Вахтанг Наглер: моє ставлення до України формуєте і ви, українці
Вони дуже різні – волонтери, інвестори, представники не політичного класу, а саме народу, люди, які настільки пройнялися болем і мужністю України, що й на третій рік Великої війни не перестають дивувати нас своєю щедрістю та увагою. Ми писали про іноземців з українською душею тут і тут.
Не знаючи мови, буваючи в нашій країні час від часу, вони своєю участю дуже зміцнили і українське військо, і українські родини.
Вахтангу Наглеру, громадянину Австрії, наполовину грузину, про якого ми розкажемо нижче, студенту факультету міжнародних відносин у Латвійському університеті всього 26 років. І він неймовірний приклад того, як багато може зробити молода людина, яку обурили злочини путінської Росії. Здається, що саме так виглядає дистильована, нічим не ушкоджена щирість. А крім того, всім нам цікаво подивитися на Київ та Україну очима цього прекрасного хлопця.
Ми говоримо з Вахтангом по Zoom, він зараз у Латвії, і я уточнюю, якою мовою йому краще. І він, філолог слов’янських мов за освітою, який до 2022 року говорив, окрім рідних німецької та грузинської, ще російською та польською, посміхається і каже: найкраще українською, бо російську вже забув...
«Після вторгнення, яке мене жахнуло, я зрозумів, що хочу говорити українською та допомагати Україні, тож я просто почав слухати українські пісні і читати ваші телеграм-канали, так за два роки я вивчив українську, насправді цього досить, щоб говорити», – ділиться Вахтанг.
Далі він просто розповідає про себе, авторка лише підтримує розмову репліками.
- Я для вас можу бути австрійським грузином чи грузинським австрійцем. У мене мама – грузинка, тато – австрієць. І я народився в Австрії, виховувався тут, але маю дуже тісні стосунки з Грузією. З 2020 року я після свого бакалаврського випуску, почав працювати у Відні у великій австрійській компанії, яка займається логістикою. У мене робочі мови були тоді польська та російська. Але я полюбив Україну ще до війни. Моя робота – це пошук маршрутів та контрагентів, які займалися вантажними перевезеннями, і у мене були партнери в Україні. Тож я приїхав з друзями із Сербії та Грузії в Київ (ми хотіли зустрітися десь посередині, якщо дивитися на мапу) до нашого тоді українського партнера (а зараз просто друга) за рік до вторгнення. І Київ мене підкорив. Підкорили люди, природа, краса міста. Ми купалися у Дніпрі, у вас я вперше стрибав з парашутом…
Я тоді був російськомовним. Пам'ятаю, коли ми з другом попросили в одному із закладів поставити російську пісню. Перед нами вибачилися, але сказали, що російськомовного репертуару в столиці України немає. Ми були трохи здивовані, але я дуже швидко все зрозумів. І я повертався у Київ уже «ваш», – відповідає Вахтанг на моє запитання, як почалися його відносини з Україною.
Ми переходимо до війни і Вахтанг пригадує, як він з успішного менеджера перетворився на волонтера.
- Я у нашій великій компанії демонстрував прекрасні показники. На своєму напрямку я міг заробити стільки грошей, скільки за попередні 5 років не заробив ніхто. Через те, що я і наполовину австрієць, я добре адаптуюсь, це наша національна особливість. І я знаю особливості українців, як вони живуть, працюють. Після вторгнення, яке жахнуло все моє оточення, ми всі почали допомагати Україні: завозити амуніцію, автомобілі. Все моє робоче оточення було свідоме того, хто у цій війні агресор.
У перші дні війни я почав шукати у себе вдома контакти, хто допомагає українцям. Знайшов греко-католицький храм св. Варвари у Відні. Ми там упаковували та перепаковували вантажі, а мої колеги з роботи знаходили транспорт для відправки до України. Австрійські українці були здивовані тим, що я приходив туди щодня. А незабаром я звільнився з компанії: керівник мого відділу був росіянином і в нас дуже відрізнялися політичні погляди… Я йому сказав, що беру неоплачувану відпустку і після цього в компанію не повернувся.
Ми обоє мовчимо. Я, розуміючи, що всі ті наші «популярні узагальнення» про «погане та незріле» юне покоління європейців – неправда. Бо от переді мною сидить гарний хлопець (як із серіалу про еліту фінансових корпорацій), який міг би зробити блискучу кар’єру, але обрав бути разом з Україною, допомагати їй, розділяти її біль.
Тим часом Вахтанг продовжує…
- Я переїхав з Відня до Інсбрука, де живуть мої батьки. Муніципалітет там шукав соціального працівника, який допомагатиме біженцям. Мене і ще одного австрійця взяли на випробовувальний термін. Я тоді дещо зробив для ваших людей – знаходив житло для українців, допомагав їм з документами. Це був дуже плідний місяць, і знаєте що? Всі, хто з цієї хвилі біженців стали моїми друзями, неймовірні люди.
