання активної оборони. Тобто вони зайшли, ми їх вибили, зайшли на позиції, трошки їх там повибивали і повернулися на свої. Все. Наступ, ну, для того, щоб зробити наступ, потрібні люди, потрібна техніка, потрібні БК, і це поки що дуже тяжко.

К.Л.: - Як ми переможемо?

Д.К.: - Я думаю, що, в кожному разі, будуть перемовини, хочемо ми цього чи ні. 

Д.К.: - Нам буде дуже важко вийти на свої кордони просто так. Але які вони будуть, які висновки зроблять політики, я, на жаль, не можу цього сказати.

В.Л.: - Ти повертався на поле бою після поранення, і не один раз, і які ці відчуття?

Д.К.: - Трошки важкувато після кожного поранення, це може бути осколкове, кульове, тобто різні види поранень, контузії... Ось каска, я її трошки розібрав, це кульові, це осколкові, я її трішки розірвав, щоб показати, воно дуже випукле, але не пробило, каска 3-А, щоб ви розуміли, витримала калібр 7,62. Але найважче – це контузія, тобто, якщо рана від осколка загоїться, тобі його витягнуть і все, не дуже звертаєш на це увагу, дуже рідко, а ось контузія – це проблема вже з головним мозком, вона не лікується, її можна трошки підлікувати, але ненадовго. Вона дає про себе знати, в принципі, відразу після закінчення лікування, це через 2–3 тижні, залежно від кількості контузій і яких саме, тобто середня, важка або легка. У тебе болить голова, у тебе можуть бути запаморочення, у мене доходить до непритомності, в елементарному там: їду за кермом – і все, може відключити, різкий біль у потилиці, по гальмах, і я розумію, що я вимикаюся, ненадовго, на 10–20 секунд, але це має значення.

В.Л.: - Ти безпосередньо стикався в бою з представниками «Вагнера» (ПВК «Вагнера», – ред.), як ти їх охарактеризуєш як бійців?

Д.К.: - Це сильні супротивники, зокрема, не просто «вагнери», з якими ми стикалися, «Вагнер» – це означення, у них є декілька штурмових груп, це «шторм-z», ще якісь, ми переважно стикалися з «Лігою» (нинішня назва ПВК «Вагнера», – ред.), це штурмовий загін саме спочатку, людей, «вагнерів», які брали участь у багатьох війнах, і це люди, які навчені саме воювати. Вони працюють дуже ефективно, це працює їхній снайпер під кулемет, і ти не розумієш звідки. В принципі, побачити їх теж дуже-дуже тяжко, бо вони ходять в маскхалатах, які відбивають тепло, тобто в тепловізор ти його не побачиш, в нічні так само, вони дуже сильно маскуються. Але, коли вже відбувається сутичка, війна тут до останнього – або нас, або їх, вони ніколи не відходили назад. Група, яка на нас вийшла, ДРГ, нас було шестеро людей, їх вийшло десятеро, один втік, дев'ятьох ми поклали, було дуже складно.

К.Л.: - Ми на початку програми тебе представили як водія-санітара, а тут ти у нас виходиш проти елітних штурмових «вагнерів». Як це можна поєднати, скажи, будь ласка?

Д.К.: - Водієм-санітаром я став з того моменту, як перевівся саме в 6-й батальйон, у «Грім», до цього я був у батальйоні імені Героя України Сергія Кульчицького. І коли нас у 2023 році перевели на гвардію наступу «Буревій», а звідти вже на «Хартію», під час переведення на «Хартію», на Дніпро, я залишився в Києві, оскільки розумів, що деякий час батальйон буде ще в Києві, я зможу бачити дружину. Від переведення на «Хартію» я відмовився, так і 80% нашого батальйону залишилися, батальйон Кульчицького розбили на дуже багато бригад.

В.Л.: - Командувач Національної гвардії. Яким ти його знаєш, чи є він гідним лідером?

Д.К.: - Так, звичайно. Олександр Півненко – полковник із дуже вагомим, скажемо так, досвідом, великим, він брав участь у боях на Харківщині і на оборонах, був ще, напевно, з 2016 року в бойових діях, дуже тямущий командир, таких небагато, але вони є. Це людина, яка може привести до перемоги саме Національну гвардію.

