Танкісти на Запорізькому напрямку: Хочеш вижити – бий першим
У сучасній війні безпілотників та артилерії є місце і важкій зброї – танкам. Танкісти прикривають піхоту та допомагають іншим підрозділам нищити ворога. Екіпажі панцерників можуть проводити всередині своїх машин не години, а навіть по кілька діб. І це при тому, що місця в “салоні” зовсім небагато, та й температура не завжди комфортна.
Танки повинні завжди бути готовими до виконання бойових завдань, але при цьому мають бути добряче замаскованими. Екіпажам часто доводиться сидіти в засідках та стріляти із закритих позицій.
Як працюють військові 1-ї танкової бригади, бачили журналісти Укрінформу.
“ЛІСНИКА” КРАЩЕ НЕ ЗЛИТИ
- Воювати зараз складно стало. Дронів ворожих багато, ворожих військових теж. Вони нас бачать, і поки ми їдемо – нас “ведуть”. Ми це знаємо. Міни і “Ланцети” – загроза для нас. РЕБом захищатись стараємось. Та попри все, танк є танк, це дуже потужна штука. У війні дронів та технологій для танків є робота, – говорить танкіст зі стажем на позивний “Лісник”.
Він командир танкового екіпажу, свою бойову машину називає “Марічкою”.
- Теща в мене Марія Дмитрівна, невістка – Марія, онука – Марія. Ось тут було красиво написано МАРІЧКА. Але р@сня зіпсувала… – розповідає.
Замість імені тепер на панцернику красується тризуб. Його бійцям подарували волонтери. Ця бойова машина, за словами командира, одна з найшвидших у роті.
- З 1985 року я ніде не служив, крім танкових військ. Навіть не уявляю себе десь в іншому підрозділі. Щоправда, раніше їздив на Т-64, а от в 2022-му пересів на Т-72. Я коли в танку, то не боюсь. Коли стріляю, а навколо щось літає, падає і тільки чуєш “бум-бум-бум”, то кажу: краще не зліть мене, – усміхається і згадує, як одного разу на бойовому виїзді випадково сказав цю фразу прямо в рацію.
Його Т-72 приїхав із Чехії новеньким. За два роки “Марічка” встигла повоювати на різних напрямках.
- Вона скрізь разом зі мною. Екіпаж змінювався, але я залишався з “Марічкою”. Бойове хрещення вона пройшла під Гуляйполем 14 травня 2022 року. Дуже важкий бій був. З десяти машин у нас залишилось лише чотири. Тоді наші війська йшли в наступ. Цей танк вивіз дуже багато військових, в тому числі й “трьохсотих”, і “двухсотих”, – згадує боєць.
СТРАШНИЙ БІЙ ПІД ГУЛЯЙПОЛЕМ
“Лісник” має досвід АТО, пішов добровольцем і тоді, й зараз. Служив у танковому батальйоні 24-ї бригади. Повномасштабку він називає “зовсім іншою війною”. Пояснює, що під час АТО, насамперед, не було такої кількості дронів, і обстрілів було значно менше.
Велика війна застала чоловіка в Польщі, куди вони з дружиною приїхали на заробітки.
- У Польщі був. Працював. Дружина прийшла зі зміни додому, а я вже сумки зібрав. Вона каже: “А що таке, ми десь переїжджаємо?” Кажу їй: “Ні, то я додому їду”. Повернувся. Коли їхав, то не розумів, що і як буде. Не розумів, наскільки все страшно і складно.
Усвідомив, що все буде геть не так, як в АТО, 14 травня під Гуляйполем.
- У мене на очах згоріло кілька наших машин: три танки й “беха”. Тоді ротного на собі тягнув, живий, слава Богу. І загинуло тоді багато. Віктор, командир взводу, з машини вистрибнув, машина згоріла. Він відбіг метрів 50 від машини – і його вбило. На наших очах. Потім ми втрьох з побратимами зібралися і поїхали забрати тіло. Моторошно. Обстріли були, але ми забрали. Я його ніс… в мішку… кілометр чи півтора, – голос у “Лісника” тихшає і ніби змінюється.
Потім у бою під Мар’їнкою він втратив механіка. Тому було 22 роки. Командир говорить, що то був один з найшустріших механіків, які працювали на “Марічці”. Екіпаж тоді потрапив під касетний обстріл.
“Лісник” щиро називає побратимів друзями. Він каже, що на фронті кожен знає, чим живе та дихає інший. Інакше тут не можна.
ТРЕБА ПОВЕРТАТИ ПЕРЕМОГУ
Потужна “Марічка” має свою історію “поранень”. Бійці кажуть, що в них є фото, на яких панцерник стоїть без гармати: відірвало ворожим снарядом.
- “Марічка” поїхала тоді на завод, на ремонт, а я – в госпіталь. Потім ми знову зійшлися, – додає “Лісник”.
Важка техніка має на своєму рахунку й бій, під час якого було звільнено село Перемога в Донецькій області. Бої за нього тривали півтора дня.