Тільки облаштувавшись, вони кинулися допомагати Україні, у деяких жінок чоловіки в ЗСУ. І буквально всі мої знайомі мріяли повернутися в Україну. Знаєте, наше ставлення до України формуєте і ви, українці, тим, як ви її любите, як славите, як готові її захищати. Наша допомога живиться і вашою любов’ю, і тим, що самі українці зробили для своєї батьківщини.
Це був цікавий досвід, але чомусь я не пройшов випробувальний термін. Мої роботодавці віддали перевагу іншому. Вони не пояснили мені чому саме. Але я продовжував волонтерити.
Тоді ж, у 2022 році, почав співпрацювати із громадською організацією, фондом, який допомагає цивільним особам, а ще – супроводжує поставки з Австрії, ліжка для лікарень, ліки.
У 2022 році я поїхав в саму воюючу Україну. В червні 2022-го вперше поїхав як перекладач, супроводжувати допомогу. Спочатку був Київ, потім у серпні – Харківська область, потім – Донецька. Якщо йдеться про Київ, Харків, то молодь з великих міст в основному знає англійську, а в маленьких містечках люди її не знають. Тож я допомагав їм налагоджувати вам зв’язки із донорами.
Кожна моя подорож до України ще і ще мені її відкривала. Мені не довелося жодного разу зупинятися у готелі. Усюди мене зустрічали друзі або незнайомі люди, які ставали друзями. Моє бажання допомагати України ще більше зміцніло, коли під час рейду на Донбас, росіяни обстріляли гуманітарний конвой волонтерської організації Road to Relief. Тоді загинули іспанка Емма Ігуаль та канадець Ентоні Ігнат. Це були мої знайомі, ми з ними зустрілися на Донбасі, вони займалися евакуацією і медичною допомогою цивільним у зоні бойових дій, і я мав працювати разом з ними. Вони опікувалися мобільною клінікою: їхали в віддалені села, де вже не існувало інфраструктури, доправляли туди допомогу, привозили лікарів або ж везли цивільних до найближчої лікарні. Емма та Ентоні загинули по дорозі, біля Часового Яру. Я дізнався про їхню загибель у день свого народження...
Кожна з двох моїх поїздок займала по два тижні. Я був і перекладачем, і водієм, деколи це була медична евакуація. Я відслужив строкову службу в австрійській армії, тож міг дещо пояснити з нашого досвіду. Я не був на Донбасі під кулями, але працював у зоні досяжності російської артилерії. Австрійської зброї в Україні мало, і вона потрапляє на війну… через Австралію. Як на мене, вона й не дуже підходить для ваших бойових завдань та ваших умов, краще американська. А взагалі – я люблю розбиратися із гвинтівками, зброя то моя тема. Але в Австрії суворо стежать за діями австрійських громадян у воюючій Україні, тож коли моє фото потрапило у медіа, мені навіть довелося давати пояснення австрійським правохоронцям.
Австрія – нейтральна країна, яка не входить до НАТО. Її сприймали як такий собі «турнікет» між Заходом і Сходом, «коридор» для шпигунів. Сучасна політика Відня щодо Росії до початку вторгнення була достатньо компліментарною. Всі ми знаємо про австрійські контракти з Газпромом.
У 2024 році ставлення австрійців до України змінилося в кращий бік, однак є специфічний момент… Не лише багаті росіяни мали в Австрії свої «гніздечка», після вторгнення – і політики, і бізнесмени з України теж тікали до Відня. І там, бувало, що демонстративно жили «на широку ногу», каталися на машинах преміумкласу. Ці люди, звісно, відрізняються від української нації загалом. Але такі історії – не на користь Україні.
У 2023-му році, я хотів переїхати в Україну на постійно, хотів зосередитися на допомозі військовим. Бо перспективи України настільки добрі, наскільки її Збройні Сили здатні захищати країну. Тим більше, що вже восени 2022 року я відчував, що обсяги нашої допомоги зменшуються... Але моя мама пережила війну в Грузії, втратила там близьких людей і, коли вона дізналася про мій план, потрапила в лікарню з серйозними неврологічними симптомами. Я дуже хотів жити та воювати в Україні, але я зрозумів, що не можу пожертвувати своєю матір’ю.
Вирішив продовжити навчання за спеціалізацією «Міжнародні відносини», бо розумію, що після перемоги України багато що зміниться у світі, багато що доведеться будувати заново. Міжнародні відносини – це діалоги цілих країн та націй, і це буде важливо. Я обирав університет у країнах Балтії, тому що знаю їхнє ставлення до України і до війни взагалі. Тому я обрав Ригу. Тут в університеті, де я навчаюсь, є медичний факультет і є медики, які проходили практику в Україні. Я маю подругу українку, яка вчиться у Ризі на медика, обидва її батьки – хірурги-травматологи. І ми з нею плануємо проводити маленький семінар по обміну досвідом, де я розповідатиму про медичну евакуацію в Україні, а вона – про тактичну медицину.
І ще я маю мрію, навіть план – знову приїхати до України.
Ярослава Міщенко, Київ
Фото надані співрозмовником.