В.Л.: - Ти описав бійців «Вагнера», таких доволі фахових воїнів, скажи, чи є у нас такі підрозділи?

Д.К.: - Перший – це «азовці», бійці дуже вправні, колись у нас... теж такі були, тобто рота спеціального призначення, звідки, в принципі, я і вихідцем був, «Правий сектор», «Моджахеда» група «Вендета», теж доволі-таки розумні хлопці, ми з ними працювали під Новоселівкою, це перед Лиманом, «Омега», є декілька підрозділів, так само ГУР. Це ті люди, саме підрозділи, які прийшли добровольцями, багато бригад, в яких є добровольчі вихідці з Національної гвардії, зі Збройних сил України, з різних бригад, але вони прийшли добровільно і працюють до кінця.  

К.Л.: - Як змінилися Збройні сили України за ці два роки?

Д.К.: - По-перше, люди, які пішли служити 24 лютого 2022 року, за місяць, вони прийшли всі добровольцями, будували свої плани на життя: сім’я, родина, бізнес, у кого що,  – вони все залишили і пішли воювати. Вони не просто змінили своє ставлення, а перемінили своє життя задля країни, комусь це не цікаво, хтось думає: нехай вони воюють, а я не буду. Люди просто віддали все і хочуть повернути, кожен хоче бути вдома, з сім’єю, у них перевернувся весь світ, кожен хоче, щоб нас поміняли і ми відпочили вдома, хоча б рік, щоб я побув і просто мене ніхто не чіпав, нікуди не їздити, нічого не робити, нехай інші трошки попрацюють.  

В.Л.: - На твій погляд, що було б дієвіше: регулярні ротації чи демобілізація, наприклад, через 36 місяців?

Д.К.: - Я думаю, демобілізація, я б дав би людині рік-два відпочити після війни, щоб вона вільно могла покинути територію України, відпочити, приїхати і далі виконувати свій обов’язок, бо виїхати на ротацію... Ти приїздиш сюди, начебто три місяці ротація, поки здасиш повністю майно, пройде тиждень-два, а то і більше, залежно від людини. Тобто, якщо це командир роти, на ньому стільки майна, що він буде місяць його здавати, а ще багато ж інших речей…

В.Л.: - А це вже ...ротацію, ти двічі...

Д.К.: - Тобто іде час, потім ти береш відпустку, відпустка на 15 діб, тобто не на місяць, як хотілося б, отже, ти береш відпустку ще на два тижні, під час відпустки тебе ще можуть викликати в частину, якщо там щось не здано, щось треба підписати і т.д., оминемо цей момент. Тобто відпустка і здавання, минув, грубо кажучи, місяць, більше в тебе часу нема, тому що ти приїхав, приймаєш обов’язки. Тобто далі – там майно, це ще два тижні, і ще у тебе два-три тижні – підготовка до виїзду, тобто злагодження. І от, за три місяці, якщо ти звичайний солдат, можеш відпочити у відпустці 10–15 днів. Якщо, наприклад, від лейтенанта, то у тебе не буде відпустки, тебе у відпустці смикатимуть увесь час.

В.Л.: - Взагалі як тепер у твоєї бригади з ротацією?

Д.К.: - Більш-менш нормально, ми відпрацювали три місяці, трошки більше, повернулися, у нас там залишилася одна рота, чекати, поки приїдуть з Німеччини чи з Великої Британії після підготовки, і теж приїдуть відпочити, ротації, в принципі, відбуваються регулярно, три місяці, пів року, але відбуваються.

В.Л.: - Скажи, як ти оцінюєш мотивацію ворога, у чому вона полягає?

Д.К.: - Вони прийшли нищити, у них мотивація – розкрадати, підривати, убивати, – це одна категорія людей. Інша категорія людей – вони бояться не виконувати наказу, що їх свої ж розстріляють, – це їхня, а наша мотивація – трошки інша.

В.Л.: - У чому полягає наша мотивація?