- Ми тоді положили точно до батальйона р@сні. Сашка, навідник наш, влупив “бетеера” одного й одну їхню “беху”. Ми їх упритул розстрілювали. Перший раз як заїхали, то мені по рації кричали, що треба валити звідти, бо будуть гатити по мені. Але р@сня була в шоці, що танк так борзо заїхав і почав стріляти. Вони не очікували того. Щоправда, потім село знову вони захопили. Треба нам повертатися туди і давати їм прочухана. Місцевість там знаємо, – каже.
На питання, як він наважився заїхати в окуповане село, командир відповідає, що це звичайна психологія.
- Танк – це потужна залізяка, і якщо в ній нормальні люди сидять, то дуже опасна, і її зупинити дуже складно. Якщо ми їх уже бачимо, то б’ємо перші, й б’ємо сильно, – пояснює.
Механік-водій, якого називають Анатолієм Павловичем, додає, що їхній танчик ганяє не гірше іномарки. За секунду виправляється: мовляв, “Марічка” ж приїхала з-за кордону, тож фактично і є іномаркою. Він стежить за тим, аби вчасно перевіряти масло, антифриз, трансмісію. Адже будь-яка техніка любить догляд. До війни чоловік їздив на тракторах, хоча водійських прав ніколи не мав.
Керувати танком навчився швидко. Говорить, що нічого складного, головне – бажання.
РОСІЯН ЗРОЗУМІТИ НЕМОЖЛИВО
"Марічка” має захист, а спереду оснащена колійним мінним тралом. За його допомогою танк може робити проходи у мінних полях.
- Дуже багато мін. Їх кладуть різними способами: і в шаховому порядку, й одна на одну, – кажуть бійці.
По замінованому їхати слід дуже обережно, бо варто лише на кілька сантиметрів втратити колію – і можна підірватися.
За два роки бійці вивчили Запорізький напрямок, як то кажуть, і вздовж, і впоперек. Та з кожним днем населені пункти змінюють свої “обличчя”. Точніше, їх спотворюють російські війська. По містах і селах гатять КАБами, обстрілюють з артилерії. Там, де нещодавно були хати, нині все розбито.
- Вони не люди наче. З полоненим одним довелось говорити. Теж танкіст. Ми підбили їхній розхвалений Т-90. Розказують, що він не горить, – але горів, як свічка новорічна. Двоє членів екіпажу загинули, а командира їхнього в полон взяли. Він сам із Рязані. Я питаю в нього, а якого ж бєса він до нас приперся? Каже: “У меня приказ”. Жінка, питаю, є? Каже, є. Питаю, а звідки вона. Виявляється, що з Дніпропетровської області. Її батьки в Україні живуть, на Дніпропетровщині. Кажу, так ви ж туди б’єте, як скажені. А він знову: “У меня приказ”. Ми – не вони. Дали йому поїсти, покурити, ногу перемотали, бо трошки мав поранення. Може, на нього наших хлопців обміняють, – каже “Лісник”.
Він каже, що не може зрозуміти їхньої логіки. Пригадує, як одного разу працювали з танка по ворожій позиції. Зробили чимало пострілів, після чого там не було живого місця, але на ранок там знову зібралися росіяни.
- Їх багато, я то розумію. Але вони чи наколоті, чи обкурені. Нормальна людина не поїде туди, де розбили її війська. Ми бачили, як вони поводяться під час обстрілу: навіть не присів, коли близько прилетіло, пішов собі далі. Ну як так може бути? Ми вчимося їх перемагати хитрістю, розумом, – розповідає командир.
Навідника Сашка побратими називають “сліпим снайпером”, бо рідко маже, хоч і носить окуляри. Він говорить, що зараз усе частіше доводиться працювати із закритих позицій, бо “пташок” ворожих в небі багато.
Були випадки, коли екіпажу вдавалося не просто знищити ворога, а й “затрофеїти” техніку. Наприклад, забрали БМП, яку втікаючи покинув ворожий екіпаж. Ця бойова машина вже б’є росіян у складі наших підрозділів.
МІЦНА БРОНЯ, ТОНКА ДУША
Бійці говорять, що в танка є душа.
- Я кожного разу, як заскакую на неї, питаю: “Ну що, працюємо чи видєливаємся?” О, завелась, значить працюємо. Жартую. Кожного разу підходжу, торкаюсь, здороваюсь до неї. Дякую їй за роботу, – говорить “Лісник”.
Під час розмови він постійно на позитиві, жартує. Навіть коли говорив про важкі речі, намагався не нагнітати. Вже під кінець розповів, як ворог намагався знищити його екіпаж з літака. Пощастило. Не влучили.
- Я думав: ну всьо, хана. Як побачив літаки, гадав, здурію, перепонки лопнуть. Чесно скажу, це страшно. Така махіна пре і “плюється” бомбами. Авіація – це найстрашніше, – каже.
Наша розмова супроводжувалась постійними звуками вибухів. Працювали як наші, так і ворожі підрозділи. Бійці до того вже звикли. Ніхто з них не береться фантазувати, якою буде перемога і коли вона, власне, буде. Вони кажуть, що просто роблять все, аби її наближати. Намагаються завжди бити першими і робити це максимально влучно.
Ольга Звонарьова
Фото Дмитра Смольєнка