Д.К.: - Це захист нашої держави, захист нашої землі, те, що ми, наприклад, стоїмо на позиціях, потім контратакуємо, ми відбиваємо свої території, за своє. У росіян це трошки інше – вони прийшли сюди просто нищити. Якби вони всю цю силу зібрали, своїх полеглих 300–400 тисяч, і спрямували в Москву, щоб якийсь мітинг зробити, грубо кажучи, то вони б перевернули свою владу, і не було б війни, ніякої. Але росіяни цього бояться, вони бояться поліцейських, які їх посадять.., але вони не бояться тут здохнути.

К.Л.: - А звідки ти береш інформацію, новини? Що читаєш, кого читаєш?

Д.К.: - Я читаю кілька телеграм-каналів і, в принципі, іноді передивляюся історії.

К.Л.: - Що це за канали?

Д.К.: - Це «Бросок Мангуста» і «Фашик Донецький», бо я цих людей знаю особисто. «Фашик Донецький» – це один із бійців, він перебуває дуже багато часу на окупованій території, у нього близькі тут, «Мангуст» – так само.

В.Л.: - Як ти ставишся до ідеї мобілізації блогерів, відомих людей і т. ін.?

Д.К.: - Та всі однакові, байдуже, кого мобілізувати, всі однакові. Чому  блогер або депутат не піде воювати, а звичайний робітник заводу піде?

В.Л.: - Тут мова про, наскільки я розумію, ефективність, тобто, умовно, людина каже: я набагато ефективніший в тилу, ніж коли піду без бойового досвіду, нічого не вміючи, воювати, в мене немає мотивації, немає навиків, у тилу я корисний. Це може спрацювати?

Д.К.: - Залежно від того, чим корисний в тилу. Є деякі блогери, які дуже не корисні, і навіть демотивують, я навіть далеко ходити не буду, – Alyona Alyona, яка поїхала на «Євробачення», то ж її слова були в інстаграмі: навіщо мені постити збір?..

В.Л.: - Це вирізано трохи з контексту, чому ІПСО, тому що вона якраз, Alyona Alyona дуже багато робила зборів і допомагала армії, я не розумію, чому це у нас так розійшлося активно суспільством. Тобто так, це її слова, але, я розумію, що, порівняно з її справами, це трохи, насправді, не збігається з реальністю, тобто це сказала якраз людина, яка допомагала…

Д.К.: - Дай Боже, щоб це так і було.

К.Л.: - Ні, це так і було, просто багато військових, знайомих, вони обурилися, навіть щось їй написали, зробили про неї репости, а потім, вже наступного дня, банально зайшли на її сторінку і подивилися, чим вона… От ти заходив на її сторінку?

Д.К.: - Так, заходив.

К.Л.: - Бачив там збори, звіти?

Д.К.: - Бачив, але такі слова теж недоречні дуже, вони інших підбурюють на те, що так не треба робити.

К.Л.: - Із контексту можна вирвати багато чого, навіть з цього інтерв’ю, потім зробити якусь там нарізку, знаєш, Ліберови закликають на майдан, а військові їх підтримують.

В.Л.: - Ось тому це, до речі, і є те саме ІПСО. Питання – як з цим боротися?

Д.К.: - Це дуже важко. Якщо ІПСО дуже гарне, то, я думаю, важко буде з цим боротися, якщо не питати в інших думки.

В.Л.: - А це реальність, і це ті обставини, з якими ми маємо щось робити вже зараз, бо це, типу, достеменний факт, що у росіян набагато більші бюджети на ІПСО, у них професіонали цим займаються. І все, що стосується пропаганди, і от такого впливу через соцмережі, вони, реально, з’їли на цьому собаку, вони знають, як це робиться дуже гарно. А у нас немає, мені здається, в принципі, і бюджетів таких, щоб стільки вбухувати тільки на це. І навіть протидія у цьому всьому, мені здається, якось слабко у нас іде.

К.Л.: - Навіть інше, уявити тендер на «Prozorro», на закуплю, не знаю, протидії ІПСО, 100 тисяч гривень, мільйон гривень, бачать цей тендер на «Prozorro» – вже його розносять, мовляв, ліпше гроші на дрони, ну от…

В.Л.: - І, з одного боку, реально ліпше гроші на дрони, з іншого боку, можливо, потратиш ці 100 тисяч на протидію ІПСО – і люди будуть активніше підтримувати і мобілізуватися, і робити, не знаю…

Д.К.: - На жаль, я просто дуже далекий від цього всього, немає часу за цим слідкувати, але, якщо вже так розбирати цю тему, то я думаю, що потрібно якось організовувати співробітників Служби безпеки, які займаються саме кібербезпекою, і вони повинні це відслідковувати і відразу знищувати під корінь, також блокувати російські будь-які передачі й канали.  

К.Л.: - Як ти плануєш своє майбутнє після війни?

Д.К.: - З дружиною, дочкою, у нормальній сім’ї, мені дружина сказала: звільняйся з армії, я тебе сама буду забезпечувати, бо вона заробляє більше, ніж я, навіть з бойовими.

К.Л.: - Чим вона займається?

Д.К.: - Вона, якщо коротко, айтівниця.

К.Л.: - То дружина пропонує тобі стати утриманцем, як ти правильно сказав?

Д.К.: - Так, вона сказала, що моя зарплата, якщо бути в частині, менша, ніж те, що потрібно давати няні, щоб була з дитиною, тому, мовляв, будеш займатися дитиною, от.

К.Л.: - А тебе ці слова не ображають?

Д.К.: - Та трошки неприємно, звичайно, але у мене руки є, ноги є, працювати вміємо.

В.Л.: - Ти уже будував якісь плани? Наприклад, завтра закінчується війна і все...

Д.К.: - Звичайно, будував. Колись я працював на будівництві, а тепер ця професія буде дуже потрібна, тому, коли закінчиться війна, повернуся до будівництва, це буде дуже гарний бізнес.

В.Л.: - До речі, так.

К.Л.: - Тобто з армією себе не будеш пов’язувати?

Д.К.: - Якщо закінчиться війна, то, звичайно, ні.

К.Л.: - Тобто ти плануєш закінчити війну солдатом, навіть не старшим?

Д.К.: - Ні, ні, тільки солдатом.

К.Л.: - Це у тебе вже принципова позиція?

Д.К.: - Так.

В.Л.: - Скажи, а взагалі ти уявляв собі Україну в майбутньому, після перемоги? Якою ти її бачиш?

Д.К.: - Ну, насамперед вільною. Я хотів би, звичайно, щоб не було корупції, щоб було, як знаєте, в останній серії «Слуги народу», щоб все – гарно, Україна нікому нічого не винна, шикарні зарплати, і сюди приїжджають на заробітки. Звичайно, цього дуже хочеться, і, сподіваюся, так колись буде.

В.Л.: - А як ти думаєш, ми станемо таким мілітарним щитом Європи чи будемо як звичайна миролюбна країна жити собі далі?

Д.К.: - Я думаю, ми будемо десь посередині, між щитом і мілітарним. Ну, після перемоги, вважаю, Україні потрібно відновити все озброєння, повернути наші ядерні програми.

В.Л.: - Ти думаєш, що це можливо?

Д.К.: - Я думаю, можливо. Свого часу в Україні збирали найпотужніші ракети всього світу. Тепер, якщо зібрати хоча б одну, закінчиться війна всюди. Нам потрібні шахти, по-перше, пускові. Ці шахти, які були в Україні для цих ракет, залили бетоном. Я думаю, якщо ми почнемо будувати шахти для ядерних ракет, ну, всі країни в світі відмовляться нам допомагати тоді й фінансово проти боротьби з Росією. Ось коли закінчиться війна, тоді вже можна почати і за власний кошт це робити. Одну поставимо – і нам даватимуть далі кошти вже спокійніше, бо вже одна буде стояти, і тоді жодна країна в світі не буде намагатися до нас полізти.

К.Л.: - Скажи, будь ласка, що найголовніше, одним словом, для України тепер?

Д.К.: - Єдність.

К.Л.: - Дуже тобі дякую.

В.Л.: - Дякую.

Д.К.: - Дякую вам.

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на каналі Ukrinform TV.

Фото: Павло Багмут, Instagram/dmitry_drongo